Гільдія редакторів-ветеранів ЗМІ Сумської областіНеділя, 23.07.2017, 03:50

Вітаю Вас Гість | RSS
Головна | Каталог статей | Реєстрація | Вхід
Меню
Категорії розділу
ПОСТАТІ [8]
НАШОГО ЦВІТУ ПО ВСЬОМУ СВІТУ [17]
НЕ СЛОВОМ ЄДИНИМ... [1]
БАГАТА (МАРУЩЕНКО) НІНА [4]
ВОРОНЕНКО РАЇСА ПАВЛІВНА [5]
ВЕЙСБЕРГ БОРИС СЕРГІЙОВИЧ [1]
ГОНЧАРОВ ОЛЕГ ІВАНОВИЧ [3]
ГРИЦЕНКО МИКОЛА ІВАНОВИЧ [6]
ЄРОХА МИКОЛА СТЕПАНОВИЧ [5]
КОЗИР ОЛЕКСАНДР ВАСИЛЬОВИЧ [2]
КОРНЮЩЕНКО ІВАН ПИЛИПОВИЧ [5]
МАТВІЄНКО ВІТАЛІЙ ДМИТРОВИЧ [1]
НЕСТЕРЕНКО ПЕТРО АНДРІЙОВИЧ [12]
ПАСЮГА БОРИС ОЛЕКСІЙОВИЧ [4]
ПРАВДЮК ДМИТРО СЕРГІЙОВИЧ [2]
САВЧЕНКО ВІКТОР КИРИЛОВИЧ [6]
СЕНЬКО НАТАЛІЯ ВАСИЛІВНА [2]
СЕРДЮК МИКОЛА ОЛЕКСІЙОВИЧ [1]
ТАРАСЕНКО ВІКТОР ІВАНОВИЧ [3]
ФАСТІВЕЦЬ ГРИГОРІЙ ФЕДОРОВИЧ [2]
ШЕСТАКОВ ЛЕОНІД ПАВЛОВИЧ [1]
Наші захоплення
На своїй хвилі
Радио онлайн
Курс гривні
КОНВЕРТЕР ВАЛЮТ
Форма входу

Головна » Статті » НЕСТЕРЕНКО ПЕТРО АНДРІЙОВИЧ

Натяки і знаки з потойбіччя


Петро Андрійович Нестеренко народився 2 лютого 1944 року в селі Галайбине Борзнянського району. Нині мешкає у Сумах.

Ще як був у нього кучерявий чуб, то в сусідньому з Галайбиним селі Високому трудився у колгоспі, а потім там завідував сільським клубом. Набравшись у тому клубі культури, вступив і закінчив Ніжинський педагогічний інститут ім. Гоголя. Журналістську освіту здобув у Києві. Цьому неспокійному морочливому фахові віддав 47 років. Працював у Борзнянській і Варвинській районних газетах (1965 – 1969 роки). До речі, страшенно мріяв жити в Чернігові і писати про рідний край.
Не судилося. В лютому 1969 року доля закинула його на Сумщину – запросили в обласну молодіжну газету «Червоний промінь». І вийшло так, що осів у місті над Пслом на все життя. Крім молодіжної, працював в обласній газеті «Ленінська правда», редакторував у трьох районних газетах, був власним кореспондентом газет «Радянська Україна», «Урядовий кур’єр», «Сільські вісті».

Петро Нестеренко – член Національної спілки письменників України, був делегатом шостого з’їзду НСПУ. Останнім часом більше віддається саме письменницькій роботі. У його творчому доробку – понад 20 книг повістей, оповідань, новел, нарисів. У багатьох з них – любов і сльози за рідною Чернігівщиною. Готується до друку і невдовзі побачить світ книжка «Заграви над Десною» – про події Великої Вітчизняної війни у Сосницькому районі.

Петро Нестеренко зізнається, що навіть у солідному віці (як не крути, а до семи десятків добирається), відчуває ностальгію за отчим краєм. Та давня мрія про Чернігів ні-ні та й стривожить бува серце. Однак тепер і Суми не відпускають.
У «Хвилі», у рубриці «Класики…» -- двоє його оповідань, котрі засвідчують, що на сумському хуторі живе і творить нині талановитий наш земляк, котрий вміє зачепити струни. Струни -- що десь глибоко в нашому серці.

