Гільдія редакторів-ветеранів ЗМІ Сумської областіЧетвер, 28.03.2024, 18:16

Вітаю Вас Гість | RSS
Головна | | Реєстрація | Вхід
Меню
Наші захоплення
Статистика

Онлайн всього: 1
Гостей: 1
Користувачів: 0
Нас відвідали сьогодні
Пошук по сайту
Форма входу

Головна » 2017 » Травень » 4 » До 50-річчя відновлення Великописарівської районної газети
20:22
До 50-річчя відновлення Великописарівської районної газети

12 березня 1967 року вийшов до друку перший, після кількарічної перерви з часу ліквідації у 1962 році Великописарівського району, номер знову відновленої разом із районом районної газети під назвою «Красное знамя». Колектив працівників тут склався практично новий. Прийшов працювати сюди із Барвінківської газети Харківської області і майбутній редактор місцевого часопису  Борис Пасюга.
Друкуємо його спогади про газету, людей, які працювали у ній і про яких вони писали на сторінках районки. Думаємо, що разом із Борисом Олексійовичем пригадають ті часи нинішні ветерани, а молодим людям буде цікаво розкрити ще кілька сторінок з історії  свого району.

Тіні пам’яті. Осколки золотого фонду

Живе у селі  Ямному  колишній юнкор  Сергій Віталійович Волін. Звичайно, тепер уже не юний ентузіаст, а поважний пенсіонер, учитель історії. Усе життя він займався історичними дослідженнями у районі. А тим, що накопував, люб’язно ділився з читачами.
У нього  високоякісні публіцистичні матеріали зрозумілі кожному — сучасному юнаку і сивому колишньому механізатору.
Яскравим прикладом є його широке дослідження, надруковане у «Ворсклі» №56 від 17 липня 2013 року під заголовком «Последний бунт», де йдеться про протест селян на території району проти усуспільнення посівного матеріалу на початку 30-х років минулого сторіччя. Не моя мета переповідати текст. Я скажу лише про те, як автор досягає його дохідливості до кожного. Він використовує літературні прийоми. Так, жіночий бунт наших землячок порівнює з художнім образом жіночого бунту шолоховського Гримучого Логу у романі «Піднята цілина».
Підозрюю, тих якостей і хисту автор набув у юнкорівський період свого життя.
До чого це я? Практично відразу після відновлення  районної газети у березні 1967 року, при редакції почала діяти  школа юного кореспондента. Спеціальної програми навчання ми не мали.  То ж передавали школярам те, що вміли самі. Та особливого значення надавали особистому спілкуванню юнкорів із журналістами.
Системно навчати дорослих змоги не було. Та наші земляки і без науки добре уміли висвітлювати факти, описувати свої спостереження і викладати власні думки про події у житті і про саме життя. Особливо люди інтелектуальної праці.
Отож я сумую за ними і жалію, що нічого не можна повернути назад, і відгукуються вони з того світу лише споминами, які викликають чисельні публікації у газеті «Ворскла».
Я радію тим людям, які виявилися найбільш стійкими, хто до цього часу, вже безоплатно, за велінням серця надсилає до редакції свої мудрі, сповнені життєвої сили твори.
 Живе у селі Пожня чудова жінка-романтик Ольга Григорівна Копійка —учитель-пенсіонер. Її любов до людей переливається через краї серця. Вона любить їх живими, продовжує любити після їхньої смерті. Повернімося до газети «Ворскла» № 7 від 25 січня 2017 року. Там під рубрикою «Судьбы людские» опублікований її матеріал під заголовком «След на земле. Ни шагу без совести». Вона не просто любить, вона хоче, щоб усе те хороше повторювалось у дітях.
Петро Павлович Шелєпов — учитель історії, пенсіонер із Тарасівки. Він десятки років несе у свідомість земляків глибокий патріотизм, оспівуючи героїку їхніх бойових предків. Він хоче, щоб переконання, погляди, психологія батьків і дідів були притаманними їхнім нащадкам.
Віктор Якович Черкашин, пенсіонер із Катанського, перегукується зі своїми однодумцями.
Ви, автори-ветерани районної газети, —  золоті осколки колись великої робсількорівської армії. Ви продовжуєте зігрівати теплом своїх сердець нашого обездоленого і вимираючого читача.
 Я, читаючи ваші глибокі, мудрі, сповненні життя твори, повертаюся у далеку молодість, немов би прожиті роки не тиснуть мені на плечі. Живіть, супутники моїх молодих літ, довго-довго і гарно. Можливо, на шию мого репортажу уже накинута петля. А я за Ярославом Гашеком вторю: я люблю вас, Люди!
Я знаю, що мій опис далеко не повний. І не всі імена я називаю. Можливо, хтось зі штатних чи позаштатних авторів доповнить сказане чи підправить мене. І я буду вельми вдячний цьому.
На сьогодні з колишніх штатних працівників, фундаторів  районної оновленої газети, залишаються живими і по віку здоровими Анатолій Микитович Устименко, Галина Федорівна Гладченко і ваш покірний слуга — автор цього матеріалу.
 Є ще Лідія Павлівна Бобкова і Петро Єгорович Нечвоглод. Це пенсіонери-молодь. Вельми міцна скріпка між першим і нинішнім поколіннями редакції.
з кожним із нас можна зустрітися, згадати минуле, поговорити про сьогодення. До того ж життєві історії Галини Федорівни часто можна читати на шпальтах нових номерів «Ворскли».
Я думаю, немало наших колег, які працювали у колективі редакції, ще топчуть землю на просторах України.
Дуже не стійким часто було редакторське крісло.   Очільники колективу зазвичай не довго трималися в ньому. Сьогодні з дня відновлення газети працює вже одинадцятий. Якби першого редактора і нині діючого поміняти місцями у часі, то перший утік би з посади від всебічної тихої напруги, а останній — від всебічного галасу у редакції.
У кінці 90-х років Галина Федорівна і Лідія Павлівна взяли мене під руки і посадили у редакторське крісло. Перший редактор позаздрив би моїй вправності на ньому, а останній вигнав би з роботи за бездіяльність.
Я радий, що газета продовжує добрі старі традиції, що матеріали публікуються мовою авторів. Адже ми жили однією сім’єю і живемо у одній сім’ї.

