Гільдія редакторів-ветеранів ЗМІ Сумської областіПонеділок, 20.11.2017, 18:27

Вітаю Вас Гість | RSS
Головна | Каталог статей | Реєстрація | Вхід
Меню
Категорії розділу
ПОСТАТІ [8]
НАШОГО ЦВІТУ ПО ВСЬОМУ СВІТУ [17]
НЕ СЛОВОМ ЄДИНИМ... [1]
БАГАТА (МАРУЩЕНКО) НІНА [4]
ВОРОНЕНКО РАЇСА ПАВЛІВНА [5]
ВЕЙСБЕРГ БОРИС СЕРГІЙОВИЧ [1]
ГОНЧАРОВ ОЛЕГ ІВАНОВИЧ [3]
ГРИЦЕНКО МИКОЛА ІВАНОВИЧ [6]
ЄРОХА МИКОЛА СТЕПАНОВИЧ [5]
КОЗИР ОЛЕКСАНДР ВАСИЛЬОВИЧ [2]
КОРНЮЩЕНКО ІВАН ПИЛИПОВИЧ [5]
МАТВІЄНКО ВІТАЛІЙ ДМИТРОВИЧ [1]
НЕСТЕРЕНКО ПЕТРО АНДРІЙОВИЧ [12]
ПАСЮГА БОРИС ОЛЕКСІЙОВИЧ [4]
ПРАВДЮК ДМИТРО СЕРГІЙОВИЧ [2]
САВЧЕНКО ВІКТОР КИРИЛОВИЧ [6]
СЕНЬКО НАТАЛІЯ ВАСИЛІВНА [2]
СЕРДЮК МИКОЛА ОЛЕКСІЙОВИЧ [1]
ТАРАСЕНКО ВІКТОР ІВАНОВИЧ [3]
ФАСТІВЕЦЬ ГРИГОРІЙ ФЕДОРОВИЧ [2]
ШЕСТАКОВ ЛЕОНІД ПАВЛОВИЧ [1]
Наші захоплення
На своїй хвилі
Радио онлайн
Курс гривні
КОНВЕРТЕР ВАЛЮТ
Форма входу

Головна » Статті » ПОСТАТІ

П'єса З.П. Мороза " ЗВИЧАЙНА ДІВЧИНА"


ДІЙОВІ  ОСОБИ:
Олена Білозер — демобілізована з Червоної Армії в званні лейтенанта, нині вчителька.
Кузьма Гаврилович Білозер — її батько, під 60 років.
Степанида Прокопівна Білозер — її мати, під 50 років.
Марія Окунь — подруга Олени, демобілізована з Червоної Армії в званні лейтенанта.
Кость Гречка — старший сержант артилерії, демобілізований.
Пилип   Береза — теж.

С ц е н а   1
Кімната в квартирі Б і л о з е р і в. Троє дверей: ліворуч — на кухню і в садок, праворуч — в другу кімнату, прямо — на вулицю. Велике дзеркало "Олена і М ар і я крутяться перед дзеркалом — приміряють плаття, наспівують.
Олена. Легке, мов пух! І не почуваю його на собі і...
Марія (оглядає Олену). Ой, яка ж ти гарна, Оленко! У платті ще краща, аніж в офіцерській формі. І така... якби зустріла тебе отак, то й не впізнала б.
Олена. Та й ти зовсім не схожа тепер на себе. У платті! Аж смішно!.. А на ногах у мене вроді нічого й немає. От тепер легко танцювати! Давай спробуємо вальса!
Марія. Та я забула, як його й ногами виробляти.
Олена. І я забула. Пригадаємо.
Підхоплює Марію, і вони, наспівуючи, вальсують.
Марія. Зовсім забула, але до твого весілля пригадаю.
Олена (присідає). Ой, туфлі тиснуть! Марія. Розійдуться. А коли ж твій Кость приїде?
Олена. Цими днями.
Марія. Ох і погуляю на твоєму весіллі і... За всі чотири роки відтанцюю.
Олена. Може, відтанцюєш, а може, й ні.
Марія. Може? Чого ж то — може?
Олена. Не знаю, що з цього вийде.
Марія. Отаке! Три роки знала, а тепер — не знаєш.
Олена. Не знаю. Ти розумієш, адже ми ще й не бачили одне одного. Познайомилися листовно, потім обмінялися фотокартками. І сміха... Я йому надіслала давню фотокартку, і не схожа там на себе. Листувалися, але добре не знаємо одне одного. Він знає мене тільки як сільську дівчину.
Марія. То він не знає, що ти лейтенант?
Олена. Ні, не знає. Я писала йому так. ніби жила в тилу, та ще й на селі. А його листи надсилала мені подруга з Казахстану.
Марія. Отаке! Ну й вигадала! І для чого?
Олена. Так. Люблю, коли все не просто, а надзвичайно. Хай це буде для нього несподіванкою.
Марія. Дивна ти!
Олена. Може. Ми лише листувалися, але за цих три роки я так звикла до нього, що й не уявляю себе без Костя... І наче я знаю його ще з дитинства, і такий він мені рідний-рідний, люблю його... Але дуже мало знаю.
Марія. Приїде, то взнаєш. Ну, час нам переодягатися.
Олена. Не хочу я, Марієчко, переодягатися. Підемо так, у платтях.
Марія. Не вигадуй! До військкомату та в платтях! Туди треба з'явитися у повній формі, як статут велить.
Олена. Не хочу, не хочу! Я так скучила за платтям. У ньому і легко, і... краще мені. Треба тільки трохи підшити отут, бо висить. (Видивляється у дзеркало). Отут на бочках підшию...
Марія (відсторонює Олену від дзеркала). Та годі тобі викручуватися перед дзеркалом!.. А я отак складочки пороблю.
Олена (відпихає Марію від дзеркала). Не заважай! І підкорочу отак. (Підсмикує плаття до колін). По моді.
Марія (одпихає Олену). І я отак. (Одпихають одна одну від дзеркала, заступають, регочуться, обіймаються, наспівуючи, вальсують).