ЯКИЛИНИНА КАЛИНА
Світлій пам'яті моєї матері Якилини Кузьмівни



Ніколи розум не змириться з втратою тієї людини, з-під серця якої ти колись випурхнув на світ. Мудрі люди, щоправда, кажуть, що біль втрати минає через рік, а ще радять не побиватися й не плакати. Мовляв, там, у вічному домі, через твій смуток матір почуватиметься погано. Та я плакав. Плакав, коли сон не йшов мені до віч. Плакав, коли згадував її голос. Плакав, коли відчай сповивав мої дні і небо видавалося суцільною зливою прикрих свинцевих закономірностей. Плакав і нічого не міг подіяти із собою. Особливо, коли згадував нашу останню розмову. Матір, передчуваючи, як побиватиметься за нею син-невдаха (розлучений, розлюблений, голий і босий, бо все пішло за вітром і трохи – на лікування, котре, вочевидь, тільки прискорило її останній інфаркт), навіть вдалася до не властивої їй тактики. Напередодні фатального дня лаяла мене, суворо дивилася й докоряла, що й досі не навчився собі ладу дати. Та я швидко розгадав її «стратегію й тактику». Вона відчула те і, зітхнувши, пригадала, що сама виштовхала мене до чужого й невідомого міста з осоружного колгоспу у неповних вісімнадцять.

Наступного дня мав їхати до міста. Рівно місяць тривав курс лікування, вичитаний мною у книжках. Мама повірила в нього зі святою наївністю дитини. До того ж, метод зцілення був доступний: купувати, щоправда, доводилося кілограмами лимони, але дефіцитом вони уже не були. Я уявляв, як ми удвох переможемо підступну хворобу, а потім назовсім заберу матір до себе в місто, де я все-таки спромігся опісля розлучення купити собі «хрущівку». Однак щось непокоїло.

– Шкода, мамо, не лишилося у селі братів та сестер, ні на кого тебе й на день залишити...
– Якби хто з вас і захотів лишитися тут, я все одно б із села вигнала. Досить і того, що воно, рідне село, задушило мене роботою.

Це була правда. Як і те, що найбільше на світі вона любила роботу на городі й у полі. Але її безмежну селянську любов до землі і життя задарма нагло використали «конструктори світлого майбутнього».

Вранці я поїхав першим автобусом, а наступного дня під вечір мені принесли страшну телеграму... Не втрималася-таки! Того ж дня, як я відправився в місто, вона спекла хліб, а потім із сапкою вийшла на город. Там її і здолав останній інфаркт.

Я міг уявити маму тільки живою. Боявся зустрічі з нею – з іншою. Вона це також знала. І зустріла мене... усмішкою. Ледь-ледь помітною, у самісіньких кутиках повних вуст, злегка підфарбованих помадою якоюсь умілицею з моргу райцентрівської лікарні. Мамина усмішка, така рідна, тепла, жива, наче скосила мене: так і впав на коліна біля труни під дружне голосіння сусідок і родичок.
Останньої ночі під дахом рідної оселі ми з мамою залишилися тільки удвох. Збагнув це під ранок, коли вже засіріло. Ледве оговтався, прокинувся від марення-сну, відчуваючи неймовірний пекучий біль у скронях і з жахом розуміючи, що не виконав маминого наказу: так і не роздав хусток, що їх мама сама приготувала своїм подругам та бабусям, котрих незмірно жаліла й до кінця днів своїх підтримувала – чим і як могла. Незрозумілий спокій обійняв мене, наче мама спала за стіною у світлиці не вічним, а звичним для земних гостин сном.

«Дайте, мамо, знати, що так воно і є», – раптом подумки попросив я. Тієї ж миті за вікнами почувся тихий, несміливий, як мамина пісня ( вона завжди соромилася співати на людях, тим паче танцювати), голос. Травневий дощ лоскотав шибку, ситечком шелестів у вітах квітучого бузку, цілував недополоті маминими руками зелені бурякові рядочки. Небо не оплакувало – воно благословляло мою маму на нове, вічне життя, в яке їй, «атеїстці», вірити не випадало, але яке вона, як і мільйони українок-працелюбок, чепурух і дбайливих господинь, здобула усім своїм страдницьким і праведним життям. І тоді вперше я заплакав.