Тіні пам’яті. Болюча ломка переконань

Кар’єру газетяра я розпочинав у редакції Барвінківської районної газети Харківської області, куди влаштувався працювати за півроку до розформування цього району у 1962 році.
Старші колеги оточили мене турботою і дбайливо вирощували з мене журналіста. На жаль, продовжувалося це не довго, бо розпочалося укрупнення районів і з карти України їх зникло безліч, у тому числі і Барвінківський, і рідний Великописарівський райони.
 Потім, у 1965 році, коли Барвінківський район відновився,  колеги знову запросили мене до колективу як людину, що має певний досвід.
У ті барвінківські роки у мене склалася хибна думка, що всі журналісти, а тим більше редактори газет, люди кришталевої чистоти, сповнені чеснот, порядності і доброчинності. Та життя переконало, що кожна людина, куди би вона не йшла, несе в собі середовище, у якому виховувалася, перебувала довгий час, позбутися якого надзвичайно важко.
Тому, щоб висвітити моральну обстановку у відновленій великописарівській редакції, я маю на хвильку повернутися у період мого творчого життя у м. Барвінкове. Одного разу барвінківський редактор запропонував мені піти на невелику фінансову оборудку:
 — Пам’ятаєш, приїжджав до нас товариш із обласного управління з преси і  його потрібно було нагодувати?  А на це кошти не виділяються. Звідки їх взяти?
— Уяви не маю.
— Та зі своєї кишені. А вона у мене з великою діркою: два майже дорослі хлопці. І дружина не працює.
— Так скинемося…
— Не годиться,— посміхнувся він моїй наївності,— є інший вихід. Я видам тобі матеріальну допомогу 40 карбованців. Ти мені 30 віддаси, а 10 собі залишиш. Тільки нікому про це не кажи.
Я змушений був погодитися. Наче б то усе справедливо. Але чомусь мені це не подобалось. Я відчував дискомфорт і моральне пригнічення. Я засумнівався, що у журналістському середовищі панує цілковита справедливість.
Отож, коли у 1966 році було відновлено  Великописарівський район, а в березні 1967 року нашу газету, і її тодішній редактор Василь Петрович Сорокопуд, формуючи колектив, запросив мене до нього, запропонувавши очолити відділ листів, я дав згоду.
Перед розставанням із барвінківською газетою, мій ліпший друг, «ходяча енциклопедія» Анатолій Бобух дав мені безцінну настанову:
— Якщо там будуть якісь непереливки, відразу повертайся назад. Місце для тебе тут завжди знайдеться.
 У тій редакції, готуючи кадри на перспективу, на літо — час відпусток, двох-трьох юнкорів саджали на одну посаду, тобто, одного з них оформляли на посаду літературного працівника, з іншими він ділився посадовим окладом. То ж одне робоче місце певний час про всяк випадок залишалося вільним.
— Тебе на роботу запросили, — продовжив він,— це значить, що виплатять підйомні. У всякому разі не будь таким довірливим. Завжди зважуй свої вчинки, щоб потім не жалкувати, і тримайся насторожі.
Я не все розумів, що він мав на увазі, але все запам’ятав.
Проводжали мене до потягу майже всім колективом. Там відповідальний секретар Іван Степанович Громов  сказав:  “Можливо у Великій Писарівці буде місце і для мене. Про всяк випадок сповісти. Щось не подобається мені редактор: використовує мої факти для своїх передовиць. Я не люблю такого. Боюсь визріває конфлікт”.
 І ось я стою перед редактором Великописарівської районної газети Василем Петровичем Сорокопудом. На моє привітання він не відповів — «такий зайнятий». І продовжував щось креслити авторучкою.
 — Он стілець,— неначе б ми були знайомі віки і нещодавно бачилися.
Зустрівши такий прийом, я не скористався стільцем, а ступив на два кроки до торцьового столу і поклав на нього долоні.
— Ну?
— Що, «ну»? Довше б сидів там. Усі відділи вже зайняті. Хочеш, літературним працівником оформлю?
— Не хочу, — кажу твердо. — Доки моє місце ще не прохололо, повернуся назад, в Барвінкове. Мене не вигнали звідти. Мене там поважали і цінували за роботу. Тим більше, що я там не сидів, а по закону відпрацьовував два тижні. Плюс час на дорогу, Ви це знаєте.
— Охолонь трохи. У подальшому щось придумаємо, — пом’якшив він тон.
Тут я перехопив ініціативу у свої руки:
— Мене поінформували, що я перший претендент на посаду, з якої я щойно звільнився. І як я можу працювати з людиною, яка не тримає слова?
— Ти такий дока у роботі? — прижмурився він.
— Вище середнього рівня.
— Ги-ги-ги-ги! Давай трудову книжку. Твоя взяла.
 Редактор написав наказ на призначення мене завідуючим відділом листів. А я майже повірив, що керівник випробовував мене на стійкість.
Минуло днів п’ять. Я зайшов до нього.
— Можливо, пора мені підйомні виплатити?
— Які підйомні?— дивується він. Їх отримують лише ті, хто за направленням приїхав, а ти доброволець.
— За яким ще направленням?!
— За яким? Обласного управління з преси (я і не знав, хто його видає).
Другого дня раненько я подався до Сум. Там показав листівку-запрошення на роботу з редакції, мені виписали направлення і в додачу відштампували бланк про відрядження. А я по обіді поклав документи на стіл редактора.
— А чому ж ти мені не сказав, що їдеш у Суми? Я б тобі відрядження виписав.
— Так ось і бланк вже відмічений.
 Він почав протирати окуляри.
— Добре, іди працюй.
 «Дивний екземпляр редактора», — подумав я. Добре, що мій друг дав мені настанову, і я був готовий до несподіванок.
А про неоднозначну особистість редактора розповім у наступному розділі.


Тіні пам’яті. “Добрянська колискова”

