Про книги лауреата Сумської обласної літературно-краєзнавчо-мистецької премії імені Пилипа Рудя та обласної премії імені заслуженого журналіста України Миколи Теницького Петра Нестеренка в поточному році написано в принципі чимало. Але практично всі автори публікацій звертали увагу на основні віхи життя і творчої діяльності прозаїка, розповідали про його книги, аналізували їх зміст, захоплювалися вмінням письменника писати так просто і цікаво.  

Уже вдруге протягом останнього півроку перечитуючи довідкове видання П. Нестеренка «Письменник, журналіст, дослідник», ще раз переконуюсь, що й ця, 23-я, його книга корисна усім, хто цікавиться сучасною українською літературою. Та особливо цінною вона є для студентської і учнівської молоді, яка планує реалізувати себе в творчості. Журналіст з 50-річним досвідом практичної роботи, невтомний письменник висловив чимало професійних порад-зауважень, до яких просто не можна не прислухатися.

 «На перших порах газетної роботи я зрозумів, що ініціатива, винахідливість, оперативність, помножені на глибоке знання теми, – ось чим має відзначатися справжній журналіст. Якщо газетяр сидітиме і чекатиме, поки редактор чи який інший керівник колективу скажуть, що робити (та ще й «розжують», як колись казав мій старший колега з «Радянської України» Микола Герасименко), то з нього журналіста не вийде. До того ж справжній журналіст повинен прагнути якомога більше знати – в житті, в політиці, про все, що твориться довкола і обов’язково – орієнтуватися в найскладніших обставинах», – такий висновок робить Петро Нестеренко. Це підтвердив і практичний досвід його журналістської роботи в районних, обласних, а тим більше у всеукраїнських газетах – завжди прагнув проявляти ініціативу, добирати такі теми, які б зацікавили, схвилювали читачів.

Для П. Нестеренка журналістика – понад усе. Вона заполонила до останку все його єство. «Вона тримала мене в постійній напрузі, не давала спокою і перепочинку ні в будні, ні в свята, краяла серце тривогами творчих пошуків і невдоволення зробленим. Вона, ця пані Журналістика, дарувала та ще й сьогодні дарує радість все нових і нових спілкувань і відкриттів, пізнання, неповторні миттєвості душевних хвилювань творення».

Нестеренко, як і багато інших письменників, виріс із журналістів. Відомий американський письменник Ернест Міллер Хемінгуей казав, що прозаїк мусить певний час пропрацювати журналістом, газетярем, але коли він навчиться писати хоча б прості речення, повинен вчасно піти, адже журналістика – це дружина, яка не терпить коханки – літератури. Петро Андрійович погоджується з автором романів «Фієста», «Прощай, зброє!», повісті «Старик і море». «Маючи майже півстолітній стаж журналістської роботи, добре знаю, що ця професія почесна і потрібна, але все-таки виснажує людину, хочеш не хочеш – зводить до певних стереотипів, обмежує у виборі слова. Література – то інша справа, а художня – тим більше. Адже саме в ній створюються художні образи за допомогою того ж слова… Довголіття роботи в газеті наклали свої відбитки. Але ж правди ніде діти – багато в чому журналістика мені й допомогла, насамперед це стосується працьовитості, оперативності, об’єктивності».

Творити завжди важко. Але журналістика, письменництво – цікаві, хоч і нелегкі професії. «Це – жива, творча справа, яка вимагає від людини, що обрала цей шлях, повної самовіддачі. Не кабінетний «творець», а лише той, у кого зірке око, гострий слух і чуйне серце, відкрите для добра, мають носити високе звання і журналіста, і письменника. Цим творчим людям це необхідно як повітря, адже, щоб втілити свої задуми в життя, необхідні особливе чуття до слова, реальність, образність… Треба ж лише вміти віднайти ці теми, постійно бути серед людей, вивчати їх життя, і знову ж таки – бути постійно в пошуку, бути дослідником. І, зрозуміло, – описувати все це так, аби не було соромно, ні читачам, ні самому собі». Хіба можна заперечити досвідченому журналісту?

Не оминув увагою письменник і питання журналістської етики: «Людина повинна бути морально свідома скрізь і всюди – незалежно від того, де вона живе і яку посаду обіймає. А журналістів, письменників це стосується особливо, адже вони люди публічні, їх знають у тому чи іншому регіоні». Та стандартів журналістської етики сьогодні дотримуються не всі. Одна з причин цього, на думку Нестеренка, та, що кожне періодичне видання має свого господаря, який не завжди спрямовує свої зусилля на благо України, на благо суспільства. Отож виходить, що й преса служить «жовтому дияволу», хоч маємо немало журналістів – справжніх борців, які вболівають за долю України, за добробут людей.