Як важко жити з провиною, якщо її навіть не можна провиною вважати. Але ж я знаю, напевно, що мамин інфаркт розпочався з моїх влучних пострілів у її добре, занадто чутливе до образ і болю серце. Яким би гарним сином не був і як би не старався в останні роки допомогти скрасити її дні, повні мук і якоїсь ніби провини за це перед онуками й дітьми, були, як це не прикро, й інші, які тепер приходять і невідступно стоять переді мною безсонними ночами.

Здається, усе хороше відпливло за мамою у вічність, а я бачу тільки той клятий день, коли вперше зробив їй боляче. Приспічило: їсти! А в хаті, крім шматочка сала, котре мама покраяла ниткою на тиждень, – анічогісінько. Я помчав до магазину, але довжелезна розлючена черга за горохово-кукурудзяним буханцем, підказала інший вихід. Захекавшись, добіг до сусідки баби Івги, позичив у неї половинку точно такого ж, але вмент зчерствілого, кислуватого на смак хліба. О, як я смакував тими тонко покраяними, відтак схожими на рафінад, кубиками сала!

Мама зайшла до кімнати саме тоді, коли останній шматочок розтанув у мене на язиці.
– Що, синку, за всіх наївся? – мовила незлобиво, але з невимовним докором, за яким стояли всі мої голодні молодші й старші братики та сестрички і, звісно ж, батько, у якого від будівництва нової хати прихватками, від щоденного пошуку заробітків, руки до харчів уже просто не доходили, й ми з острахом помічали, що його вилиці от-от вирвуться з-під неголеної шкіри...
– Мало! Ще хочу. Я ж не просив, щоб ви мене народили, ясно?!

Вона від мого зухвальства заніміла, важко дихаючи, блідла на очах, аж доки зовсім не стала суцільним кольором того клятого сала... Поміж нами запала гнітюча тиша. Мама, як риба, що її викинули на берег, повернула своє невелике поворотке тіло до вікна, і тільки тепер я помітив її живіт. Він перекочувався якимись дивними рухами – живіт наче жив зовсім окремо від мами і відчайдушно протестував проти всього, що діялося в кімнаті. Мама хапалася то за нього, то за вузьке свіжопофарбоване підвіконня, а я ніяк не міг прикусити свого довгого й грубого язика хлопця-підлітка. І майже верещав:
– Так вам іще дітей народжувати захотілося? А їсти, що нам їсти?

Заради справедливості скажу, що наша родина, завдячуючи працелюбству батьків, не так уже, порівняно з іншими, й бідувала. Чого-чого, а каші мали вдосталь. Та моїми улюбленими наїдками були не пшоняна каша з молоком і не пісний борщ, а сало з гарячими плескачами й затовчена смаженою на ньому цибулею картопля. Мама робила з тієї картоплі «масло»: намазуючи на скибку хліба смачну запашну товченку. Але тоді немов рогатий вселився у мене. Під градом моїх страшних слів мама поволі осідала на підлогу.

Пологи були завчасними. Братик пожив недовго. А після його смерті, ніби спокутуючи вину, я поклявся (в кукурудзі, де любив від усіх ховатися) вдвічі більше любити маму. Хотів, було, поклястися, що сала більше ніколи не їстиму, але так і не зміг.

Чим більше я намагався виділитися з-поміж братів і сестричок та порадувати її – тим частіше ставав «героєм» усіляких маминих прикрощів і непорозумінь. Може, слухати не вмів? Особливо маминих порад, тим більше – застережень. Скільки разів вона просила бути обережним з нашою годувальницею – норовистою коровою Рибкою!.. Та де там! Зачитаюся – і все мені з голови вилітає. Ось так і опинився на рогах скаженої худобини. Той тореадорський подвиг на все життя розписав ліву щоку – Жофрей де Пейрак та й годі. Шкутильгати, щоправда, через місяць перестав, а шрам бойовий моя дружина за геройство спершу вважала. Мабуть, я з нею був занадто добрим і довірливим – знайшла через сім років подружнього життя іншого. Не кращого й не гіршого – просто іншого, бо я їй, виявляється, набрид.