За Радянського Союзу професійне свято — День преси — журналісти святкували 5 травня. На урочисті збори скликали позаштатних авторів  із усього району. Запрошували представників співзасновників, гостей — братів по перу з найближчих районів Росії — Борисівського, а після відновлення — і Грайворонського.
Дуже офіційний і урочистий редактор Василь Петрович Сорокопуд, який працював у районці з часу її відновлення у 1967 році, читав із кафедри доповідь про роботу і досягнення редакції за минулий рік, підбивав підсумки змагання, вручав премії, подарунки і грамоти кращим сількорам і журналістам. Після зборів їхали у ліс до Ворскли «варити кашу». Кашу жодного разу не варили, та брали з собою все необхідне.
У «шостому питані» святкового заходу редактор був у центрі уваги і душею компанії. Він до кожного посміхався, розповідав анекдоти. Щосвята ті ж анекдоти повторювалися. Але  частина слухачів змінювалась і раніше того не чула. Він і сам слухав анекдоти, і сміявся разом із усіма. Інколи прохав роз’яснити суть, а потім сміявся.
Василь Петрович гарно співав. Підправляв тих, хто не туди тягне. Щорічно його прохали виконати «Добренскую колыбельную», щоб почули новачки. Він довгенько опирався, але, врешті,  поступався.
Сідає на пенечок, однією рукою підпирає щоку, а іншою, наче б то колисає люльку. І ось над притихшим лісом і широким плесом ріки лунає жалібна, сповнена безутішності і туги колискова пісня молодої селянської матері:
Тятька твой в тюрьме сядит,
Мамка с дядькой чужим спит.
Ды енто дело не тваё,
Ды прастит гасподь яё.
А тот дядька абещал
На спядницу мантерьял.
Ды ён абманет мать тваю.
Баю, баюшки, баю.
Прослухавши пісню, чомусь ніхто не проймався сумом. Весело сміялися з майстерної передачі сільської говірки, із неочікуваних словосполучень, з манери виконання. А виконавець щоразу виявляв задоволення від викликаного ефекту.
— Гарний у нас редактор, — говорили сількори,—душа-людина.
Російських колег проводжали до кордону. Там на капотах автомобілів «доїдали святкову кашу».
— Гарний у вас старик,—говорили гості, — душа-людина. Вам поталанило.
 «Старику» не було 50-ти років, але виглядав він на всі 60.
Усі наче б то забули, що світ  полярний, а люди бувають дволикі.
Не слід було би далі розповідати. Людина упокоїлась, і вже нікому не принесе зла. Та як намагаються наші сількори сіяти добре, мудре, вічне, так і я не хочу, щоб сіялось зле, огидне і непристойне. Я не можу забути горючих сліз однієї нашої колеги, коли вона, виконавши всі завдання, пішла до нього відпроситися до хворої дитини, а той кинув їй в обличчя: «Нічого було плодити дітей, коли збиралася на цю роботу йти».
Народився Василь Сорокопуд після жовтневого перевороту 1917 року. На той час, словами Михайла Стельмаха, «війна, розруха пригнули наше село до убогої сохи». На початку 20-х років лютував голод. До постійного недоїдання додалися хвороби. То ж хлопчиек був дрібненьким і слабким. Таких ровесники неохоче беруть до ігрових команд, не дослуховуються до них, що сприймається як зневага і приниження.
Певно, вже тоді постраждала психіка маленької людини. Проте він не заховався у мушлю, а всіма силами боровся за місце в житті. Це добра риса. Та згодом вона переросла у погорду і жорстокість до інших людей. Він у кожному бачив потенційного ворога, який може зіштовхнути його з посадового крісла. Боявся помилитися і носив до райкому партії на погодження макети газет із матеріалами. Виглядало це як священнодійство: «Потрібно в райкомі показати». Насправді не усвідомлював своєї виключної ролі як редактора і цензора.
Можливо, на його свідомості відбилася служба у «СМЕРШі» (смерть шпигунам — військова організація), чи робота на заході України в повоєнні роки (що робив — не розповідав).
Успіхів у житті до 47-ми років Вались Сорокопуд досяг неабияких. На лацкані піджака постійно носив ромбик із книжечкою — це педагогічний інститут, працював кореспондентом обласної газети по Білопіллю. Мав у цьому містечку добрий дім із фруктово-ягідним садом, а в домі — вродливу і хазяйновиту дружину. Дві доньки виросли.
Але йому захотілося кинути насиджене місце і переїхати до Великої Писарівки редагувати газету, щоб показати землякам, якої величі він досяг у житті.
У нього були достатньо хороші поезії. Він читав їх при нагоді. Навіть була поема про кукурудзу, але на той час вже вийшла з політичної моди. Він її нікому не показував, а, мабуть, гарна була. Поема починалася словами:
В кукурудзи коси русі,
Коси русі, золоті…
Та попри всього, старі друзі до нього не прийшли, нових не надбав, а авторитет, що наживав довгі роки, розвіяв, про що буде далі.
По правді кажучи, мені жаль цю людину. Він мав одну найкращу рису: був гарним батьком для своїх дітей. Але те не стосується історії газети «Ворскла».

Тіні пам’яті. Струни хмільної ліри

У мої молоді роки ходили чутки, що кращі свої ліричні твори Сергій Єсенін писав напідпитку. Немало сільських журналістів, киваючи на ту легенду, перед тим, як сісти за папери, «підзаряджалися».
Я не знаю, на скільки це їм допомагало, але в кінці 60-х років минулого століття був у мене один такий 45-річний колега Тимофій Олексійович Чечета. Він — один із «мандрівних лицарів», тому що більше, як рік, на одному місці не працював.
Деякий час в м. Барвінкове він був моїм начальником. А у Великій Писарівці — навпаки.
Зовні він нагадував колгоспного скотаря тих років: старі кирзові чоботи, що ніколи не бачили ні щітки, ні крему. І все на ньому сіреньке, стареньке, а на голові завжди пом’ятий крислань. І обличчя у нього сіреньке, проте по-чоловічому приємне. Що у тому обличчі було видатним, так це його ніс. Він закінчувався такою «нюхалкою», як у собаки. Часом мені здавалося, що вона у нього ворушиться.
Якось у вересні на свято Івана Головосіки редакційний водій Іван Васильович Кравченко редакційним «Москвичем» повіз нас із Тимофієм Чечетою у рейд по колгоспах. На під’їзді до стрілецько-пушкарської ферми ми зустріли купку чоловіків — колгоспних пенсіонерів. Вони кружечком сиділи у траві на узбіччі дороги, немов би щось зібралися святкувати. Проте у кружку нічого святкового не було. Один із них пояснив нам:
 — Учора бригадир дав нам роботу. Яка б вона не була, та по карбованцю нам записали. Сьогодні сидимо з ранку. А він нам роботи не дає і робить вигляд, що не помічає. Он нещодавно біля млина крутився.
 — Посидьте, зараз розберемося, — пообіцяв мій супутник.
 — Електромеханічний млин — дерев’яний, у двох рівнях. На верхній рівень вели приступки. Тимофій Чечета першим збіг по них нагору і зайшов у приміщення. Я не відставав. Мені завжди було цікаво, як він працює. Нагорі три похмурі чоловіки у покритих борошняним пилом робах в’яло відповіли нам на привітання.
 — Де бригадир?— запитав мій супутник.
 — Повинен скоро підійти. У нас зерносуміш закінчилася.
Раптом Тимофій Чечета зробив «стойку». Я прослідкував за його носом: «нюхалка» вказувала на віконну фіранку, на якій відбилася тінь граненої склянки.
У наступну мить рука мого супутника проникла за фіранку, вхопила чимось наповнену склянку і понесла до носа. Його господар нюхнув, крякнув і за три ковтки влив у себе світлу рідину.
Якусь мить Тимофій Чечета мовчав. Його обличчя почервоніло, і він люто вигукнув:
— Самогон п’єте на робочому місці?! І нічим не заїдаєте?!
— Ось, ось солоні огірки, — враз пожвавіли господарі.
Великий огірок із хрустом пішов за вмістом склянки. Я подумав, можливо,  той вміст залишали для бригадира, адже він — Іван, іменинник? У такому разі справа набувала хамського вигляду з боку Тимофія Олексійовича. Аж тут і бригадир нагодився.
Я подумки пожалів чоловіка, який не встиг вжити свою святкову долю, і вийшов до водія.
Доки наш супутник працював у млині, ми вирішили зайти до колгоспного саду, що був поряд. Там тільки-но почали падати рябі яблука.
Водій взяв із собою відерце:
— Десятків зо два назбираю дівчатам на роботу.
Він часто щось привозив із рейсу для редакційного жіноцтва.
За два дні у газеті з’явився міні-фейлетон «Головосік на фермі» за підписом Т. Чечета. Дошкульний — він бив прямо в обличчя завідуючого фермою. Автор уміло поєднав назву свята з іменем керівника, який і був тут тим самим Головосіком. У ньому фігурували і бідні пенсіонери, для який бригадир не міг знайти сяку-таку роботу, і мірошники, які просиджували робочий час без діла тому, що керівник вчасно не міг знайти їздового, який мав підвезти зерносуміш до млина.
Від тих викривальних слів нікуди було подітися бідному бригадиру. І він вирішив шукати захисту в райкомі партії.
На той час другим секретарем райкому працювала чудова людина, фронтовик Іван Іванович Обідець. Його дружина була у якихось родинних стосунках з бригадиром. Тож Іван Іванович вирішив якось залагодити цю справу. Шансів у нього було мало. Проте була одна нікчемна зачіпка — яблука з колгоспного саду, зібрані нашим водієм. Та й вона, крім зауваження, нічого не дала. Ми всі троє були безпартійними. Але з кожним із нас окремо Іван Іванович провів бесіду. При зустрічі з другим секретарем я дізнався, що бригадир зовсім не бригадир, а ветеринарний фельдшер, людина, яка користується в селі загальною повагою, ветеран війни, кавалер багатьох бойових нагород. На час відсутності штатного бригадира його попрохали доглянути за бригадою. Можливо, якісь помилки у нього були, але ж отак беззастережно обезславити чоловіка — то занадто жорстоко.
Про ті чесноти сільського трудівника Тимофій Чечета нічого не знав і не намагався дізнатися. Я тоді прямо йому сказав, що струни хмільної ліри збуджують у ньому оперативну здатність, але глушать спроможність мислити аналітично. Напрочуд мій підлеглий відразу погодився з цим. І виправдовувався тим, що його спокусила легка можливість написати яскравий фейлетончик, за який потім не доведеться перед будь-ким виправдовуватися.
Тут відповідальність і відкуп я взяв на себе: незабаром написав про чоловіка нарис, у якому показав його гідність і достоїнства. Він був вельми радий, що хоч раз у житті прочитав про себе друковане в газеті добре слово.
Ця подія стала для мене уроком. Із того часу я почав судити про людей відповідно до комплексу їхніх вчинків і дій. І коли у мене з’являлися підлеглі, то намагався  прищепити їм такі якості і застерігав від категоричності суджень і  максималістичних  оцінок.

