Гільдія редакторів-ветеранів ЗМІ Сумської областіСереда, 22.11.2017, 21:03

Вітаю Вас Гість | RSS
Головна | Реєстрація | Вхід
Меню
Наші захоплення
На своїй хвилі
Радио онлайн
Курс гривні
КОНВЕРТЕР ВАЛЮТ
Форма входу

Головна » 2016 » Лютий » 9 » Я б`ю на сполох.
17:16
Я б`ю на сполох.

Сторінки нашої історії. Барвінківській районній газеті—85
Я б`ю на сполох.
Записи зі спогадів по сьогодення.

 

Барвінківська газета є точкою, з якої 52 роки тому розпочався мій витік як журналіста. То ж розповім я про людей хороших, які мене вчили, працювали зі мною, і ділили журналістський хліб. Згадаю і тих, кого я мав честь учити.
Хочу через призму моїх взаємовідносин із співпрацівниками показати окремі штрихи історії видання з середини. А саме: самовідродження загону газетярів як соціального стану. Ця сторінка невідома ні читачеві, ні колишнім юнкорам, для кого спілкування з журналістами, газетою було романтикою.
Я і сам в далекі роки був великим романтиком, що привело мене до газети. Ми були дуже наївні, хотіли долучитися до художньої літератури, вважаючи, що публіцистика і є її частиною, а не однією зі стежин до неї. Цією доріжкою мало хто скористався, а кому не пощастило, не жаліють про те, тому що всяка робота, яка дає можливість повноцінно жити,— прекрасна.
У кінці 1961 року я повернувся зі служби в Армії, потрапив у Барвінкове і пішов до редакції районної газети шукати роботу. Тут я вперше в житті побачив живого редактора. Якщо не помиляюсь, його прізвище Максименков. І сталася така розмова:
—Хочу у вас працювати, візьміть, не пошкодуєте.
—Чому ти такий упевнений? —посміхнувся він.
—Та я трохи вірші пишу, трохи прозу.
—Які докази маєш?
—Ось військові газети.
—Поклади на стіл і зайди за півгодини.
Вийшой. Зайшов:
—???.
—Писав ти одне, а у нас інша робота. Ну добре, іди он до кабінету напроти, шукай собі місце, сідай і працюй.
Отак все і відразу.
Увійшов до кабінету. Там три чоловіки за столами. Пишуть. Я представився.
—Ваш новий колега.
Відірвались від паперів, подивилися на нахабу: молодик у солдатській робі. Бушлат під ремінь. Кивнули головами. Я підійшов до найстарішого, той щось креслив:
—Борис Пасюга.
—Яків Григорович Мандрика—відповідальний секретар…
—Андрій Іванович Осадчий— заступник редактора…
—Анатолій Бобух— літературний працівник.
Почувши слово «літературний», я подумав, що він тут найбільша шишка. Якби мені стати літературним працівником!
Це сталося скоріше, ніж я мріяв. Під кінець робочого дня до кабінету зайшов редактор і зачитав наказ про моє призначення літературним працівником. Мене всі урочисто вітали.
Щойно ми познайомились, Анатолій Васильович підсунув до свого столу другого стільця, поклав на стіл підшивку газет.
—Вот, читайте-с, коллега, изучайте-с, что и как мы пишем-с,—то він так жартував.
Напрочуд комунікабельна, ерудована тридцятилітня людина, швидкий в діях і письмі, з тонким почуттям гумору.
Після роботи Анатолій Васильович запросив мене до районної бібліотеки щоб підібрати пару корисних книжок. Так він взявся підвищувати мою освіченість. Сам він щотижня «з’їдав» по півтора десятка книг. У подальшому буквально ліпив з мене-нічого журналіста.
У кінці першого робочого дня замредактора Андрій Іванович попередив мене:
— Завтра — на вісім. Поїдемо у відрядження, в Гусарівку.
Яке урочисте і серйозне словосполучення —«журналістське відрядження»!
У Гусарівці Андрій Іванович обрав собі «жертву» — бригадира. Непомітно для мене «патрав» її. А я все чекав, коли мій наставник почне задавати питання і які. Та він звернувся до мене:
— Не стій, он бачиш — дівчина порається. То телятниця. Підійди до неї, назвись, запитай як її звати, її прізвище. Дізнайся чим вона займається, скільки у її групі телят, чим годує, які прирости живої ваги отримує, чи виконує завдання, чи дають їй премії, які її плани, мрії, —кулеметна черга.—Тільки не дуже задивляйся, а то тут і залишишся.