У нашій родині то було перше за всю її історію розлучення. Мама з горя злягла. Я, щоб її якось утішити, миттєво одружився з багатодітною вдовою. Трійко діток на ноги поставив, усіх вивчив, а тоді помітив – зайвий у домі тільки я. Отака ось, як говорила мама, випала мені кістка.

Знову-таки, все у нас виходило навпаки: я теоретично збирався бути до неї уважним і люблячим, а виходило, що вона, жаліючи сина-невдаху, тільки виручала, підтримувала мене в пору моїх чергових гірких розчарувань.
Усі мої брати й сестри мали дружні родини, самотужки ста¬вали на ноги, чогось добивались у цім чуднім житті, тільки я все втрачав: і синів, і дружин, а з ними і все нажите добро. Мама не картала. Днями й ночами чекала на мене, а я, правду кажучи, все знаходив причини, аби не їхати одному в двір, де ми всі колись були веселими, безтурботними й повними фантастично-прекрасних мрій.

І ось мами немає. НЕМАЄ! Але я так не думаю, і чим довше живу, тим більше переконуюся в тому, що вона є. Тільки в зовсім іншому, невидимому вимірі. Щоб його відчути – точніше осягнути, треба просто стати уважнішим до всіх натяків, знаків, які тобі подаються безкорисливо люблячою тебе людиною. Треба вчитися їх розпізнавати, уміти читати й не боятися цього робити. Материнська любов – то і є ангел-охоронець долі. Тільки треба навчитися справжньої щирості – тоді потойбіччя відкриє і подарує безліч речей, про які знатимете тільки ви й любляча материнська душа.

Зовсім випадково зробив головне відкриття свого життя. Любов, з якої ми почалися, не зникає: вона переходить у нас, у все красиве, що його любили і чим захоплювалися ті, хто дав нам життя. Втрачаючи найдорожчу людину, ти стаєш іншим, бо любов її стає і твоєю часточкою, заповнюючи єство абсо¬лютно новими відчуттями. Ви думаєте, коли захищав уже по маминій смерті кандидатську дисертацію, то мріяв про життя ось у цій глушині, яку нині модно називати «глибинкою»?

Це мама і тільки мама змусила мене спершу хоча б час від часу відриватися від не дуже зрозумілого, хоча й шанованого нею, світу науки, якому мусиш належати цілком і повністю, й покликала сюди – на старий, забутий ще прадідівський хутір. Це вона згодом подарувала мені дивну зустріч із жінкою, яку давно колись бачив у одному віщому, химерному сні, а розгадав тільки зараз, живучи з нею на хуторі, що зветься Веселий Гай. Вона, як і мама, любить ранковий щебіт птахів, про який я й гадки не мав і без якого тепер також не можу й не хочу жити.

Мамині очі бачу на старих іконах Богородиці. Вона стоїть переді мною у полум'ї свічки, яку я ставлю, щоб мама молилася за мене, за моє нове життя, як я колись буду молитися за своїх нащадків, а також усіх, хто любив і хто кривдив мене, адже ні зради, ні розчарування не минають безслідно – вони народжують те, що колись перейде у спадок нащадкам... Але перейде і любов, яка на рівні, вищому за всі наукові дослідження, об'єднує усіх живих, втішає, дарує надію і впевненість, що існує не лише швидкоминуче земне, а й інше, вічне...

Чому я плачу за мамою вже не рік, не два, а три десятиліття?! Соромно, що не сказав їй за життя найголовнішого – як я люблю її. Не подякував за нехитрі уроки людяності, які ніколи не забути... Ось льотчик. Вірніше, обрубок його. Тільки шкірянка та синій кашкет з кокардою на голубім оксамиті нагадують про його бойове минуле. Та ще дерев'яний підмосток замість ніг. Бляшана кружка, в яку я кидаю карбованця. Мама подала: «Поклонися фронтовику…» Скільки звідтоді я набачився обрубків... І кожному, хто б він не був, – уклоняюся...

Мама зроду не вчила доброти. Навіть слова цього не визнавала. Це ж так природно для людини – співчувати, підтримувати, ділитися... Чуже брати – для неї чи не найбільший злочин. Якось ми з нею прошкували курним, теплим від липневої пилюки путівцем. Раптом я помітив у проміжку поміж свіжим ще відбитком автоколіс жмуток грошей. Швиденько нахилився. І враз дістав по руках: « Чужим набутком не розбагатієш, синку. Як і на нещасті чужому свого щастя зроду не побудуєш».