Критичним словом згадує автор книги тих представників творчої еліти, «які приліпилися до влади й тільки чекають того, аби вибити звідти хоч якийсь капіталець на свою користь». Сказане підкріплює конкретними прикладами з практики сумських журналістів, які бояться навіть шереху влади, яких «абсолютно не хвилює те, які неподобства творяться в нашій державі, не хвилює ні доля рідної мови, ні не просте життя співгромадян. Хвилює тільки збагачення, а ще – постійно бути якомога ближче до влади. До речі, будь-якого кольору». І далі звучить наче наказ: «Нахабство,  жадоба до наживи, підлабузництво – не повинні бути супутниками журналістів, будь-якої творчої людини».

З жалем висловлює думку Петро Нестеренко щодо дієвості газетних публікацій, часткову вину за яку покладає і на самих представників четвертої влади. «Дуже прикро, що нині немає належної дієвості від критичних виступів у пресі. Раніше ця дієвість була під чітким контролем партійних органів, а нині ця справа, не секрет, пущена на самоплив. Та й журналісти, будемо відверті, нерідко працюють нині на замовлення. А звідси – й авторитет друкованого слова втрачає цінність».

У книзі Петро Андрійович дає поради й тим, у кого тільки-но зароджується мрія про власний літературний шлях. «На мою думку, без Божої іскри немає чого робити ні в журналістиці, ні в літературі. Тим більше – в літературі. Ну як можна навчитися писати художні твори? Можна перечитати купу книжок, стулити абзац до абзацу, але чи ж буде то художній твір? Ні, звичайно…». А вже в наступному абзаці свій суворий «вирок-гнів» змінив на милість: досвідчені письменники в більшості випадків мають порадити обдарованій молоді братися за перо. «Стосовно тих, хто тільки-но ступає на літературну стезю. Якщо є бажання писати, то чому б і ні. Варто лише завжди пам’ятати слова французького письменника Ромена Ролана: «Перший закон мистецтва: коли тобі немає що сказати – мовчи. Коли в тебе є що сказати – скажи і не бреши»… Але ж сама молода людина насамперед повинна чітко визначитися – чи готова вона всерйоз зайнятися літературою. Тут юнакові чи дівчині варто зважити всі «за» і «проти». І ще усвідомити просту річ – легкого хліба не буває. Окрім певних здібностей, будь-який автор, а тим паче молодий, повинен прагнути до новизни, унікальності, оригінальності. А саме це є ознакою добротної літератури».  

Повторно прочитавши книгу Петра Нестеренка «Письменник, журналіст, дослідник», несподівано виникло нестерпне бажання заново хоча б переглянути всю його художню документалістику, публіцистику, оповідання, новели та повісті, разом з героями публікацій ще раз пережити нелегкі, але досить цікаві долі, наприклад, легендарної льотчиці Каті Зеленко, роменської мадонни Олександри Деревської, уславленого скорохода Володимира Голубничого, видатного скульптора, кінорежисера, драматурга Івана Кавалерідзе, першого Героя Соціалістичної Праці на БАМі Володимира Новікова, двічі Героя Соцпраці Марії Савченко, Героя України Павлини Шаповаленко та багатьох інших.

А хіба можна обійти військово-патріотичну тематику, якій письменник присвятив мало не половину своїх творів?! Хочеш на цю тему знати більше – читай книги Петра Нестеренка про славних наших земляків Івана Кожедуба, Степана Супруна, Павла Рибалка, Григорія Базиму, Івана Гончаренка, Пилипа Рудя, Дмитра Косаренка, Олексія Береста, Зіновія Красовицького.

Щоб зібрати цікаву інформацію, воскресити сторінки буремної історії, Петру Андрійовичу доводилося вивчати архівні й музейні матеріали, читати художню й документальну літературу, записувати спогади очевидців, зустрічатися з багатьма ветеранами в різних містах і селах України та країн ближнього зарубіжжя. Саме це – вміння працювати з фактами, виділяти головне – дало можливість про всі події грізного лихоліття, цікаві епізоди буремних років, хоробрість земляків у боротьбі із загарбниками розповісти захоплююче, детально, з глибоким знанням військової справи.

• Чесно працювати, шукати, пізнавати і ніколи від життя не відставати – такий девіз мого життя, – сказав Петро Андрійович на зустрічі зі студентами кафедри журналістики та філології Сумського державного університету. А потім, відповідаючи на останнє запитання майбутніх журналістів про найкращих своїх вчителів, він підсумував: «Головним учителем вважаю саме життя. Воно навчило мене багато чому. Навіть тому, як за доброту можна отримати невдячність. Та ще й яку?». Але на долю письменник не скаржиться. Коли виникають якісь негаразди, згадує слова поета Григорія Донця про те, що люди творчих професій повинні самі весь час горіти, щоб світити іншим. Цього принципу дотримується скрізь і завжди.

Іван БОЙЧЕНКО,

журналіст

         На світлині: Петро Нестеренко в студентській аудиторії.

         Фото автора