Сумський журналіст-ветеран, лауреат премії імені Заслуженого журналіста України Миколи Теницького - Віктор Савченко познайомився з героєм своєї майбутньої книги «Іван – син Івана» Іваном Сідельником влітку 1973 року. Прибувши у відрядження до Охтирського району (на той час Віктор Кирилович працював інструктором відділу пропаганди і агітації обкому компартії) та переглянувши оперативні дані про хід жнив, вирішив побувати в колгоспі «Більшовик», що займав останнє місце на збиранні зернових. До села Довжик відправилися разом з інструктором оргвідділу райкому партії Іваном Сідельником. Їх чимало що об’єднувало: обидва народилися в кінці тридцятих, на партійну роботу перейшли практично одночасно, з різницею в тиждень, служили у військах протиповітряної оборони. Тому легко розуміли один одного – робили ж спільну справу.
Журналіст більше придивлявся до роботи збиральних екіпажів, аналізував розроблені стимули морального та матеріального заохочення, намагався зрозуміти причини відставання місцевих хліборобів. Проте поза увагою не залишався і досить діловий стиль роботи інструктора райкому, його вміння легко переконувати найдосвідченіших, добирати беззаперечні факти. А ще – вимогливість до тих, хто не поспішав сумлінно виконувати свої обов’язки. Один приклад того дня Віктора Кириловича прямо-таки вразив. Вирішили подивитися, в яких умовах проживають п’ять комбайнових екіпажів, що прибули на підмогу охтирчанам з Роменського району. На підлозі нежитлового приміщення побачили солому, застелену брудним брезентом. Не було ні подушок, ні простирал, ні ковдр. І тут, і на подвір’ї, буйно зарослим бур’янами та кропивою, відсутні електроосвітлення, умивальник. Обуренню Сідельника не було меж: «Якщо через дві години тут не буде нормальних умов, завтра з головою звітуватимете на бюро райкому». Парторг уже чув про наполегливість, непримиримість до недоліків Івана Івановича. Вирішив не випробовувати долю. Через дві години практично всі зауваження представника райкому були виконані.
З тих пір Віктор Савченко роботу свого колеги постійно тримав у полі зору. Радів його успіхам, чим міг – допомагав. А Сідельник і не підводив. Через чотири місяці після знайомства очолив оргвідділ райкому, через сім – став інструктором відділу організаційно-партійної роботи обкому партії. Та й на цій посаді Іван Іванович довго не затримався – в листопаді 1975 року був обраний другим секретарем Сумського райкому партії.
І ось знову зустріч, і знову незабутні позитивні враження. Віктор Кирилович, на той час вже власний кореспондент республіканської газети «Правда України», одержав завдання редакції: підготувати репортаж із жнивного поля. Дізнався, що в колгоспі імені Щорса Сумського району брати Володимир і Михайло Корх встановили найвищий рекорд в області – жаткою за добу поклали у валки пшеницю на площі 104 гектари. Це п’ять змінних норм! Зателефонував до начальника районного штабу із збирання ранніх зернових.
- Завтра зранку виїжджаємо, – коротко, як завжди, розпорядився Сідельник. – Кращої теми для газети й шукати не треба.
Того дня Іван Іванович та Віктор Кирилович поспілкувалися з передовиками хлібного лану, подякували братам Корх за продуктивну роботу, слова подяки сказали Олені, дружині Володимира, а матері Катерині Степанівні ще й букет квітів та пшеничний сніп вручили. Попутно побували ще в кількох колгоспах, стали свідками багатьох добрих справ жнивної кампанії. На сторінках «Правди України» репортаж вийшов і цікавим, і актуальним.
У Сумському районі Іван Сідельник розкрився як талановитий організатор. Перед ним керівництво області ставило чимало найскладніших завдань, і він з ними справлявся успішно. Це й стало визначальним для його подальшої кар’єри. Коли Сідельник працював уже заступником завідуючого сільськогосподарським відділом обкому, виникла необхідність у зміцненні керівництва трьох районів – Білопільського, Глухівського і Путивльського. «Вибирай будь-який з трьох», – підсумував розмову перший секретар обкому партії Іван Гринцов. Кому хочеться їхати з обласного центру, залишати квартиру з усіма зручностями? Та діватися ніде. Після деяких аргументованих вагань все-таки дав згоду попрацювати на Путивльщині, хоч добре знав, що це єдиний район області, який зменшив кількість поголів’я корів та й свиней, овець. Продуктивність молочного стада низька, протягом останніх чотирьох років крива надоїв повзла вниз. Плани продажу державі молока, м’яса, вовни не виконувалися. Тваринницька галузь була збитковою. Не краща ситуація і в рослинництві.
Було де розігнатися першому секретареві Путивльського райкому партії, в нові проблеми занурився, як кажуть, з головою. Як найкраще знадобився досвід роботи на всіх попередніх посадах, вміння брати на себе всю відповідальність. Швидко сформував команду спеціалістів-однодумців, намітили конкретні заходи щодо підвищення культури землеробства, ефективності тваринництва, впровадження госпрозрахунку. Результати не забарилися. За час роботи Сідельника в районі врожайність зернових та овочевих культур зросла вдвічі, в стільки ж збільшилися закупівлі картоплі, зерна – втричі. Вдвічі зросли обсяги виробництва молока, м’яса, яєць.