А ще часто бачу у спогадах свого ровесника-сироту. Наша хата на хуторі була передостанньою, за нею в очеретах в'юнилася мілка річка. «Це ж треба, пройшла дитина всю вулицю, а в торбині, бачу, й гостинця від зайця немає,» – бідкалася мама, намазуючи товченкою кусень хліба.
–Ти його спершу підгодуй, а як я Рибку подою, пляшку молока віднесеш. Хай зачекає, - наказала мені.

Я ніколи не бачив, щоб хтось іще так пожадливо, як той хлопчина, їв хліб, посмачений картоплею. Через багато років нарешті збагнув секрет людського щастя. Щастя – це коли ти маєш люблячу тебе матір. Усі інші твої любові – то лише продовження цієї неосяжної, безмежної, як Всесвіт, материнської. Іноді я підставляю своє лице першим променям сонця. І тоді, під його поцілунками, знову згадую маму. Тільки вона могла так сліпучо-ніжно цілувати непокірного чубчика, або вкотре порізаного пальчика, або чоло, коли ти, студент вузу, вже соромився її селянської говірки, трохи насмішкуватих примружених очей:
–Чи ти, синку, піднімеш того чемайданчика з провізією?

Усе вона бачила, і все прощала. На всепрощення, як і на терпіння, здатна лише материнська любов. І чому тільки не дарував їй квіти? Усього лише раз – на її шістдесятиріччя, коли вже стенокардія підкрадалася до натомленого куцими радощами й затяжними муками-переживаннями життя, я привіз мамі білі хризантеми. Вона – сива, розчулена, пригорнула той єдиний, але справді прекрасний, розкішний букет до грудей. Так вона пригортала до грудей нас – своїх дітей, своє найдорожче. Любила нас так, що ми й гадки не мали: це свято скоро скінчиться. Натомість прийде туга. Натомість прийдуть сльози за всі провини, як запізніле прозріння, що ти каратимешся ним до скону.

...У мами рідкісне ім'я – Якилина. Що воно рідкісне й таке милозвучне, зрозумів це також запізно: коли повернувся на хутір і вперше зблизька побачив, як цвіте, вже забута мною у круговерті днів, калина. На обніжку, вкритому суцільним килимом з пирію й берізки, рясніли – буцімто справжнісінькі кучугури - білі-білі, аж подих перехопило, кущі. Зненацька наді мною (навіть здригнувся від несподіванки) залопотіла крилами якась птаха. «Я – калина. Я – калина. Я...»

Якилина... Терпко вдарив у груди духмяний запах грон. На тлі небесної блакиті вони були, ніби мамині листи з потойбіччя, котрі вміємо читати лише ми удвох із нею. Читав їх, бачив, як бігли небесними хмаринками крупно виведені маминою, рідною рукою два чітких слова: «Я – калина...»

Звідтоді більше не плакав – оселився на хуторі й пробую розпочати будівництво нової хати. Попри все моя душа тут співає. І начхати на всі успіхи, поразки, невдачі й падіння. Мені не потрібні вже ніякі регалії, відзнаки, рейтинги, звання, публічність: я вчуся жити так само, як мама, – в гармонії з собою і білим світом. А ще вчуся читати листи з потойбіччя. Моє життя ще тільки-но розпочинається, бо тепер нарешті маю наймудрішу порадницю – маму, яку все-таки навчився слухати й чути своїм серцем.

«Якилина…» – шепочу подумки. Споглядаю – спершу білий цвіт, згодом – зелені намистинки, а під Покрову (у цей день мама народилася) – червоні кетяги невимовно рідної, щедрої калини.
...Якилинина калина!

ФІАЛКИ ДЛЯ БАТЬКА


– Підемо в ліс. На лижах.
– Погода не лижна. Подивись, як мете.
– Ну, і хай.
– Мабуть, і лижні не видно.
– А ми прокладемо нову. Я піду попереду. Одягайся.
– А, може… давай завтра?
– Ні. Я піду діставати лижі. А ти одягайся.
– Ну, добре...

