2 вересня відзначив 70-річчя Олександр Васильович Козир, відомий і шанований в районі і за його межами журналіст з понад тридцятирічним стажем, який протягом п’ятнадцяти років очолював районну газету "Перемога". Без довгих прелюдій і зайвої скромності зазначу, що є одним з тих, хто високо цінує його легке гостре перо, ясний розум, вірність обраному шляху. Скільки людей не знайшли себе у житті, занехаяли своє покликання, талант тільки тому, що десь, на життєвих перехрестях розминулись з тим, хто б вплинув на їх подальшу долю. Так сталося, що мою визначив саме Олександр Васильович, за що завжди буду йому вдячний. Сьогодні у нас є привід згадати, яким був шлях професійного становлення ювіляра. О. В. Козир поділяє його на три етапи, але при підготовці матеріалу у мене їх вийшло чомусь чотири.
 

ЮНКОР

Коли учень сільської восьмирічки Сашко почав писати перші дописи до районки, він і мріяти не міг про якісь там журналістські відрядження, подорожі. Все було навпаки: хотів бути вдома, висвітлювати життя простих людей, своїх одноліток з Тимофіївки. Його невеличкі оповідання друкувалися в «Перемозі», в газеті «Вперед» тоді Сумського району. Сьогодні Олександр Васильович вже й не згадає про що були ті його перші дописи, але точно знає, що в одному з них з дитячою щирістю захоплювався революціонером і першим прем'єр-міністром Демократичної Республіки Конго Патрісом Лумумбою.

Зрештою перші публікації принесли і першу славу, але не зовсім таку, на яку сподівався юнкор.

- Коли почав друкуватись і моє прізвище кілька разів з’явилось на шпальтах газети, деякі односельці почали використовувати його вже для своїх «дописів», - згадує Олександр Васильович. – Напишуть якусь скаргу до районної чи обласної установи, мовляв, дороги нема, чи автобус до села не курсує, а підписують їх «Олександром Козирем». Довго не міг второпати, чому на мою адресу приходили відповіді на листи, яких я туди не писав? Але найприкріший випадок стався, коли від мого імені написали скаргу на завідуючого сільським клубом, що той ніби - то не ходить на роботу. А завклубом був ще й моїм учителем фізкультури у школі… Довго він ображався на ці скарги, я ж тоді й гадки не мав, що є такий напрямок у журналістиці, як критичні матеріали, а ось в селі, виявляється, вже тоді були такі спеціалісти.

А роки йшли. Після закінчення школи постало питання – що далі? У редакції тоді вистачало більш досвідчених журналістів, тож шлях Олександра проліг на курси водіїв, а отримавши водійське посвідчення, повернувся додому, працював у колгоспі. З цих пір, каже, почалася не лише його юнкорівська діяльність, а й краєзнавча.

Поштовхом стала знакова подія – відзначення 20 річчя Перемоги у Великій Вітчизняній війні. Олександр захопився збиранням матеріалів про земляків, Героїв Радянського Союзу Івана Марченка, Сергія Коменданта, Михайла Змислю та Федора Лисенка. Зустрічався і занотовував розповіді їх рідних і друзів, листувався з однополчанами. А коли спогадів, розповідей, фотоматеріалу було зібрано чимало, організував у школі виставку. Про славних земляків, звісно, з’явилися матеріали в районці. Як не дивно сьогодні це звучить, але лише у 1965 році почали на державному рівні відзначати свято Великої Перемоги, тому ініціатива, завзяття юнкора тоді викликала резонанс не лише в селі, молодого сількора все ж запросили на роботу до редакції районної газети «Перемога».

КОРЕСПОНДЕНТ

Молодий кореспондент з перших днів відчув підтримку досвідчених журналістів Анатолія Загорулька, Олександра Шкирі, Тамари Зеленської, та й часу для довгого входження у курс справи не було, хотілося якнайшвидше виправдати надану йому довіру.

- Робота була напрочуд цікавою, відбулися перші відрядження у Рясне, Велику Рибицю, Угроїди, Мезенівку, - помітно пожвавішавши, згадує ті часи молодості Олександр Васильович. - Ентузіазму вистачало, тож не звертав уваги на відсутність транспорту, відстані долав де пішки, де на попутках, де на кінній підводі. Не обходилось без курйозів. Якось завітав із журналістським завданням на тракторну бригаду у с. Рясне. Зустрів на подвір’ї невисокого чоловіка поважного віку, представився і запитав, де можу знайти агронома? Той без жодних емоцій на обличчі спокійно відповідає: «А він щойно вийшов, десь на території, мабуть. Запитай краще он, у слюсарів». Підходжу, питаю, а ті сміються,, мовляв, ти ж щойно з ним розмовляв, хлопче. Між тим з’явились перші знайомства із тоді молодими спеціалістами, тваринниками, механізаторами, з якими і зараз підтримую зв’язки, при зустрічі згадуємо прекрасні роки юності.

А потім, змінивши костюм на військову форму, хлопець і далі не поривав із журналістикою, тепер уже писав про будні захисників Вітчизни і навіть отримав подяку від командуючого Московським військовим округом. Потім знову районка, вступив до інституту, а подорожуючи районами, занотовував враження до блокноту, які згодом втілювались у яскраві репортажі, які залюбки друкували на своїх шпальтах обласні видання.

Побував на Вінничині, відвідав батьківщину кобзаря Івана Чаловського, який у 20-роки минулого століття проживав у Рясному. Там від нього фольклористи свого часу записали українські народні пісні і думи. Розвідку про І.Чаловського Олександр надрукував у журналі «Народна творчість та етнографія». Там з’явилося і дослідження про народну творчість на терені нашого району. Навчаючись, мав запрошення працювати й до інших видань України.

