Василь Вовчанецький,

редактор газети „Перемога” (1985-1989)

Вісімдесят! Кажуть, це той вік – коли сила духу переростає у мужність, розум – у мудрість, а життєві випробування надихають на благополучне майбуття. Ось з такими чеснотами, як на мене, й живе нині „Перемога”, - одна з найстаріших газет області, вірний друг, порадник і, не побоюсь цього слова, – справжня енциклопедія для тисяч краснопільців. Адже з неї вони довідуються, чим щодня живе регіон. Щоправда, не всі вони здогадуються, у яких професійних, виробничих, фінансових муках народжується кожен номер!

Згадую далекий 1985-й… Тоді, що зовсім юним, прийшов до „районки” редактором. З чого починати? „А от беріть і починайте з самого початку... – удавано лагідно посміхаючись, побажав тоді секретар райкому компартії. – Наведіть порядок у колективі, зміцніть партійну дисципліну, щоб там життя медом не здавалось... А ми допоможемо!” Це нині на друковані засоби їх засновники дивляться ніби на щось інородне, особливо не вникаючи у проблеми журналістів, а то й взагалі їх ігноруючи. А тоді... Тоді й справді „допомагали”. І в прямому, і в переносному значенні слова. За якусь одну недолугу помилку в газеті могли години дві відчитувати редактора у кабінеті першого секретаря в присутності всього колективу редакції, включаючи друкарку й прибиральницю. Називалось це дійство партійним керівництвом пресою.

Між тим, вірте – не вірте, а мені, як кажуть, засукавши рукава, наводити «порядок» у редакції – шукати отих монстрів, що розмазують мед по редакції і не дають підносити рівень газети на «вищий щабель». І що ж? Знайшов. Знайшов високоерудованих, інтелігентних, доброзичливих журналістів, які не уявляли себе без служіння Слову, Людині. Як не пишномовно нехай це звучить, але інших слів до характеристики справжніх патріотів газети, з якими потім довелося пропрацювати майже п’ять довгих років, годі й шукати! Завжди чесний фахівець і безкомпромісний партсекретар Олександр Козир, генератор цікавих ідей – відповідальний секретар Іван Чичикало, працівник, який не боявся брати на себе найвідповідальніші завдання і успішно їх виконував – Олександр Цилюрик, а незабутні Тамара Зеленська – зав. сільгосп відділом, яка зналася на сільськогосподарській тематиці краще, ніж дехто з управління сільського господарства, Галина Гудзенко, яка і радіоновини встигала вести, і про рядки до газети не забувала... Однозначно скажу: всі вони професіонали своєї справи, усі добровільно брали на свої плечі вантаж великих і малих турбот, усі дбали, як не дивно, про отой порядок, на який натякав мені секретар.

На жаль, рідко чули вони на свою адресу добрі слова від можновладців, і в цьому я їм дуже співчуваю. Бо нелегкий то був час. Оголошена перебудова, докорінно змінювались суспільство, звичні стереотипи життя. В цих умовах треба було мати велику мудрість і силу, щоб не зачерствіти душею, не знецінити такі вічні поняття, як порядність, доброта, людяність, дбати про авторитет видання. Кожен наступний номер старались обговорювати на „летучках”, щоб виходити до людей із найкращим доробком, не забути про жодне звертання читачів до газети, дати на кожне вичерпну відповідь.

Беручи участь у рейдовій бригаді, якось почув розмову завідуючого відділенням з дояркою Угроїдського цукрокомбінату, що у неї проблеми з житлом. „Зачекай трохи, ось з буряками управимось...” – намагався втихомирити жінку керівник. „Як зачекати? Мороз же на вулиці, а в мене стіни наскрізь світяться. Ні, – заперечила, не здогадуючись, що ми з редакції. – Звернуся до „Перемоги”, там усім помагають... І мені поможуть”. „Ну, то й звертайтесь зараз, – кажу, – ми осьдечки...” Жінка він несподіванки трохи зашарілась, але звернення-скаргу написала. А через тиждень приїхала до райцентру дякувати: її будинок відремонтовано, вугілля завезено, проблем немає”.