Син наполіг на своєму, пішов за лижами, а батько неохоче почав убирати черевики - шорсткі, холодні, вони ніяк не лізли на товсті вовняні шкарпетки. Потім довго зашнуровував їх, тяг¬нув час: не хотів виходити на мороз.
А син дістав уже лижі, зодягся і стояв поряд, нетерпляче переминаючись із ноги на ногу.
– Готовий?
– Начебто.

У таку погоду вийти з тепла на вулицю – все одно, що пірнути в ополонку: від різкої зміни температури перехоплює дух. Батько мружить очі, відвертається від пронизливого вітру, а син насторожено поглядає, боячись, що той передумає.

Та батько вже опустився на коліно і приладжує до черевика лижу.
– Тобі допомогти?
– Не треба. Дуже туге кріплення...

Нарешті рушили. Хлопчик ішов попереду – прокладав лиж¬ню, немов криголамний буксир, що торує фарватер суднам. Він квапився і робив чимало зайвих рухів. А батько, поки не розігрілася кров і не пройшла задишка, важко перевалювався з одної лижі на іншу.

–Нічого, що мете! – через плече крикнув син. – Так навіть цікавіше!
Батько не відповів: беріг дихання. Завірюха била з правого боку, німіло підборіддя. І треба ж було в таку негоду теліпати до лісу!
Батько ковзав на лижах, опустивши голову, щоб захистити обличчя від колючого сніжного пилу. Бачив лише дві блискучі смужки – лижню, прокладену сином. А коли час від часу розпрямлявся, то перед очима виникала витягнута, ледь сутула синова фігура, запорошена снігом, уперта, невтомна. Здава¬лося, не зупини його – і хлопчина, не переводячи дихання, піде напролом через ліси й укриті заметами поля. Іноді, аби переконатися, що батько не відстав, син озирався, і тоді з-під його вій, на які налипли сніжинки, весело зблискували очі.

Так дійшли до яру. Син зупинився і дочекався батька:
– Ти тут не з'їжджай. Там, лівіше, є пологий спуск.
– А ти?
– Я й тут зможу...

Батько подивився на сина і згадав, як зовсім недавно – років п'ять тому – учив його ходити на лижах і вибирав невисокі гори, щоб хлопчик не впав і не забився. Тоді син сперечався: «Я не маленький!» – і вимагав, щоб його повели на велику гору. А зараз он як витягнувся! Над верхньою губою з'явився темний пушок, і він говорить батьку: «Там, лівіше, спуск пологий...». Що ж відповісти – я не старенький?

Батько до себе посміхнувся, йому стало весело та спокійно від несподіваної синівської опіки. Відчув у всьому тілі легкість, і захотілося неодмінно з'їхати з крутої гори. Руки натиснули на палиці, тулуб подався вперед, а погляд опинився в білому приголомшуючому коловороті снігу. Очі самі замружились... Він втратив рівновагу і наступної миті вже не зміг утриматися на ногах. І зразу ж поруч виріс син:
– Ти забився?
– Нічого... Все в порядку.

Син допоміг піднятися і почав обтрушувати рукавицею.
– Чому ти тут з'їхав?
– А що?
-- Я ж говорив: там, лівіше, спуск пологий... Ну, підемо далі?
Батько відчув біль у нозі, на яку впав, але не хотів, щоб син це помітив, і поспішливо сказав:
– Так, пішли. Іди вперед.

Син легко зрушив з місця, наче його підхопило вітром, запрацював руками часто, розмашисто, мов крилами, і здавалося, зараз – якщо візьме добрий розгін – відірветься від землі й полетить над гостроверхими ялинами.
Батько обережно переносив центр ваги на здорову ногу й не стільки відштовхувався палицями, скільки обпирався на них. Рухатися було незручно й боляче. Завірюха вщухла. Блідий серпанок заплутався у стовбурах дерев і прутиках чага¬рнику. Вітер уже не здував з ялинових лап накип снігу. В лісі настав спокій.

Можливо, й насправді треба взяти було ліворуч, де пологий спуск. Батько подумав про це і розсердився на себе, а заразом і на сина, котрий легко, немов невагомий, ковзав далі, байдужий до того, як там, позаду, шкутильгає батько.
Хлопчик – ніби прочитав його думки – зупинився і, не озираючись, запитав:
–Чуєш?
Батько зупинився і прислухався. Похитав головою, бо не чув нічого, крім гупання свого серця.
–Розв'яжи тасьми на шапці, – порадив син.

