Діяльність Пенсійного фонду України протягом останніх років спонукала мільйони дітей війни подавати до суду позови на нього за невиплату соціальної допомоги, визначеної законом.

Обурені неповним виконанням Закону про соціальну допомогу дітям війни, окремі громадяни подали заяви до суду і виграли процес. Звичайно, рішення суду потрібно виконувати. Проте ця дія вимагала творчого підходу, щоб не знехтувати Закон прямої дії - 21 статтю Конституції України. Адже суд, визначаючи законність позову, нікому не надав переваги у правах. Отже, оскільки грошей на всіх не вистачало, їх потрібно було розподіляти рівними частина­ми на всіх. При цьому громадянам пояснювали: як тільки бюджетні гроші для цієї мети з'являться в Пенсійному фонді, їх знову розподілятимуть справедливо.

Та сталося не так. Пенсійний фонд виплатив позивачам всю заборгованість, яка обчислювалася у тисячах гривень, а ті, хто чекав справедливості без судового рішення, залишилися ні з чим. Таким чином обдурені й обурені діти війни масово пішли до суду.

Це вже стихія. Пенсійний фонд мав би відреагувати на неї адекватно. Та цього не сталося. Навпаки, він обрав ворожу позицію щодо дітей війни: почав оскаржувати кожне рішення первинного суду в апеляційному суді.

Схоже, що мета такої дії - зволікання. Адже справа в апеляційному суді розглядається, зазвичай, кілька років. Таким чином Пенсійний фонд грає роль буфера між дітьми війни і владою.

Фінал цієї сумної історії такий: Пенсійний фонд змусив позивачів здавати йому рі­шення судів з «мокрими печатками». При цьому чесно пояснювали, що коштів як не було, так і немає. Допомога нараховуватиметься, а віддадуть гроші тоді, коли вони з'являться. Отже приїхали туди, звідки виїхали три роки тому.

Нараховують ті кошти чи ні, нікому не відомо. Тільки на руках дітей війни немає жодних документів, за якими вони передали б заборговані Пенсійним фондом кошти у спадок своїм дітям чи онукам.

Борис ПАСЮГА,

дитина війни.

Велика Писарівка Сумської області.