Сумський письменник Петро Нестеренко у новій книзі «Бентежне Придесення» (ВД «Білий птах») залишається вірним своїй темі – і цей доробок присвятив подіям минулої війни, героїзму народу у боротьбі з ворогом, відбудові народного господарства у мирний час. У сімох оповіданнях досліджуються людські характери, йдеться про долі земляків у роки тяжких випробувань. У передмові автор зазначає, що письменники, журналісти повинні писати як про колишніх, і про нинішніх героїв, бо вони врятували світ від фашизму і зараз на Сході відстоюють від агресора кордони незалежної України.

В одному з центральних оповідань «Де Сейм тече хвилюючись» розповідається про благородну місію сапера-фронтовика, тодішнього студента Василя Собченка. Перебуваючи на канікулах в селі, яке колись з однополчанами визволяв від ворога і де загинув його герой-командир, дізнався, що великі площі луків заміновані. Аби винести із землі смертельний вантаж, військові через обтяженість роботою, ще не дійшли до цього населеного пункту. Тож юнак, ризикуючи життям,  вирішив самостійно розмінувати ту землю, луки, вивести її із «воєнного становища», бо люди обходять далекою дорогою  луки, не можна, тут звісно, вирощувати городину, випасати худобу.

Ризик великий, небезпека може чатувати на кожному кроці. Довелося самостійно виготовляти міношукач і ось підготовка завершилася. Метр за метром обережно прошкує Василь, виявляючи смертоносний вантаж. Велике напруження, «піт боляче їсть очі», сорочка мокра, хоч викручуй. Чим не схожа ситуація з тими подіями, що нині склалася у районі здійснення   антитерористичної  операції, де на мінах сепаратистів  гинуть військові, мирне населення? Автор майстерно зображує психологічне навантаження на героя, який виходить переможцем: зібраний ним смертоносний «скарб» знищено. Тепер можна на луках гратися і дітворі, і заготовляти сіно, і пасти череди корів. Нелегке завдання виконане. Читач переживав за внутрішній стан героя, з ним разом хвилювався, розумів стан душі сапера. Василь не підводить, він завойовує повагу у населення, у цьому селі знаходить своє кохання.

Петро Нестеренко не прагне до вишуканості, слова точно передають настрої колишніх фронтовиків, їх односельчан, дітлахів, які пережили страхіття війни. Відчувається нахил автора до експресивного вислову думки, його фраза лаконічна, водночас динамічна. В оповіданнях «Трагічний спомин», «Ви мені потрібні…», «Кіно з несподіваним кінцем» письменник глибоко проникає до людської суті, уміло використовує нюанси мови. В останньому з них фабула зводиться до опису героїчної діяльності підпільників. Вони в особливих умовах працюють серед ворогів, які зайняли їх село і тепер хазяйнують, знущаючись над жінками, стариками. Ніхто не відає, що Руслана і Федір виконують завдання партизанського командування, тож підпільники бачать косі погляди сусідів, стариків. Лише після визволення рідної землі, стає відомо про партизанську діяльність молодих людей, всі сумують за Русланою: вона загинула під час здійснення бойової операції.

Кожне оповідання книги збагачує воєнну тематику, висвітлює невідомі сторінки трагічних подій тих незабутніх часів, знайомить з нинішнім життям визволителів, які прагнуть, щоб ніколи не повторилося страхітливе минуле. Змалювання образів засвідчує характерну рису письма автора, що дозволяє оптимістично сприймати життєві ситуації. Сюжетні лінії майже усіх творів нескладні, чуття до піднятих тем виважене, осмислене. Гірка пам’ять про війну, до речі, автор є її дитям, але нестримні бажання мати щасливе майбутнє, дозволяють поєднувати в єдине ліричне «я», широко використовувати мовні засоби для емоційного наснаження оповідей. Саме в цьому плані  змальовані нелегкі обставини в оповіданнях «Довіра», «Антонів сад». Заключна новела «Заради нас, заради мене…» закликає шанувати тих, хто боронив рідну землю від ворога, зазнав поранень. Тепер їм доводиться лікуватися в госпіталях, у неспокійних снах знову немовби перебувати на фронтових дорогах. Лише тепло людей, таких, як героїня Жанна, можуть допомогти  вгамувати біль, отримати моральну втіху від того, що про них турбуються. Інакше і не може бути, адже «вони жили заради нас». Гранично проста, емоційно наснажена оповідь розкриває велич старшого і молодшого поколінь. Бентежні почуття земляків не згасають, вони сповнені віри у вірності обраного шляху.

Книга Петра Нестеренка приємно вражає соковитістю описів природи, метафоричністю, багатством і звучністю порівнянь. Щоправда, як мені здається, авторові не завжди вдається на одному подиху передати напругу відносин окремих персонажів, чіткіше виписати кінцівку твору. Та це аж ніяк не применшує значимості вагомого доробку письменника, немає сумніву, що читач залишиться задоволеним від цікавої і так потрібної, особливо для молоді, книги.

Олександр Козир

голова гільдії редакторів-ветеранів ЗМІ Сумщини