Тіні пам’яті. Обрій примарних мрій


Історію нашої районної газети, як і історію людства, можна розділити на три періоди.
Історія стародавнього світу — це довоєнний період. Про нього відомо дуже мало. Жодного примірника газети з тих часів редакція не має. Ніхто з тодішніх журналістів не повернувся з війни.
Історія середніх літ охоплює повоєнний період до розформування району у 1962 році. Тут архів майже повний.
І новітня історія — охоплює 50-річний відрізок часу до сьогодні.
У перші повоєнні роки у колективі редакції працювали Тимофій Іванович Фурсов, Василь Петрович Сорокопуд і Василь Іванович Статівка, яких до цього часу дехто пам’ятає.
Тимофій Іванович не мав перспективи професійного росту. Його вік сягав до 40-ка років, і за плечима мав неповну середню освіту. Проте він був активним бійцем комуністичного фронту, відвідував політшколу з вивчення короткого курсу історії ВКП(б) і безоглядно використовував у своїй роботі дуже «партійні» терміни, які засвоїв на слух.
Так, у одній із газетних інформацій він назвав голову Олександрівського колгоспу опортуністом з тієї причини, що господарство відставало з весняною оранкою. Таке звинувачення, як кажуть, ні в тин ні в ворота. Хоча люди з тонким почуттям гумору можуть повеселитися. Та як би там не було, Тимофій Іванович зміг протриматися в редакції до розформування району у 1962 році. Скоріш за все, він виконував усіляку чорнову роботу і не претендував на гонорари. Чи то  просто піджалювали старого.
Василь Іванович Статівка молодим хлопцем мав нещастя потрапити на роботу до Німеччини. Таким людям  не просто було вступити до партії. Отже, вони не мали перспективи займати партійні керівні посади. Навіть завідуючий відділом редакції затверджувався райкомом. Я як безпартійний до розвалу Радянського Союзу офіційно кваліфікувався як виконуючий обов’язки завідуючого відділом.
То ж Василь Іванович, закінчивши педінститут, перейшов працювати до Ямненської школи викладачем російської мови та літератури.
Василю Петровичу Сорокопуду ніщо не заважало рости. То ж він і набув статусу спочатку кореспондента обласної газети,  на початку 1967 року очолив відновлену районну газету.
Він не забув старих колег. Відразу взяв на роботу Тимофія Івановича. Я думаю, у якості хлопчика для побиття, тому, що по кілька разів на день він відводив на ньому душу. Тимофій Іванович не витримав такої долі і незабаром звільнився.
Ми, тодішня молодь, не дуже переймалися «творчим адмініструванням» редактора, і його це не влаштовувало. Йому потрібний був сильний і активний опонент. Отож він вирішив переманити зі школи Василя Івановича. Редактор сказав колишньому колезі:
— Я тут тимчасово. Налаштую роботу і поїду додому, в Білопілля. Тебе приймемо в партію, і я передам тобі посаду.
Редактор оформив Василя Івановича виконуючим обов’язки відповідального секретаря та взявся за свою справу.
Василь Статівка був вельми грамотною людиною. Проте у баталіях завжди піддавався, щоб не дуже злити керівника, який пообіцяв йому свою посаду.
Минуло два роки. Василя Івановича прийняли у партію, а Василь Петрович «забув» про свою обіцянку.
Тому Василь Іванович вирішив нагадати редактору про їхню дружбу і допомогти йому в налагодженні дисципліни в колективі.
На той час мій кабінет на двох з Тимофієм Чечетою знаходився на віддаленні від основного помешкання редакції — у районі сьогоднішньої кулінарії «Алекс». Тимофій Чечета, не маючи житла, і ночував у ньому. Якось під кінець робочого дня він вирішив пообідати, чим Бог послав, і «підзарядитися» перед творчим процесом. То ж виклав на стіл те, що мав, і виставив чвертку горілки. На півдорозі його обіду хтось зателефонував. Тимофій Олексійович підняв трубку і щось там поговорив.
— Василь Іванович просить на ранок підкинути пару інформацій по тридцять рядків, — пояснив він.
А за кілька хвилин я побачив у вікно, що до нас прямують два Василі.
Я схопив налиту склянку і поставив за фіранку. Тимофій Олексійович прибрав зі столу порожню пляшку і засунув її до кишені.
Нічого особливого. Чоловік обідає. Але Василі не повірили. Вони оглянули все довкола, навіть столи передивилися. Ніяких слідів спиртного. Лише «нюхалка» Тимофія ледь почервоніла.
Тут Василь Іванович помітив склянку на вікні і потягся до неї. Але не встиг взяти. Я хутко схопив її, випив вмістиме і сказав:
 — Це вода.
Проте зробив помилку — поставив склянку на стіл.
Василь Іванович взяв її, викапав рештки горілки на той же стіл і підніс запальничку. Схопилися сині пломінці.
У цю мить Василь Петрович уже відчинив вхідні двері і переступив поріг. Певно, не хотів бачити,  що там діялося на столі. А я папірцем розтер рідину.
Тимофій Чечета сидів за своїм столом і блаженно спостерігав за дійством.
— Ти ж по телефону язиком не ворочав, — звернувся до нього Василь Іванович.
— То я тебе купив, — відповів мій підопічний, — а ти скоріше доносити. Ти скількох наших німцям продав?
Василя Івановича, як вітром видуло з кабінету.
У ті дні Василь Петрович остаточно розчарував Василя Івановича. Він сказав йому, що той вийшов з того віку, щоб обійняти посаду редактора, до того ж не має достатньої політосвіти.
Отже, обрій мрій Василя Івановича відступив від нього на стільки ж, на скільки він просунувся вперед. Набуття партійності нічого йому, крім зайвих клопотів, не надало. І він, дочекавшись навчального сезону, повернувся до школи.
За місяць звільнився з роботи Тимофій Олексійович Чечета і подався у подальші мандри. А я чекав на прибуття нового відповідального секретаря редакції газети — старшого товариша по Барвінківській газеті Івана Степановича Громова.
Таким чином була перегорнута ще одна сторінка редакційної історії.