Оскільки на той час він уже не обмежувався репортажами, а й писав літературні твори, новели, його запросили до участі у першій республіканській нараді літераторів. Та подія подарувала молодому прозаїку знайомство із багатьма нині відомими письменниками Володимиром Яворівським, Анатолієм Колісніченком, Григором Тютюнником, Наталією Околітенко та іншими. У свою чергу письменник із Житомирщини Микола Ярмолюк, ознайомившись із творчістю Олександра, без вагань запросив того до своєї редакції. Але той все ж обрав рідну Краснопільщину.

В редакції «Перемоги» почав з кореспондента, потім був відповідальним секретарем, завідуючим відділом, заступником редактора, а коли прийшов час, очолив районне видання, тим паче що у Києві встиг здобути безпосередньо спеціальність журналіста.

РЕДАКТОР

Так сталося, що редакторство О. В. Козиря припало на історичний період – Україна стала незалежною і самостійною державою. Постали нові завдання, змінилася тематика висвітлення суспільного життя. Тож довелось перебудовуватись до роботи в нових умовах, переходити на нові форми випуску газети.

- З’явився офсетний друк, за підтримки небайдужих до долі газети, зокрема тодішнього директора Наумівського спиртзаводу Володимира Горєвого придбали новаторські тоді машини «Елем», - згадує ті часи Олександр Васильович. – Новаторські, не значить досконалі, тому доводилось кілька разів їздити на завод виробника до Кіровограду, де їх на наші прохання удосконалювали.

Можливо сьогодні це комусь здасться не серйозним, але навіть за прозорою клейкою стрічкою, необхідної тоді для випуску газети, спеціально їздив у Київ до інституту хімії. Сьогодні цю стрічку називають скотч і придбати її можна у кожному магазині. А щоб знайти, придбати і привезти папір для друку газети, необхідно було через п’ятого-десятого обдзвонити всю Україну і не тільки, а мобільних телефонів ще тоді не було. Придбавали папір у різних фірмах, налагоджували контакти на Харківщині, в Києві.

Згодом з’явився перший комп’ютер, спочатку працівники друкарні, а згодом і самі дівчата редакції освоїли комп’ютерну верстку. Інколи до друку газети приступали опівночі, але спільно із поліграфістами Краснопільської друкарні, директором Олександром Чепусенком, майстром Миколою Лахаєм ми той шлях пройшли гідно, жодного разу не зірвавши випуск районки, одними з перших в області переобладнали поліграфічне обладнання на офсетний друк, цим самим зберегли свої кадри, кошти за випуск залишилися в районі.

Всі ті негаразди компенсували редактору зустрічі з людьми, звичайними сільськими трудівниками, які згодом ставали героями його публікацій. Ці зустрічі наснажували, надавали сил для роботи, виконання громадських доручень. Невипадково він був чотири скликання депутатом районної ради, виборці Миропілля, Новодмитрівки, Михайлівського і інших сіл ще й нині пам’ятають свого обранця.
 

Змінювались часи, разом з ним мінявся й колектив газети, який намагався йти в ногу з прогресом. Беручи участь в одному з міжнародних конкурсів фонду «Відродження», колектив редакції здобув друге місце і як винагороду отримав чотири тисячі доларів. Кошти вклали в оновлення матеріально-технічної бази газети, придбавши тоді надсучасну комп’ютерну техніку, що дозволило на довгі роки районній газеті бути серед кращих не лише за змістом, а й у оформленні. А сам редактор за довгі роки роботи став дипломантом Національної Спілки журналістів України, отримував почесні відзнаки голів районної, обласної держадміністрацій.

Відрадно, що колектив редакції став кузнею кадрів. Гордий з того, що тут працювали відомі тепер люди. Так, кореспондент І.П. Корнющенко - автор кількох книг, член Спілки письменників України, відповідальний секретар редакції О. І. Вертій став кандидатом філологічних наук, захистив докторську дисертацію, Л. М. Бойченко також кандидат філологічних наук, довгий час працювала у Сумському педагогічному університеті. Серед дописувачів газети був М.В. Прудник – відомий письменник-гуморист, який тривалий час очолював всеукраїнський гумористичний журнал «Перець». Кореспонденти І. Г. Чичикало, О. І. Цилюрик згодом у різний час очолили рідну газету. З ними усіма в Олександра Васильовича і нині тісні контакти.

Тривалий час робота О. В. Козиря, як журналіста, була пов’язана із місцевим футбольним клубом «Явір». Більше ста його публікацій про футболістів, тренерів, звітів про матчі національної першості побачили світ у республіканській пресі. Ця діяльність згодом переросла у знайомство із такими відомими постатями у футбольному світі, як В. Саєнко, М. Фоменко, А. Біба, Й. Сабо, олімпійським чемпіоном Володимиром Голубничим (на знімку) та багатьма іншими.

ЖУРНАЛІСТИКА НЕ ВІДПУСКАЄ ВІД СЕБЕ

Бувають колишні редактори, але не буває колишніх журналістів. Після виходу на заслужений відпочинок Олександр Васильович узявся торувати нові шляхи, підкорювати, наскільки це можливо у такому поважному віці, нові висоти. Його публікації з’являються у районній і обласній пресі, колеги по журналістському цеху запропонували йому очолити гільдію редакторів ветеранів, що дало змогу їм частіше зустрічатись, спілкуватись між собою, подорожувати Сумщиною.