Тут вперше в житті побачив живого редактора

Борис Пасюга,

колишній редактор Великописарівської районної газети Сумської області, член гільдії редакторів-ветеранів Сумської області

Барвінківська газета є точкою, з якої 52 роки тому розпочався мій витік як журналіста. Хочу через призму моїх взаємовідносин із співпрацівниками показати окремі штрихи історії видання з середини. А саме — самовідродження загону газетярів як соціального стану. Ця сторінка не відома ні читачеві, ні колишнім юнкорам, для кого спілкування з журналістами, газетою було романтикою.

Я й сам у ті далекі роки був великим романтиком, що привело мене до газети. Ми були дуже наївні, хотіли долучитися до художньої літератури, вважаючи, що публіцистика і є її час-тиною, а не однією зі стежин до неї. Цією доріжкою мало хто скористав-ся, а кому не пощастило, не жаліють про те, тому що всяка робота, яка дає можливість повноцінно жити, — прекрасна.

Наприкінці 1961 року я повернувся зі служби в армії, потрапив у Барвінкове і пішов до редакції районної газети шукати роботу. Тут я вперше в житті побачив живого редактора. Якщо не помиляюсь, його прізвище Максименков. І сталася така розмова:

— Хочу у вас працювати, візьміть, не пошкодуєте.

— Чому ти такий упевнений? — по-сміхнувся він.

— Та я трохи вірші пишу, трохи прозу.

— Які докази маєш?

— Ось військові газети.

— Поклади на стіл і зайди за півгодини.

Вийшов. Зайшов:

— ???.

— Писав ти одне, а у нас інша робота. Ну, добре, йди он до кабінету навпроти, шукай собі місце, сідай і працюй.

Отак все і відразу.

Увійшов до кабінету. Там три чоло-віки за столами. Пишуть. Я представився.

— Ваш новий колега.

Відірвались від паперів, подивилися на нахабу: молодик у солдатській робі. Бушлат під ремінь. Кивнули головами. Я підійшов до найстарішого, той щось креслив:

— Борис Пасюга.

— Яків Григорович Мандрика — відповідальний секретар…

— Андрій Іванович Осадчий — заступник редактора…

— Анатолій Бобух — літературний працівник.

Почувши слово „літературний“, я подумав, що він тут найбільша шишка. Якби мені стати літературним працівником!

Це сталося скоріше, ніж я мріяв. Під кінець робочого дня до кабінету зайшов редактор і зачитав наказ про моє призначення літературним пра-цівником. Мене всі урочисто вітали.

Щойно ми познайомились, Анатолій Васильович підсунув до свого столу другого стільця, поклав на стіл підшивку газет.

— Вот, читайте-с, коллега, изучайте-с, что и как мы пишем-с, — то він так жартував.

Напрочуд комунікабельна, ерудована тридцятилітня людина, швидкий діях і письмі, з тонким почуттям гумору.

Після роботи Анатолій Васильович запросив мене до районної бібліотеки, щоб підібрати кілька корисних книжок. Так він взявся підвищувати мою освіченість. Сам він щотижня „з’їдав“ по півтора десятка книг. У подальшому буквально ліпив з мене-нічого журналіста.

У кінці першого робочого дня замредактора Андрій Іванович попередив мене:

— Завтра — на восьму. Поїдемо у відрядження, в Гусарівку.

Яке урочисте і серйозне словосполучення —„журналістське відрядження“!

У Гусарівці Андрій Іванович обрав собі „жертву“ — бригадира. Непомітно для мене „патрав“ її. А я все чекав, коли мій наставник почне ставити питання і які. Та він звернувся до мене:

— Не стій, он бачиш — дівчина порається. То телятниця. Підійди до неї, назвись, запитай, як її звати, її прізвище. Дізнайся, чим вона займається, скільки в її групі телят, чим годує, які прирости живої ваги отримує, чи ви-конує завдання, чи дають їй премії, які її плани, мрії, — кулеметна черга. — Тільки не дуже задивляйся, а то тут і залишишся.

До бригадира:

— Це наш новий працівник. Дівчина справді була гарна (вони всі були тоді гарні) і проста. Щось я там запитував, щось забув. Та якісь нотатки заніс до новенького блокнота.