Не менше уваги Іван Іванович приділяв вирішенню соціальних питань на селі. З його ініціативи лише в 1983 році в 20 колгоспах і радгоспах району було зведено 154 квартири, ряд об’єктів соціально-культурного призначення. Тільки силами підприємств, організацій, установ району в селі Руднєво збудовано 40 житлових будинків садибного типу на 62 квартири з усіма комунальними зручностями, будинок побуту, відділення зв’язку, дитсадок, фельдшерсько-акушерський пункт, їдальню. Одночасно з цим капітально ремонтувалися магазини, комплексно-приймальні пункти, дороги з твердим покриттям, впорядковувалися тваринницькі ферми, тракторні бригади. За десять років методом народної толоки в районі зведено три тисячі житлових будинків. Нові сучасні вулиці з’явилися в селах Князівка, Мазівка, Мачулище, Рев’якине. Виросли нові корпуси педагогічного та сільськогосподарського коледжів, сучасний Палац для дітей та юнацтва з басейном, чимало інших об’єктів соцкульпобуту.
За результатами роботи Івана Сідельника уважно спостерігав журналіст Савченко. Час від часу вони зустрічалися в обласному центрі, в населених пунктах Путивльського району. Обмінювалися думками і тоді, коли Іван Іванович на альтернативній основі був обраний секретарем обкому партій, працював заступником генерального директора об’єднання «Сумиптахопром», очолював агропромислову корпорацію «Контракт», асоціацію «Сумицукор», керував секретаріатом обласної ради, двоє скликань Верховної Ради України був народним депутатом. І після кожної такої зустрічі у Віктора Кириловича в записничку з’являлися нові рядки. Доповнювалися позитивні враження, виринали цікаві факти і маловідомі події. Саме вони й стали пізніше основою при написанні книги «Іван – син Івана», що лише два місяці тому побачила світ.
Віктору Савченку не позичати літературної майстерності. Дев’ять років поспіль його публікації визнавалися кращими на сторінках солідної республіканської газети «Правда України». Серед своїх колег він вважається неперевершеним майстром нарису, журналістського розслідування. Чимало його матеріалів свого часу передруковували інші загальнодержавні ЗМІ, всесоюзні та закордонні видання. Можна впевнено сказати, що він вміє прокладати шлях до читача, зацікавити його. Як мало кому іншому, Віктору Кириловичу вдається знайти актуальну для широкого загалу тему, майстерно її розкрити.
Хто з нас знав, що на Охтирщині, в колишньому приміському колгоспі імені Петровського, де головував Герой Соціалістичної праці, депутат Верховної Ради УРСР Федір Муратов, у родині механізаторів Ткаченків у один день відбулося чотири весілля: рідні брати Микола, Василь і Борис одружилися, а їх сестра Зоя вийшла заміж? Тепер про цей вельми цікавий, не ординарний факт дізнаються всі, хто прочитає книгу. А хіба не цікавий факт про іншу родину, з села Головашівка Сумського району? Глава сімейства – Іван Єгорович Міщенко – фронтовик, командував саперною ротою на фронті, з війни повернувся інвалідом другої групи, 17 років працював головою сільської ради, більше 30 – секретарем парторганізації. Разом з дружиною виховали десять дітей: сім синів (шість з них стали офіцерами) і трьох дочок. Літньої пори нарешті всі діти із сім’ями з’їхалися до батькової оселі на гостини. І всі – більше 20 чоловік! – замість відпочинку вийшли на тік, щоб допомогти місцевому господарству в очищенні зерна.
Розповідаючи про багатогранну діяльність першого керівника району, Віктор Савченко повідав про трагічні сторінки Путивльщини. Нагадавши про те, що в сумнозвісній білоруській Хатині 22 березня 1943 року фашистські карателі розстріляли або спалили живими 149 жителів села, автор книги з хвилюванням прочитав слова на мармурових плитах пам’ятника: "7 июля 1942 года за активную помощь партизанам немецко-фашистские захватчики зверски замучили 586 жителей Новой Слободы". Свої переживання він розкрив через знайомства з колишніми партизанами, фронтовиками, керівниками, багатодітними родинами. Один з них – кулеметник Борис Іванович Дейнега, нагороджений чотирма медалями «За відвагу».
З книгою «Іван – син Івана» ознайомилися ще далеко не всі бажаючі. Та вже можна зробити переконливий висновок: Віктор Савченко підготував досить добротне художньо-публіцистичне видання про талановитого керівника, здібного організатора, активного громадського діяча. Воно займе належне місце на книжкових полицях наших земляків.
Іван БОЙЧЕНКО,
журналіст
На світлинах: Віктор Савченко; його друга книга.
Фото автора
|