Тіні пам’яті. Два капітани


Коли я вийшов із Барвінкового, то за собою не зачинив двері. Тим скористалися ще чотири журналісти: пройшли крізь них вслід за мною. Це — Анатолій Шевелев, Тимофій Чечета, Іван Громов і Ліда Бобкова. Перші два з них були «мандрівними лицарями». Вони інтенсивно програвали свої творчі платівки, ставали нецікавими і йшли далі. До того ж, якщо редактор правив навіть свої опуси по сто разів, то щодо творів інших авторів, не знав межі (щоб не були кращими, ніж його власні). А це завжди ображає журналіста.
Іван Степанович Громов виріс у Лісостепу, доля закинула його у Степ. Він весь час хотів пожити ще біля тихої річки, замріяного лісу і купатися в ароматах лучних трав.
Лідія Павлівна Бобкова родом наша. Її, як і мене, вабило додому. Слава Богу, ця вразлива і талановита жінка не застала сорокопудівщини. Проте їй дісталися інші кислиці від іншого, приблуднього редактора.
У редакції довгий час не приживалися відповідальні секретарі. І ось зустрілися редактор Василь Петрович Сорокопуд і високопрофесійний відповідальний секретар (це спеціаліст, який креслить макети газетних сторінок, творить зовнішній вигляд газети) Іван Степанович Громов.
За військовим званням  вони обидва капітани. Іван Степанович набув його у боях. Василь Петрович отримав у мирний час. У Івана Степановича нагородних планок на долоню, у Василя Петровича — на палець. У Івана Степановича— військова виправка, у Василя Петровича плечі опущені, спина сутула. У Івана Степановича сивий чубчик-баранчик, у Василя Петровича від голови сонце відсвічується. Іван Степанович фізик, вихований холерик. Василь Петрович лірик, невихований меланхолик.
Колишні воїни сходили до чайної. Там ближче познайомилися. Виявилося, що Іван Степанович колись закінчив середню партійну школу за спеціальністю журналістика, Василь Петрович — учительський інститут і вищу партійну школу. Вагові категорії різні.
Десь днів за три потому редактор Василь Петрович забрав здані до друкарні макети, побіг до відповідального секретаря Івана Степановича і накинувся на нього.
 — Шо ти тут нареглював? А терміновий матеріал не поставив (це його власний матеріал).
Він завжди «говорив» із підлеглими так, що люди на вулиці зупинялися і з подивом дивилися на вікна.
Іван Степанович підвівся зі стільця. Спокійні чорні очі-піки уп’ялися у редакторські окуляри. Він пересунув на кінець столу лист паперу:
 — Ось план. Вчора на чолі з тобою ми склали його на планерці.
 — До плану треба творчо ставитись!
 — Якби я діяв не за планом, мені б нічим було крити.
 — Буквоїд! — трагічно вигукнув редактор і поніс макети до друкарні.
Перевага категорії на цьому полі не спрацювала.
Після цієї сутички Василь Петрович на роки залишив Івана Степановича у спокої. Останній на великі матеріали не розганявся. А маленькі штампував десятками. Інколи писав передові статті теж за штампом. Речення складав короткі і чіткі. Ні до чого було прискіпатися.
Та Василь Петрович полював за Іваном Степановичем як росомаха за оленем — повільно, але невідступно. І, врешті, настиг: відібрав у нього рядкомір (лінійка, якою вираховують рядки для складення макету газети) і макети.
 Зовні Іван Степанович був спокійний. Вивільнений від секретарської рутини, він багато писав. У нього зросли гонорари. Та у його серці бурлив вулкан образи. Врешті, воно не витримало, і стався обширний інфаркт.
Лікарі поставили чоловіка на ноги. Проте працювати він уже не міг. Але щоранку робив обхід. Відкриє двері кабінету:
 — День добрий! У вас усе в порядку? Я пішов, заважати не буду.
Як виявилося пізніше, він теж вийшов на полювання, як росомаха. І накопав: редактор забрав собі стару книжкову шафу і зовсім зіпсовану друкарську машинку. Їхня загальна вартість складала десь 5 карбованців. Вони були списані, але за актом не знищені чи не продані. Маленький недогляд. У гіршому випадку вартий догани по партійній лінії. А тут це стало приводом до звільнення Василя Петровича з посади. Справжньою причиною, напевно, були чисельні скарги на нього.
 Він повернувся до свого Білопілля. Там років зо два редагував багатотиражку якогось маленького заводу. Вийшов на пенсію.
Та жив недовго.
Іван Степанович своїх дітей не мав. Але він дуже любив молодь. У Великій Писарівці неподалік від його житла було розташоване  профтехучилище та школа. Він часто ходив туди, щоб розповісти дітям про війну, про своїх бойових побратимів і про наших місцевих воїнів-героїв, про яких дізнавався в процесі роботи. Тобто, він по-аматорськи займався патріотичним вихованням підростаючого покоління.
Дуже схвально і прихильно ставився до цього тодішній районний молодіжний вожак Микола Петренко, нині заступник голови райдержадміністрації.  Коли Іван Степанович захворів, він організував шефство учнів над заслаблою людиною.
За кілька років Іван Степанович помер. Шефи допомогли поховати його. Встановили над могилкою гранітну стелу з портретом ветерана війни.
Я навідуюсь на могилки моїх родичів, заходжу провідати Івана Степановича. Він покоїться за кілька кроків ліворуч від воріт центрального кладовища. Одного разу, скільки я не шукав, ні могилки, ні стели не знайшов. Не вірив сам собі. За кілька тижнів потому знову навідався: Іван Степанович оновлений і світлий дивився на мене зі стели і ледь посміхався.
Я зрозумів: стелу брали на реставрацію. Родичів у нього не залишилося. Про нього продовжують піклуватися ті, хто допомагав йому живому, кого він любив.
Так закінчилася прижиттєва епопея двох капітанів. Обидва вони колись були сільськими хлопчиками-ровесниками. Обидва прожили тяжке дитинство, голодомор, пережили лихоліття війни, кожний із них по-своєму, де їх поставили, захищав Батьківщину. І довго після війни працювали, хто як умів, там, куди їх направляли вожді.
А потім, по суті, вони знищили один одного.
Нема тому ні пояснення, ні виправдання, ні осудження.
Є лише смуток.
Я не люблю споминів: гарне згадаєш, — жаль, що минуло, погане згадаєш, — жаль, що було.