Коли їхали потягом додому, Андрій Іванович запитав:

— Зрозумів, як потрібно працювати?

Я, звичайно, нічого не второпав, але відповів ствердно.

— Ось і будеш тепер сам їздити. Так прозаїчно відбулася моя „посвята у лицарі“.

Наступного дня Андрій Іванович „накатав простирадло“ рядків на двісті п’ятдесят. Я ледь видавив з себе тридцять рядків і відчував себе пригніченим і присоромленим („колега“). Дав прочитати Анатолію Васильовичу. Той похвалив мене і поправив, „як Бог черепаху“. Я переписав і від-дав відповідальному секретареві. І той щось підправив. Подав надію, що толк з мене вийде.

— А безтолоч залишиться, — додав Анатолій Васильович.

Так минуло тижнів зо два-три. Я завчав напам’ять інформації з інших газет, щоб вжити при нагоді якісь го-тові фрази. Трішки розкувався у спіл-куванні з людьми. Вже кидав у мате-ріал „жменю зірок“, як казав Анатолій Васильович, — картинки природи для фону та сліз розчуленості.

У ті дні жилося мені дуже вільно. Ніхто мене не турбував, не вимагав матеріалів, не давав завдань, не питав, куди я йду.

Я поцікавився у наставника, чому так.

— Та знаєш, — щоб виріс гар-ний пес, цуценя вісім місяців не прив’язують.

Потім серйозно пояснив:

— Тебе тут ніхто не знає. Ніхто не рекомендував, не давав характерис-тик. Ти хлопець з вулиці. А газета — справа серйозна. Чимось сподобався редакторові, і взяв він тебе на роботу з місячним випробувальним строком. Як себе покажеш, така твоя доля. Тільки нікому, це секрет.

— І як я виглядаю?

— Ми всі за тебе.

Минув місяць навчання. Журна-лісти підтримали мене, і я укоренився серед них. Із того часу я за порадою і за допомоги Анатолія Васильовича став готуватися до вступу до вишу.

Працювати б мені та рости. Але у травні 1962 року газету ліквідували.

І пішли наші люди тинятися по світу. Андрія Івановича Осадчого взяли на роботу кущовим кореспондентом Ізюмської районної газети. Анатолій Васильович Бобух прилаштувався до Слов’янської міськрайонної газети українсько-російським перекладачем. Яка доля спіткала Якова Григоровича, я й до сьогодні не знаю.

Я пішов працювати муляром — така моя доармійська спеціальність у Слов’янську, редагував стінну газету „Будівельник“. Вечорами навчався в університеті — набував життєвого досвіду і знань.

І ось після трьох років розлуки, ми майже всі знову зібралися під прапором Барвінківської газети, що відновили разом з районом. Мене призначили завідуючим відділом листів, Анатолія Васильовича — заввідділом сільського господарства, Андрій Іва-нович посів партійний відділ і його призначили заступником редактора. На посаду відповідального секре-таря з Красного Кута приїхав дуже енергійний і люб’язний з молоддю ветеран війни Іван Степанович Громов.

Характеризуючи людину, я би не вживав слова „якість“. Воно мертве.

А ось слова „достоїнство“ і „гідність“ підходять для характеристики лише людини. У Івана Степановича була середня журналістська освіта. Та, маючи гостре почуття власної гідності та визнаючи право інших на те саме, він досяг великих успіхів у праці і набув достоїнств. Він стверджував: журна-лістом може стати будь-хто, у кого є відчуття слова і він працьовитий.

Мені не сподобалось оте „може стати будь-хто“. Та він мене заспокоїв і за кілька хвилин перебудував мою журналістську суть зі стихійної на свідому — дав мені крила творчості.

Він сказав:

— Подарунок від батьків — то не твій здобуток. Досягни чогось власними силами. Не випускай з рук словники. Завчай синонімічні ряди. Пиши короткими реченнями. Використовуй англійський порядок їх побудови, а за американським порядком будуй газетні матеріали: бери бика за роги, став коня попереду возу. Це основа твоїх успіхів.

— Це як?

— Став факт на перше місце, а далі „розтікайся мислію по древу“ скільки вважаєш за потрібне. — Жаль, що він не написав підручника. То був би кращий посібник для молодих журналістів.

