Олександр КОЗИР, редактор Краснопільської районної газети «Перемога».

"Сумщина", 21 лютого 2004 року

Бібліографічна поличка поповнилась новим виданням. Ним стала «Біла книга сумської журналістики». Чому «біла»? Мабуть, тому, що має абсолютно білу палітурку і надрукована на білому папері. Іншої логіки у назві видання не простежується.

          На cтоp. 84 приділено кілька рядків і моїй скромній персоні. Що. власне, й спонукало взятися за перо. Але писатиму не про себе, а по слті проблеми.

Упорядники книжки, а це - Сумський обласний комітет молодіжних організацій, центр досліджень регіональної політики і Сумське міське відділення Комітету виборців Ук­раїни - з'ясовують у своєму «білому» виданні два питання. А саме: чи є на Сумщині свобода слова як така і як долучаються до неї комунальні засоби масової інформації області? У книзі виступають у якості авторів керівники організацій-упорядників, сумські журналісти (але чому тільки «приватні»?) та деякі кияни. Серед останніх — телеведучий 5-го каналу Андрій Шевченко та голова Комітету зі свободи слова Верховної Ради Микола Томенко. До речі, Томенко представлений у «Білій книзі» і як директор Інституту політики. У зв'язку з чим незрозуміло, чому опозиція так довго й наполегливо добивалась, аби обрані нардепами посадовці залишили свої попередні посади.

Та перейдемо до свободи слова на Сумщині. Є вона у нас, чи нема? Якби мене запросили до свого авторського колективу творці «Білої книги», я б відвів їх на перший-ліпший базар, чи до першого-ліпшого кіоску типу «Союздрук». Якої періодики там неможливо сьогодні купити? Мас-медійної свободи слова стільки, що хлюпає через край. Хоча, звичайно, є в цій царині і певні недоліки. Але хіба їх більше, аніж недоліків у економіці, педагогіці, садівництві чи рільництві? Не може колишня тоталітарна держава миттю перетворитись на ультра-демократичну, якщо до того ж врахувати, що у нас ще недавно взагалі не було ніякої держави. Не може чорне одразу стати білим: обов'язково має бути проміжний колір - сірий...

Свобода слова - це не та категорія, яку можна виміряти якимось дозиметром чи помацати рукою. Але достеменно точно можна сказати, що у будь-якій країні це — загально­державна категорія, яка залежить від законодавчої бази, державної політики, національно-культурних, соціально-економічних особливостей. Тобто на Сумщині свободи слова не може бути лише в тому випадку, коли її немає в усій Україні. Але самі упорядники «Білої книги» доводять протилежне. Можливо, про це не підозрюючи...

Соціологічним матеріалом для видання стали результати анкетування 131-го журналіста області. Було опитано 61-го представника комунальних газет, 45 — приватних, 14 — партійних, 6 представників ЗМІ громадських організацій і 5 — галузевих. Тобто охопили весь журналістський загал області. Все правильно: хто краще, аніж самі журналісти, знає, чи затикають рота журналістам? Але на crop. 41 «Білої книги» цікава табличка. Респонденти відповідають на запитання, чи довіряють вони ЗМІ України, і з'ясовується, що число тих. хто довіряє повністю або «скоріше довіряє», істотно перевищує число тих, хто не довіряє повністю або «скоріше не довіряє». Перших виходить 54.1%, а других - 38,9%. Якщо в Україні (чи на Сумщині) немає свободи слова, чому ж тоді найкомпетентніші у цій проблемі фахівці довіряють українським ЗМІ, котрі без свободи слова не можуть надруку­вати нічого, що заслуговує на довіру?

Як журналіст-комунальник і редактор з багаторічним стажем, я не можу оминути увагою порушену у «Білій книзі» проблему комунальних газет. Видання робить однозначний висновок: комунальні ЗМІ непотрібні, бо протирічать самому духу свободи слова. Поясню для пересічного читача: комунальні ЗМІ — це ті, засновниками або співзасновниками яких є місцеві органи самоврядування. Комунальні засоби масової інформації висвітлюють роботу органів влади і служать для втілення на місцях державної політики. У зв'язку з цим, шановні панове-білокнижники. наведу один-єдиний аргумент, після чого можна було б поставити остаточну крапку. Майже всі комунальні газети області виходять українською мовою, а практично всі приватні - російською. Тож які ЗМІ більше працюють на формування національної самосвідомості українців? А якщо цього аргумента замало, можна назвати сотню-другу інших. У нашій державі, згідно з чинним законодавством, будь-хто може за­снувати газету — навіть особа без громадянства. А орган влади, виходить, не може? Чому у Польщі, не маючи сільськогосподарської освіти, не можна стати фермером, а в Україні, навіть не знаючи мови цієї держави, можна повчати інших, як цю державу розбудовувати? Чи не тому 92% опитаних вважають, що існує нагальна потреба підвищити професійний рівень журналістів їхніх видань (стop. 52)? Чому незалежний, як він сам себе презентує, журналіст Дмитро Відович (стоp. 19) переконаний, що «стан конфлікту з владою - це норма для ЗМІ»? Невже ніяка влада ніколи не робить нічого хорошого? То, може, про це розповідатимуть хоча б комунальні ЗМІ (до речі, державних, втому числі і комунальних засобів масової інформації в Україні - лише 8% від їх загального числа). Але в державних ЗМІ критика на адресу державних інституцій та окремих чиновників звучить усе-таки частіше, аніж висвітлюється якась хороша державна справа у недержавній пресі. Хтось із панів-білокнижників може довести протилежне?

...Чисто для себе я спробував знайти відповідь на ще одне запитання: навіщо видали «Білу книгу сумської журналістики»? Бо, як професійний журналіст, я чітко засвоїв формулу: якщо десь щось відбувається, значить, воно комусь потрібне. Дуже уважно вивчив книжку візуально. Не знайшов ніде ані координат друкарні, де її випустили у світ, ані величини накладу. Яка ж може бути свобода слова, шановні панове, без дотримання основоположних принципів видавничої справи? Унизу на 2-й cтop, прочитав три рядки, після яких, нарешті, все стало зрозуміло: «Це видання здійснено за підтримки «Фонду розвитку українських ЗМІ» Посольства США, Київ. Точка зору, відображена у даному виданні, може не збігатися з офіційною позицією уряду США». Он воно що… Посольство виділило гроші, і треба було їх «освоїти». Що ж, у кожного — своя зарплата. У кого в гривнях, а у кого - в доларах...