Тіні пам’яті. Сонце над затишком


Микола Олексійович Сердюк у 70-ті роки в редакції газети «Красное знамя» завідував відділом партійного життя. За традицією займав посаду заступника редактора. Я його виокремив із числа інших колег, по-перше, як людину вельми винахідливу.
Для висвітлення партійного життя у районі творчого простору було небагато. Тож він винайшов свій спосіб творення — технічний або блочний. Він брав готові смислові блоки з однотемних матеріалів у різних виданнях і складав з них свої статті (хто там їх читав). Насправді, це називається плагіатом.
— Не варто щось видумувати, коли воно вже є готове, — говорив він.
І мав із того великий зиск: редактор не міг правити такого матеріалу — боявся конфузу.
По-друге. Микола Сердюк мав здатність до «перевтілення». Якщо у звичайний час був одним із нас, то на перші три дні заміщення редактора  перетворювався на злого рабовласника-плантатора.  
Він кілька разів на годину забігав до кабінету кожного журналіста і підганяв його, щоб той скоріше писав. А якщо протягом 15 хвилин не заставав когось у кабінеті, то, дочекавшись, влаштовував йому допит, де він був та куди ходив, та чому у нього не відпросився (до туалету).
Більше трьох днів такої практики він не міг собі дозволити. Тому що потрібно було самому заробляти гонорар. Тож закривався в кабінеті і вже нікого не турбував до кінця редакторської відпустки.
 Я згадав Миколу Олексійовича, щоб відтінити образ іншого журналіста —Володимира Івановича Троценка, якого прислали нам у редактори після звільнення Василя Петровича Сорокопуда.
Володимир Іванович років 30-ти, середнього зросту, худенький, лобатий, з приємною посмішкою. Що ховалося за нею? Ми деякий час були насторожі. Проте цього разу нам усім поталанило. За багато років у редакції запанувала надзвичайна тиша. Лише було чути, як скриплять пера самописок та кулеметом строчить друкарська машинка.
Скоро з’ясувалося, що всі ми пишемо набагато краще, ніж нам говорили про це раніше попередні керівники. Матеріали набули авторської індивідуальності. У роботу був включений матеріальний стимул — підвищений гонорар за кращий із них.
До того ж, докорінно удосконалився виробничий процес. Якщо раніше газету до друку редактор підписував опівночі, до того ж тримав біля себе коректора та чергового по випуску, то тепер, як правило, це робилося до кінця робочого дня і навіть раніше.
Надто не перебільшу, якщо скажу, що у кожного з нас з’явилися теплі почуття до Володимира Івановича.
Сповнилися повагою до нашого нового редактора і робітники друкарні. Тому, що і їхній робочий час був приведений до норми. І спілкувався він із ними, проявляючи повагу як до майстрів.
Особисто я почувався, немов би з мене зняли нашийник. Якось кладу на стіл редактора кіпу готових матеріалів. До кінця робочого дня ще далеченько. Редактор питає:
— Над чим будете працювати?
— Все, — кажу, — виписався, блокнот порожній. Полистаю газети, подивлюся, що там люди пишуть.
— Я би краще використав свій час, — говорить Володимир Іванович, — та справа ваша.
— Я можу піти з роботи і мені нічого за це не буде? — висловив я вдаваний здогад.
— Буде, — відповідає, — Ви добре відпочинете, а завтра з ранку — на роботу з новими силами. До того ж, я домовився, щоб РАПОвські (РАПО — районне агропромислове об’єднання) спеціалісти звозили вас у колгосп.
Такої турботи я не відчував навіть у Барвінківській редакції, де працював раніше. Проте редактор мене серед інших не виділяв, був із усіма рівний.
Праця без «нашийника» — це найсприятливіша умова для творчості. Інколи оте саме натхнення приходить серед ночі. Процес іде дуже продуктивно. Тож вранці ідеш на роботу з готовими матеріалами, які у стінах редакції не зміг би написати за весь день. Отже виявляється, що вивільнений час увесь твій.
Був випадок, коли матеріал у мене «не пішов». Я його пишу, а він не пишеться. Рву почате, знов починаю писати, і знову не те. З’являється тривога: не встигну вчасно здати. Ще нічого не трапилось, а мені вже соромно перед таким редактором.
Тоді я поклав авторучку на стіл і пішов до нього:
— Не йде матеріал, — кажу, — боюсь не встигну  вчасно здати. І заміни йому у мене немає.
— Таке трапляється, — посміхається він. — Заміну знайдемо. А ви сідайте на велосипед. Подивіться, що там робиться на Московському пляжі, і раніше, як за дві години, у редакції не з’являйтеся.
Хто б міг уявити собі такий поворот справи!
Велосипед на ходу, пляж за 10 хвилин їзди. Ще здалеку чути веселий гомін голосів на берегах Ворскли.
Аж ось і Московський пляж. Хто пам’ятає його майже 40-річної давнини? За невисоким обривчиком — пологий схил — кілька арів білого піску, що збігає до води і ховається під нею. Цей піщаний вигризок берега нагадує лежбище морських котиків. Тільки вони не чорні і не сірі, а трішки шоколадні. Серед котиків багато кицьок. Їх видно по яскравих кольорових клаптиках одягу. Дехто стоїть, обхопивши руками стрункий стан, поводить темними скельцями окулярів збоку- набік, немов би вирішує, іти ще у воду, чи не йти? А, мабуть, іти. Піднімає точену ніжку, переступає одного котика, другого. І, відчуваючи на собі млосні погляди, з почуттям власної гідності, не поспішаючи, прямує до води. За нею все лежбище приходить у рух.
Неподалік від бережка на сторожі стоїть велика кицька. Вона пильнує за двома котенятами 5 — 6 років, які на кромках хвильок із піщаної пульпи виливають «церкву».
Ось мамка робить крок-другий, переступає через «церкву», хапає хлопчиків під животики і енергійно полоще у воді. Ті верещать, пручаються. Та куди там! Мама несе дітей на моріжок, ставить на ноги і накриває великим рушником.
«Які вони у нас тут гарні», — захоплено думаю я і згадую свою найкращу, що у цей час париться на роботі, і свого дев’ятирічного хлопчика, який, мабуть, уже у бібліотеці вимагає видати йому «Трьох мушкетерів».