До бригадира:
—Це наш новий працівник.
Дівчина справді була гарна (вони всі були тоді гарні) і проста. Щось я там запитував, щось забув. Та якісь нотатки заніс до новенького блокноту.
Коли їхали потягом додому, Андрій Іванович запитав:
—Зрозумів, як потрібно працювати?
Я, звичайно, нічого не второпав, але відповів ствердно.
—Ось і будеш тепер сам їздити.
Так прозаїчно відбулася моя «посвята у лицарі».
Наступного дня Андрій Іванович «накатав простирадло» рядків на двісті п`ятьдесят. Я ледь видавив з себе тридцять рядків і відчував себе пригніченим і присоромленим («колега»). Дав прочитати Анатолію Васильовичу. Той похвалив мене і поправив, «як Бог черепаху». Я переписав і віддав відповідальному секретареві. І той щось підправив. Подав надію що толк з мене вийде.
—А безтолоч залишиться, — додав Анатолій Васильович.
Так минуло тижнів зо два-три. Я завчав на пам’ять інформації з інших газет, щоб вжити при нагоді якісь готові фрази. Трішки розкувався у спілкуванні з людьми. Вже кидав у матеріал «жменю зірок», як казав Анатолій Васильович,—картинки природи для фону та сліз розчуленості.
У ті дні жилося мені дуже вільно. Ніхто мене не турбував, не вимагав матеріалів, не давав завдань, не питав куди я йду.
Я поцікавився у наставника, чому так.
— Та знаєш, — щоб виріс гарний пес, цуценя вісім місяців не прив’язують.
Потім серйозно пояснив:
— Тебе тут ніхто не знає. Ніхто не рекомендував, не давав характеристик. Ти хлопець з вулиці. А газета — справа серйозна. Чимось сподобався редакторові, і взяв він тебе на роботу з місячним випробувальним строком. Як себе покажеш, така твоя доля. Тільки нікому, це секрет.
— І як я виглядаю?
— Ми всі за тебе.
Минув місяць навчання. Журналісти підтримали мене, і я укоренився серед них. Із того часу я за порадою і за допомоги Анатолія Васильовича став готуватися до вступу у ВУЗ.
Працювати б мені та рости. Але у травні 1962 року газету ліквідували.
І пішли наші люди тинятися по світу. Андрія Івановича Осадчого взяли на роботу кущовим кореспондентом Ізюмської районної газети. Анатолій Васильович Бобух прилаштувався до Слов’янської міськрайонної газети українсько-російським перекладачем. Яка доля спіткала Якова Григоровича, я й до сьогодні не знаю.
Я пішов працювати муляром — така моя доармійська спеціальність — у Слов’янську, редагував стінну газету «Будівельник». Вечорами навчався в університеті — набував життєвого досвіду і знань.
І ось після трьох років розлуки, ми майже всі знову зібралися під прапором Барвінківської газети, яку відновили разом з районом. Мене призначили завідуючим відділом листів, Анатолія Васильовича — заввідділом сільського господарства, Андрій Іванович посів партійний відділ і його призначили заступником редактора. На посаду відповідального секретаря з Красного Кута приїхав дуже енергійний і люб’язний з молоддю ветеран війни Іван Степанович Громов.
Характеризуючи людину, я би не вживав слова «якість». Воно мертве. А ось слова «достоїнство» і «гідність» підходять для характеристики лише людини.
У Івана Степановича була середня журналістська освіта. Та, маючи гостре почуття власної гідності та визнаючи право інших на те саме, він досяг великих успіхів у праці і набув достоїнств. Він стверджував, журналістом може стати будь-хто, у кого є відчуття слова і він працьовитий.
Мені не сподобалось оте «може стати будь-хто». Та він мене заспокоїв і за кілька хвилин перебудував мою журналістську суть зі стихійної на свідому — дав мені крила творчості.
Він сказав:
— Подарунок від батьків — то не твій здобуток. Досягни чогось власними силами. Не випускай з рук словники. Завчай синонімічні ряди. Пиши короткими реченнями. Використовуй англійський порядок їх побудови, а за американським порядком будуй газетні матеріали: бери бика за роги, став коня попереду возу. Це основа твоїх успіхів.
— Це як?
