Юрій Вікторович Фадєєв, Редактор «Перемоги» 1982-1985рр.
Команда, яка не підвела
«Перемозі»
- 80, а у мене можна сказати, теж ювілей, тільки скромніший. Рівно три
десятиліття тому, 1 квітня 1982–го, я став редактором краснопільської
районки. Було мені на той час лише 26 років, ніякого начальницького
досвіду я ще не мав, тож можна уявити з якими почуттями і яким острахом
їхав з волі обкому у Краснопілля «приймати газету». Озираючись тепер на
ті три з половиною роки, що я редагував «Перемогу», добре усвідомлюю,
яка то була значима для всього мого подальшого життя школа. Причому,
школа не тільки редакторська, не тільки професійна, а й менеджерська,
господарська та й життєва також. Уроки тієї школи не раз ставали мені в
нагоді потім, коли працював у Сумах, - головним редактором «Червоного
променя», «Доброго дня», «Сумщини»…
Все було у нашому спільному
редакційному повсякденні: і творчі радощі, і справжні удачі, і
«проколи». Були номери буденні і номери «у кольорі», були рейди і
«круглі столи», були матеріали, пропущені як кажуть через серце, і
«репортажі» написані за телефонним дзвінком у колгоспну контору…
Згадую злагоджену, практично без вихідних, роботу кожної літньої пори,
коли під час жнив газета виходила шість разів на тиждень (сьогоднішнім
скептикам, які не знають, що таке «битва за хліб», цього не зрозуміти, а
тоді це був верх оперативності і ми мали за нього найвищий бал).
Згадую наші вечірні і навіть нічні «посиденьки» над газетою, коли після
чергової пізньої наради у райкомі треба було переробляти вже зверстану і
готову до підпису 1-у сторінку, аби будь-що «втиснути» на неї розлогі
«адмінсентенції» на чергову «злобу дня»…
Ми не хапали зірок із
неба, а просто робили газету, як уміли, як могли, як чекав того від нас
наш читач. І, здається, з кожним роком це виходило у нас все краще.
Високим і стабільним був тираж, зростала читацька пошта, все легше ми
«відбивались» від претензій наших ідеологічних «кураторів»…
І
згадуючи все те, я дякую долі, що вона звела мене під дахом «Перемоги» з
людьми, яким мені немає чим дорікнути за ті наші спільні три з
половиною роки. Олександр і Зінаїда Козирі, Іван Чичикало, Марина
Мироненко, Тетяна Ланг, Олександр Шевченко, Сергій Радіонов, Валентина Місюра, вже покійні
Тамара Зеленська, Тамара Рудика – всі вони незалежно
від посад, були командою, яка мене не підвела. Сподіваюсь, і я їх теж…
|