Я знову стрибаю у прохолодну воду, потім сідаю за руль велосипеда і мчуся до редакції свіжий і оновлений.
Друкарська машинка на той час виявилася вільною. Поряд із нею я поклав блокнот, і пішла робота.
Вперше в житті я надрукував матеріал із блокноту, а не передруковував його зі свого рукопису, то ж трішки пишався, відчуваючи себе справжнім журналістом. Я відніс матеріал редактору і встиг здати вчасно.
— А Ви прибіднялися, — сказав він і запитав, — як там Ворскла?
— Це потрібно самому відчути, — відповідаю.
— А чому б і ні? Завтра позичу у когось веломашину, і з’їздимо.
Так і зробили…
Володимир Іванович пробув із нами всього один рік, бо приїхав він у Велику Писарівку не з власної волі, а направили його після закінчення ВПШ (вища партійна школа). У Конотопі у нього залишалася сім’я, гарне житло, врешті, — батьківщина. Тож повернувся він туди і почав працювати у місцевій газеті.
Тіні пам’яті. Зерно і кукіль
У 70-і роки районна газета зіграла основну роль у виборі деякими людьми життєвої дороги. На початку її діяльності під  назвою «Красное знамя» в числі інших з’явився в редакції юнкор Міша Жерьобкін із віддаленого села Їздецького. Особливої активності він не проявляв. Та його матеріали були сповнені зрілості і осмисленості. Вони виглядали краще, ніж у деяких наших штатних колег. Працювати з ним було непросто: не моргаючи і мовчки, він уперто дивився у вічі, як особа домінуючого типу. Не можна було зрозуміти, як він сприймає те, що йому говориш.
У ті роки я опікував позаштатний актив редакції. Юнкори кучкувалися навколо мене і уважно дослуховувалися.
 Коли Міша закінчував середню школу, відповідальний секретар редакції Іван Степанович Громов порадив йому:
— Вибирай, Мішо, периферійний університет і вступай на факультет журналістики. Вийде з тебе гарний публіцист.
— Чому периферійний, а не столичний? — запитав Міша.
— А ось наставник тобі пояснить, — кивнув у мій бік Іван Степанович і поспішив у своїх справах.
 Міша втупився у мене великими сірими очима:
—  ???
—  Селянському підпаску вкрай складно вступити до столичного вишу та ще й з такої спеціальності. У периферійному знання дають не гірші — програма одна.
 — Можна ж і на іншу спеціальність піти. Ось у вас за спиною філфак, а ви працюєте у газеті.
 — Та хіба це праця: гуду, як велика муха у глечику, — шуму багато, а толку мало.
 — Але ж заступник редактора Микола Сердюк має журналістську освіту, а працює тут, у селі, — виявилося, Міша про нас усе знає.
 — Ну, його нужда та праця посадили на хліб та воду, — знайшовся я, —  Микола Олексійович ще своє візьме.
 Тут я вгадав. Через деякий час Микола Сердюк стаціонаром у віці 42-х років закінчив Київську вищу партійну школу і посів місце редактора Середино-Будської районної газети.
 Нелегко розмовляти з такою критичною молоддю, та я продовжую — даю маршрут, щоб їхав певно:
— У Миколи Олексійовича візьми адресу Уральського університету, саме там він навчався. Поїдь туди і візьми розгін: влаштуйся працювати на великий завод, хоч підмітайлом. Засипай дописами заводську багатотиражку і кидай вище. «Старик Державин вас заметит» і направить на навчання, і ти отримуватимеш підвищену стипендію від заводу. І будеш ти вже не селянським підпаском, а представником гегемона. Отримаєш диплом, і перед тобою відкриються всі перспективи,—  розходився я.
 Отак ми наставляли юні голови на шлях істинний.
 Михайло виявився не лише слухняним, але й чіпким і розсудливим хлопцем. Закінчивши три курси університету, він перевівся на заочне відділення, приїхав до Харкова і влаштувався в обласну газету «Красное знамя». Доки завершував навчання, добре там укоренився і набув довіри до себе. Так що йому відразу порадили підвищити політосвіту у вищій партійній школі, що відкривало двері до відповідальних посад.
 — Туди не поїду, — твердо сказав він. Мені радянський університет дав все необхідне.
 — А..., не хочеш! Тоді поїдеш у Москву, в Академію при ЦК КПРС, — спробували налякати його.
  — У Москву поїду, — не злякався Михайло Жерьобкін.
 Поїхав і назад не повернувся. Йому, з московською освітою, не потрібний став Харків. Його взяли на посаду інструктора ЦК КПРС.
 У такий спосіб він набув великої влади. Перед ним тряслися владні і партійні верхівки не лише обласних центрів, але й радянських республік. Оце юнкор із Великописарівщини!
Він знайшов місце у житті і після розвалу Радянського Союзу, коли компартія втратила свою владу: створив фонд «Возвеличим Россию делами своими».
Кілька років тому він згадав  мене і навідався. Привіз глянцевий кольоровий журнал, який редагує власноруч. Там на багатьох знімках поряд із ним позують В. Путін, Владика й інші одіозні особи Росії.
Ця сторіночка його життя на сьогодні нам видається плевелою. Вона гірчить тому, що Путін проявив агресію до України. Та на той час стосунки між державами були рівними. І ми не знаємо, яких поглядів дотримується наш земляк сьогодні.
Біля озера Селігер, за сто кілометрів від Москви у бік Петербурга, колишній сільський юнкор із Їздецького спорудив собі будинок відпочинку. Він запрошував колишнього наставника відпочити у тому будинку на його харчах, із оплатою дороги в обидва кінці.
Він запрошував також своїх учителів і однокласників, у тому числі й  Ольгу Григорівну Копійку з Пожні, і Аллу Іванівну Сучкову з чоловіком —  підприємцем Петром Миколайовичем, та ніхто з нас не наважився поміняти оксамитовий сезон рідного краю на надвечір’я російського літа.
Історія, яку я повідав про юнкора, не є частиною історії газети «Ворскла», а є лише її прикрасою.
Її історію писали і пишуть ті, хто залишився у рідному домі. На жаль, їх дуже мало. Про окремих із них ми згадали у попередніх главах опису «Тіні пам’яті».