Іван Степанович дуже любив юнкорів, користувався їхньою взаємністю за гуманність, за науку, врешті за те, що він протискував їхні матеріали на сторінки газети. Його роль значна підготовці кадрів. І не лише для Барвінківської газети.

Настав золотий час для районки. Відновлення району сприяло росту громадської активності. Значно збільшилась кількість передплатни-ків місцевої преси, до редакції газети щодня надходили десятки хороших листів, зросла кількість позаштатних авторів. А ще над газетою зійшла плеяда юних майбутніх літераторів. Отож штатним журналістам не доводилось сидіти склавши руки: потрібно було всьому і всім давати раду, наживати друзів і недругів тому, що одні сприймають навчання з подякою, а інші ображаються.

Андрій Іванович Осадчий дуже не любив „гострих кутів“, не схвалював максималізму. Анатолій Васильович називав його за це „поміркований“ — слово-іменник.

Якось послали юного поета Пашу Кальмаша до міжколгоспної будівельної організації, щоб він привіз звідти репортаж. Стояла дощова осінь, глина під ногами розкисла, чва-кала і тяглася за ногами. Паша привіз віршований репортаж з елементами критики. Там були такі рядки:

„Криють грязь добірним матом Двісті з лишнім чоловік“.

Андрій Іванович покрутив-покрутив матеріал в руках і врешті підправив:

„Криють грязь добірним словом“. Гострий кут зрізаний. Щоправда, там дещо потерпіла рима. Та Паша не образився, наш хлопець.

У 1967 році був відновлений Великописарівський район Сумської області — біля Богодухова. Це мій рідний край, і я переїхав працювати додому. У нас постійно не вистачало кадрів. А у Барвінковому їх розвелося стільки, що дівати було нікуди. Отож потихеньку, у різні роки перебралися до нас Анатолій Шевелев, Тимофій Чечета, Іван Громов, Ліда Ільїна-Бобкова.

Районна державно-комунальна газета все своє життя сіяла добре, мудре, вічне. Серед інших були колись посіяні на газетній ниві Олександр Куплевацький і Віктор Мандрика. І ось вони виросли і видали книгу замальовок про людей хороших. Читаєш їхні теплі сонячні твори — і хочеться самому бути добрішим, мудрішим, довго жити. Це вони у свою чергу сіють серед людей людські достоїнства, які дають нові сходи.

Нині в Україні вирішили роздер жавити газети. Щемно на серці: а чи виживуть? Чи матимуть люди у невеликих містечках і в селах свої улюблені видання, яким звикли до віряти, зі шпальт яких отримують місцеві новини, розповіді про те, чим живуть земляки? Найбільше хочеться, щоб не взяли гору настрої песимістів,  від  котрих  подеколи можна почути, що роздержавлюють  друковані ЗМІ, немов виганяють з двору на погибель старого вірного песика. Хочеться вірити, що за під тримки передплатників і небайдужих людей подолають наші районки цей непростий шлях, радуватимуть не тільки цікавим змістом, а й своїм гарним виглядом.

Як тепер складаються справи у видання з такими славними традиціями, коротко розповів голова Асоціації регіональних ЗМІ Харківщини Костянтин Григоренко:

— Знаю багатьох з ветеранів, про кого згадує Борис Пасюга. З деким з них привелося працювати, займатися громадськими справами. Всі вони завжди залишалися й залишаються активними життєлюбами, творчими особистостями. З них хочеться брати приклад.

А сам тижневик „Вісті Барвінківщини“ у травні цього року відзначив 85-річчя від дня заснування. Газета самобутня і цікава. Продовжуючи кращі традиції по передників, вона має своє обличчя, притаманне виданню сільськогосподарського району. Виходить у двокольорі на восьми сторінках А3 тиражем близько 4000 примірників, що само собою засвідчує інтерес читача.

І  тепер  „Вісті  Барвінківщини“ отримують від своїх співзасновників не дуже великі дотації, тож стараються покладатися на власні сили. Колектив на чолі з редактором Іриною Столбовою налашто ваний на другий етап реформу вання, щоб мати час на підготовку до важливого кроку, зібратися з силами в економіці. І якщо журна лісти утримають тираж, не втратять читача, у них є всі шанси на успіх.

Велика Писарівка

Сумської області