Сцена 2

 Ті ж і   Степанида   Прокопівна.
Степанида (входить}. От сороки! Досить вам крутитися! Час уже вечеряти! (А вони обхоплюють Степаниду, вальсують і співають). Пустіть! Пустіть, бо впаду! Голова закрутилася... (Відступилися дівчата від старої). Ху!.. А бодай вас!..
Марія. А погляньте, Степанидо Прокопівно, гарно нам у платтях?
Степанида. Гарно, діти, гарно. Та ви обидві гарні й у військовому.
Олена. Ну, годі. Ходім, Марієчко, поп'ємо
чаю (зітхнувши), переодягнемося і підемо до військкомату.
Степанида. Ідіть, діточки, ідіть! Я там і вареннячка добула. Олена. Вишневого?
Степанида. Вишневого, дочко, твого.
Олена (захоплено). Вишневого варення! Ой, мамонько, наче у сні чарівному!.. Ні снігу, ні вогню, ні крові... А моя люба кімната, плаття, туфлі... А там школа, діти, книжки... Любима праця... Як зголодніла я за нею!
Марія (замріяно). Лабораторія, цвіт яблу¬невий, вишневий і квіти... квіти... тільки (сумно) матері в мене немає...
Степанида. А ти переходь до нас, то я буду тобі за матір.
Марія. Спасибі, Степанидо Прокопівно, ви вже мені мов рідні.
Олена (обіймає Марію). Манюсінька!.. Дитиночко!.. Мамоньки їй треба!.. Пішли... (Всі йдуть до виходу).
ЗАВІСА