Тіні пам’яті. Сквернослів’я на сніжний саван


У лютневий мороз виходжу зранку на подвір’я (примітка від редакції: розділ автор написав взимку). Термометр показує за -25. З поштової скриньки виймаю вчорашню газету «Ворскла», а вона — тепла, не парує, а гріє руки.
№11 від 08.02.2017 року. Ніжне оксамитове тепло іде з останньої сторінки — вона майже вся заповнена вітаннями.
З визначними подіями у житті людей вітають керівники сіл і районних установ, підприємств і організацій, підприємці, депутати, рідні, близькі і знайомі.
Особливо пощастило 10-річному Артемку Дєнєжнікову з села Вільного. Його привітали відразу три бабусі:  Катя,  Валя і  Рая. У переважної більшості дітлахів у кращому випадку бувають дві бабусі.
Як правило, люди десятиріччями зберігають такі газети і листівки у скринях, у шухлядах. Може бути, віднайде цю газету Артем Дєнєжніков у своє 60-ти річчя, і постануть перед ним живі образи  трьох бабусь. І посміхнуться вони до нього з далекої минувшини.
Про добрі справи наших земляків повідомляє районка. Хтось попутно підвіз пенсіонера, хтось дав грошей на нові вікна у школі, дитсадку чи лікарняній установі, хтось зібрав кошти, продукти та речі і направив у зону АТО, хтось послав гроші на лікування незнайомої дитини…
Газета — це наше дзеркало, дзеркало нашого життя. А добірка її екземплярів за кілька десятків років показує, наскільки ми змінилися за той період. Вона свідчить, що ми стали більш уважними, більш чуйними і добрішими один до одного. Вона показує, як виросла наша особиста культура.
У свої активні роки я знав інших людей. Не буду називати їхні імена, щоб не бентежити нащадків. Якось загроза скорої зливи загнала мене на подвір’я добре знайомого в одному з сіл району. Хата будувалася там не з бідної руки, у дворі капітальні господарські споруди. Ми знайшли затишок у широкій незаскленій галереї біля хати.
Господиня привітна. Ставить щось скоренько на стіл, сама підсідає до нього. Та й каже мені:
— Що я хочу сказати. Оце моя донька захопила хату моєї мами. І живуть там. Ви напишіть до газети, хай вибираються звідти.
— Діти в них є?—питаю.
— Та є, двоє.
— А своє житло у них є?
— Нехай собі надбають, а не хапають готове. Ця хата мені за законом належить.
— То, — кажу, — і радійте, що ви надали власне житло рідній доньці.
Її очі стали, як у нічної кішки.
Я відмовився від пригощання. Ледь діждався, доки закінчиться злива. На моє щастя, вона по-літньому була короткою.
Я міг би написати про це до газети під рубрикою «На моральні теми», та не став. Не захотілося псувати настрій читачеві.
Я вже не буду говорити про чисельні листи кайдашевих сімей до редакції, у яких рідні ганьбили один одного. Були подружжя, для яких не вистачало зошита, щоб вилити весь бруд один на одного. А вони ж колись кохали, виростили дітей.
У ті роки багато людей скаржилося на колгоспне та сільське начальство. Ще не вийшов у 1967-у перший номер відновленої газети «Красное знамя», а за два місяці,  доки йшла підготовка до нього, до редакції надійшло близько 300-т листів. Були листи й про хороше, але небагато.
Якось зібрав я півсотні скарг і поїхав у Добренський колгосп «Росія», перевірити факти. Щойно автобус зупинився на повороті до села, з нього прожогом вишмигнув здоровенний неголений чолов’яга років 40-ка, мабуть, після пива, відступив два кроки у бік, а далі видовище не для благородних дівиць: дзюрить, як з гармати, і сквернословить на все засніжене поле.
 Люди виходять із автобуса, проходять повз нього, мов би не помічають. Одна жіночка років 35-ти у чорній під плюш досі і кремовій у великих квітках хустці радить мені:
 — Не абращайте внимания, то пьяница, ен с адсидки едя. Уже нализался. Будя шуметь по сялу, покель снова не посодют на 15 суток.
Вона назвала прізвище.
 За розмовами з селянами дорога до колгоспної контори скоротилася, і я зайшов до голови правління Гаврила Трохимовича Пісклова. Привітався, назвався, сказав про мету свого візиту, поклав на стіл кіпу листів і почав читати перший.
 Він зупинив мене:
— Знаю, хто пише. Відсидів 15 діб і сьогодні має повернутися. То піде до вас нова серія листів. Роботи йому не даю? А я нікому її не даю. Там є бригадири. Вони знають, кому яку роботу можна довірити. Що там ще пишуть? Так, у школі тепло є. Там із системи бульби витиснули, і пішло гріти. Гречку не виписуємо нікому, для дитсадочка залишаємо. Хліб до магазину надходить регулярно. Були снігові замети, але ж охопити все відразу неможливо. А ось уже четвертий день оремо гусенями сніг на полях. Мужики ладнають тракторні сани для вивозки гною від ферм на поля. Хвою на ферми возити не будемо, не проб’ємося до лісу. Є сінце, дотягнемо якось до весни.
Такі турботи у голови колгоспу, такі факти відбиваються у листах, але у лайливому тоні. Хотілося авторам покусати керівника, потовктися по ньому районним начальством.
Були серйозні листи. Про порушення прав людини. Газета ніколи не залишала їх без уваги. До їх розгляду долучали і прокуратору, і міліцію. Але більшість із них несла зловорожість до начальства, один до одного і не більше.
Зараз цього немає. «Ворскла» пише часопис району, констатуючи все те добре, що в нас було і залишається. Ось чому сьогоднішня газета у тріскучий мороз видається мені теплою.
                       

Борис ПАСЮГА

член гільдії редакторів-ветеранів ЗМІ Сумщини

 

Переглядів: 829 | Додав: vitalbravo71 | Рейтинг: 5.0/1
Всього коментарів: 0
Ім`я *:
Email *:
Код *:
Київський час
«  Травень 2017  »
ПнВтСрЧтПтСбНд
1234567
891011121314
15161718192021
22232425262728
293031
Свята України
Календар свят і подій. Листівки, вітання та побажання
Наше опитування
Оцініть мій сайт
Всього відповідей: 31
Наші друзі
Copyright MyCorp © 2024 Безкоштовний хостинг uCoz