Він зняв рукавиці, розв'язав - і раптом його слух наповнився поспішним переливом багатьох маленьких дзвіночків, які бриніли на всі лади, заглушали і шелест вітру, й удари серця.
– Де це?
– На отій он ялинці.

Батько примружився і побачив безліч маленьких в'юнких пташок, які перестрибували з гілки на гілку і при цьому виводили короткі тонкі трелі.
–Це пташенята, – сказав син. – Ти не пам'ятаєш, як ці птахи називаються?
Він похитав головою.
–Які чудові, правда?

Пішли далі. Батько постійно прислухався, чи не трапиться ще подібне диво, та зустрічні ялинки були беззвучними. Боліло коліно. Рухався, опустивши голову, стараючись більше ковзати здоровою ногою. Несподівано помітив, що син зупинився і спостерігає за ним.
–Ти не стомився? – запитав хлопчик, зустрівшись своїми очима з батьковими.
– Ні. А ти?
– Постій тут. Я зараз...

Син звернув зі стежки і, приминаючи лижами високий пухнастий сніг, подався у глибину лісу. Батько стояв, обіпершись на палки, і стежив за хлопчиком – той наче щось шукав. Несподівано зупинився, присів і почав розгрібати сніг.
– Ти що шукаєш? – крикнув батько. – Скарб?
– Ага... Ти відпочивай, відпочивай!

Він і відпочивав – стояв, як лелека, на одній нозі, а хвору – розслабив. Коліно горіло. Через деякий час син з'явився на стежині. Рукавиці тримав у зубах, лижні палки затиснув під пахвами, почервонілі від морозу долоні склав корабликом: щось ніс, ніс обережно, як несуть вогонь. Підійшов до батька і простягнув руки – у долонях лежала бузкова плямочка.
-- Що це?
– Фіалка. Бери!

Батько обережно взяв квіточку, підніс до очей, а потім подихав на неї.
– Ти ніколи не збирав узимку фіалки? – запитав хлопчик, вдягаючи рукавиці.
– Ні.
Син підхопив палки в руки і відштовхнувся. А батько стояв, не знаючи, що йому робити з фіалкою і не наважуючись наступити на хвору ногу. Чомусь здалося, ніби хлопчик зараз зникне назавжди, лишивши його одного. Охопило гірке щемке почуття.
– Ти що, тату? – запитав хлопчик, озирнувшись.
– Нічого, нічого, – квапливо відповів. – Я дожену… Не знаю, куди подіти фіалку.
– Тримай у губах, – порадив син і рушив далі – перевальцем, повільно, щоб неважко було наздогнати батькові, а той, шкутильгаючи, пішов услід і відчув нове почуття до цього витягнутого, сутулуватого хлопчини, який заглушає його біль пташиними голосами, відритою у снігу фіалкою, своїм неквапливим кроком.
– Ти не стомився, тату?
– Ні.
– Не поспішай. Ще трохи – і вдома.

Вже коли підійшли до будинку, батько запитав:
– Завтра знову підемо?
– Не можу. Ми з друзями ідемо.
Батько ніяково посміхнувся:
– Тоді колись, іншим разом…

Мела легка поземка. Мовби десь у глибині було тепло і крізь сніг пробивався струмочок живої пари…

Категорія: НЕСТЕРЕНКО ПЕТРО АНДРІЙОВИЧ | Додав: ales (29.12.2011)
Переглядів: 433 | Теги: Натяки і знаки з потойбіччя, НЕСТЕРЕНКО ПЕТРО АНДРІЙОВИЧ | Рейтинг: 0.0/0
Всього коментарів: 0
Ім`я *:
Email *:
Код *:
Київський час
Свята України
Календар свят і подій. Листівки, вітання та побажання
Статистика

Онлайн всього: 1
Гостей: 1
Користувачів: 0
Нас відвідали сьогодні
Наше опитування
Оцініть мій сайт
Всього відповідей: 22
Наші друзі
Архів записів
Пошук по сайту
Copyright MyCorp © 2017 Безкоштовний хостинг uCoz