Або таке. Одержали листа від колгоспників тоді передового в районі господарства про негаразди з організацією кормозаготівлі для худоби. Виїхали на місце, факти підтвердились. Вийшов рейдовий матеріал, де йшлося про кричущі недоробки правління і парткому. Звичайно ж, назвали прізвища перших осіб-винуватців, що, в принципі, в ті часи не дуже заохочувалось. Не стерпівши, бачте, такого непоштивого ставлення до керівництва, голова правління у коридорі райкому партії роздратовано вигукнув:

– Я дав команду не передплачувати вашу „Перемогу”, і взагалі більше не нагадуйте мені про неї!

Чесно скажу: й не нагадували. Селяни самі зробили висновок – того року передплатили „районки” удвічі більше! А ми розповіли про це в газеті, та ще й найкращих організаторів передплати назвали!

В якій із газет ви зараз побачите звіт про те, що зроблено за підсумками критичного виступу? Велика рідкість. А тоді це було невід’ємним атрибутом гласності, реагування на критику. Нехай і своєрідна, але, ніде правди діти, була допомога й із боку владних структур. Маючи таку підтримку, газета по-новому, з державницьких позицій висвітлювала питання економічного, соціального розвитку регіону, підтримки підприємництва, у незбагненно-бурхливому потоці проблем вона знаходила місце й для вмілого обговорення тем, пов’язаних із збереженням освітніх і культурних цінностей, вихованням високоморальної і духовно багатої особистості.

На шляху до творчого становлення не боялись так званої „чорнової” роботи. Надійшов тривожний лист від читача – завтра вже кореспондент у нього, виникали проблеми у будь-якому колективі – разом із представниками вищестоящого керівного органу ми вже там, на своєрідні сигнали від „доброзичливців” теж реагували... Двічі на тиждень організовували виїзди в колективні господарства, в установи і організації, щоби, як кажуть, бути на вістрі часу, проводили рейди, перевіряли листи і скарги. І надійними нашими помічниками були тодішні начальник райвідділу внутрішніх справ Микола Тряпкін, начальник районного управління сільського господарства Іван Самус, голова районного комітету народного контролю Михайло Середа, директор лісгоспзагу Віктор Водотика, голова райспоживспілки Анастасія Шелудько, голова правління колгоспу ім. Ілліча Віктор Швачич, прокурор Олексій Приймак... Не цурались допомоги й добровільних помічників газети – наших позаштатних кореспондентів. Велика вдячність за своєчасні зауваження, підказки Леоніду Дідоренку, Леоніду Стрикиці, Олександру Шкирі, Григорію Кулику, Леоніду Забарі... Усіх не перелічити! Словом, усе робилось для того, аби авторитет видання підкріплювався ділом.

І ось тепер, майже через три десятиліття, переглядаючи свіжі номери „Перемоги”, приємно визнавати, що творчий азарт у колективу не пропав, а навпаки – виріс, і, звичайно ж – завдяки умілому поєднанню ветеранської мудрості й молодечого газетярського запалу. Підбиваючи своєрідний підсумок вісімдесятирічної діяльності районного друкованого органу, разом із вашими численними шанувальниками поділяю радість значного ювілею. В той же час хочеться висловити колегам застереження-побажання: і далі упевнено тримайтесь на гребені газетярської справи! І не дай Боже вам самолюбування успіхами: від цього, по-перше, моторошно в голові, по-друге, крута хвиля самолюбування підступна – вона намагатиметься скинути у мутну течію і скороспілих плавців, і поважних гребців. Тож вітрило вашої газети і в шторм, і в штиль повинне тримати упевнений курс, ім’я якому – правда, об’єктивність, чесність. Хай доля буде щедрою на добро, творчої професійної удачі вам, нехай належно морально і матеріально віддячується ваша жертовна праця на благо відродження України. Бажаю вам щедрих спонсорів, небайдужих засновників, активних передплатників і найголовніше – вдячних читачів. З роси й води вам, друзі!