— Став факт на перше місце, а далі «розтікайся мислію по древу» скільки вважаєш за потрібне. — Жаль, що він не написав підручника. То був би кращий посібник для молодих журналістів.
Іван Степанович дуже любив юнкорів, користувався їхньою взаємністю за гуманність, за науку, врешті за те, що він протискував їхні матеріали на сторінки газети. Його роль значна у підготовці кадрів. І не лише для Барвінківської газети.
Настав золотий час для районки. Відновлення району сприяло росту громадської активності. Значно збільшилась кількість передплатників місцевої преси, до редакції газети щодня надходили десятки хороших листів, зросла кількість позаштатних авторів. А ще над газетою зійшла плеяда юних майбутніх літераторів. Отож штатним журналістам не доводилось сидіти склавши руки: потрібно було всьому і всім давати раду, наживати друзів і недругів тому, що одні сприймають навчання з подякою, а інші ображаються.
Андрій Іванович Осадчий дуже не любив «гострих кутів», не схвалював максималізму. Анатолій Васильович називав його за це «поміркований» —слово-іменник.
Якось послали юного поета Пашу Кальмаша до міжколгоспної будівельної організації, щоб він привіз звідти репортаж. Стояла дощова осінь, глина під ногами розкисла, чвакала і тяглася за ногами. Паша привіз віршований репортаж з елементами критики. Там були такі рядки:
«Криють грязь добірним матом
Двісті з лишнім чоловік».
Андрій Іванович покрутив-покрутив матеріал в руках і врешті підправив:
«Криють грязь добірним словом».
Гострий кут зрізаний. Щоправда там дещо потерпіла рима. Та Паша не образився, наш хлопець.
У 1967 році був відновлений Великописарівський район Сумської області — біля Богодухова. Це мій рідний край, і я переїхав працювати додому. У нас постійно не вистачало кадрів. А у Барвінковому їх розвелося стільки, що дівати було нікуди. Отож потихеньку, у різні роки перебралися до нас Анатолій Шевелев, Тимофій Чечета, Іван Громов, Ліда Ільїна-Бобкова.
Як і вчитель, районна державно-комунальна газета все своє життя сіяла добре, мудре, вічне. Серед інших були колись посіяні на газетній ниві Олександр Куплевацький і Віктор Мандрика. І ось вони виросли і видали книгу замальовок про людей хороших. Читаєш їхні теплі сонячні твори — і хочеться самому бути добрішим, мудрішим, довго жити. Це вони у свою чергу сіють серед людей людські достоїнства, які дають нові сходи.
А скільки за свій вік газета засіяла доброго поля серед читачів, про яке дехто у Державі забув!!!
І негадано прийшов чорний час розплати злом за добро: Держава роздержавлює друковані ЗМІ, немов виганяє з двору на погибель старого вірного песика. Це огидна зрада!
Тож визначайте, що я проспівав: осанну чи реквієм? Чи прожив я марно?
Я б’ю на сполох!
Вельмишановні читачі! Вас грабують. Якщо ви бачите в цьому особисту образу, якщо ви бачите в цьому небезпеку для Держави, яку позбавляють основної зброї захисту — друкованого Слова — напишіть про це у всі центральні газети, до Верховної Ради України, Президенту України, зверніться до служби безпеки України, до журналу «Журналіст України», до Національної спілки журналістів України.
Лише Ви можете захистити власну газету.

 

Борис Олексійович Пасюга, член НСЖУ,
колишній працівник Барвінківської районної газети Харківської області,
колишній редактор Великописарівської районної газети Сумської області.
член гільдії редакторів-ветеранів Сумщини.

тел. 066-90-47-442

Переглядів: 211 | Додав: vorskla1968 | Рейтинг: 5.0/1
Всього коментарів: 0
Ім`я *:
Email *:
Код *:
Київський час
«  Лютий 2016  »
ПнВтСрЧтПтСбНд
1234567
891011121314
15161718192021
22232425262728
29
Свята України
Календар свят і подій. Листівки, вітання та побажання
Статистика

Онлайн всього: 1
Гостей: 1
Користувачів: 0
Нас відвідали сьогодні
Наше опитування
Оцініть мій сайт
Всього відповідей: 24
Наші друзі
Архів записів
Пошук по сайту
Copyright MyCorp © 2017 Безкоштовний хостинг uCoz