Сцена  З
Перед завісою.
Кость   Гречка   і   Пилип   Береза.   Обидва  у формі  старших  сержантів  артилерії.  Кость  з  речовим мішком.  Пилип   з  чемоданом.  Дуже  подібні  один   до одного.
Кость. От ми й приїхали! Пилип. Приїхали. Закуримо, і я піду шукати автомашину до мого села.
Кость. Ні, не пущу я тебе, Пилипе. Завтра поїдеш, а зараз підемо до моєї Оленки, погуляємо...
Пилип. Не можу. Дома ждуть, виглядають. Чотири роки не бачились. Поїду.
Кость. Жаль. А то підемо, га? Ох і дівчина ж вона!
Пилип. Та ти ж і сам ще не бачив її, а хвалиш!
Кость. Живою не бачив, тільки на фотокартці.
Пилип. На фото — славна.
Кость. Не бачив, але уявляю собі, яка вона! Звичайна, проста дівчина. Така буде мені до душі. Страх не люблю отих «глибокорозумних», надто спритних, що пройшли вогонь і воду.
Пилип. Смішний ти, Костю! Нема у нас тепер таких дівчат, що не пройшли вогню. Коли вона була тут, то пройшла вогонь, а коли в евакуації, то й труби, бо вони ж там заводи будували. І Оленка твоя зовсім не така, якою ти собі її уявляєш.
Кость. Така. Точно.
Пилип. Може, вона агроном, або лікар, або вчителька.
 Кость. Ні.
Пилип. А може, лейтенант або капітан?
Кость. Ну, вигадав! Куди там їй до лейтенанта?! Вона звичайна дівчина.
Пилип. Уявляю собі вашу зустріч, якщо вона капітан! Прийдеш ти до неї та й: «Товаришу капітан, дозвольте звернутися!» А вона: «Звертайтесь!» А ти: «Товаришу капітан, дозвольте
вас поцілувати!» А вона: «П'ять суток вам, товаришу старший сержант Гречка, строгої губи!..» Ха-ха-ха!..
Кость. Дурниці!
Пилип. А що, як вона справді капітан? Як ти до неї приступится? Інтересно!
Кость. Не вигадуй, Пилипе! Ніякий вона не капітан, навіть не старший сержант. От давай поїдемо до неї, то побачиш.
Пилип. Щоб на губу попасти?! Ні, досить з мене. Поїду додому. Хіба що не знайду машини, то прийду. А то поїду і потім приїду до тебе на губу... чи то, пак, на весілля.
Кость. Приїжджай! Обов'язково!
Пилип. Приїду. Подумаємо про учобу. Треба її відновити. Я ж заочник Київського педінституту.
Кость. А я Ніжинського.
Пилип. Прекрасно! Приступимо до своєї роботи, влаштуємо свої сімейні діла і знову будемо заочниками. Цей рік я повчуся заочно, а потім зовсім поїду до інституту. А поки що будемо працювати і вчитись.
Кость. А так. От тільки ще знайду свого синочка. Василька мого.
Пилип. А де ж ти його шукатимеш?
Кость. Спочатку в цьому районі. (Пауза). Тоді, коли мою Варю убили тут німці, то Василька забрала до себе якась тутешня колгоспниця. Так писав мені мій друг.
Пилип. З цього району? А з якого ж вона села?
Кость. Не знаю. Буду шукати. Всі села обійду, зайду до кожної хати. Якщо живий, то знайду. Як ти думаєш, га?
Пилип. Треба шукати, звичайно. І я поспитаю у своєму селі. Ну, будь здоров!..
Кость. Щасливої путі! Адресу Оленки пам'ятаєш?
Пилип. Пам'ятаю. Знайду. Прощай! (Виходить ).
Сцена 4
Кость сам.
Кость. Ну, товаришу старший сержант Гречка, підтягнись! Смирно! (Виструнчився). Кругом! (Обернувся). По направленію Оленчиної хати, шагом марш! (Зробив два кроки і зупинився). До Оленочки!.. Перший раз після всіх походів іти мені по такому азимуту!.. Нічого, Костю. не страшись! Розвідка встановила, що противник готується, але артилерійська підготовка проведена блискуче, і все ясно, як під прожектором. Ма-а-арш! (Іде до виходу).
Завіса відкривається.

Сцена  5
Кімната   в   квартирі   Білозерів.   Степанида   Прокопівна прибирає   на   столі.   Кузьма    Гаврилович   читає газету.
Степанида. Жде наша Оленка на того Костя. Диво, та й годі! В очі його не бачила, а має за нареченого.
Кузьма. А чого ж? Знаються вони вже три роки. Любляться.
Степанида. Що ж це за любов така?
Кузьма. Заочна. Степанида. Яка?
Кузьма. Заочна. Це коли любляться, але одне одного зроду не бачили.
Степанида. Ти вже зовсім очманів! Як же можна любити позаочі?
Кузьма. А чого ж?! Я он курси по бджільництву закінчую заочно. Курси, науку, а такий пустяк!.. Батьки наші теж заочно одружилися. Дід з бабою порозумілися, ударили по руках і поженили їх, а вони одне одного й не знали.
Степанида. То ж колись було, з примусу.
Кузьма. А Оленка не з примусу, а за звичкою. Педінститут закінчила вона заочно, познайомилася з Костем заочно, полюбила його заочно.
Степанида. А він же як?
Кузьма. І він так само. А чого ж?
Степанида. А, боже!.. (Стук у двері. Степанида відчиняє двері, знову зачиняє і повертається з телеграмою в руці). Телеграма якась, поглянь, а то я без окулярів.
Кузьма (бере телеграму і повільно читає). Ждіть п'яницю. Будуть дрова... Не розумію!
Степанида ( в тон Кузьмі). З п'ятницею будьте здорові...
Кузьма. З якою там пятницею! Ясно ж написано: ждіть п'яницю, будуть дрова... Кость А-а!..
Степанида. Кость?
Кузьма. Він. Але до чого тут п'яниця і дрова? Не розумію. (Гукає до другої кімнати). Оленко! Оленко!.. Ходи сюди... Тут телеграма.

Сцена 6
Ті ж і Олена.
Олена (входить. Вона в формі лейтенанта та — в шинелі, чоботях, кашкеті). Телеграма? Від кого?
Кузьма. Від того. На!.. (Дає їй телеграму).
Олена (пробігає очима). Не розумію. Ждіть п'яницю. Будуть дрова... Що це означає?
Кузьма. Як приїде п'яним, то наламає дров.
Степанида. Цього ще не було, щоб п'яним!..
Олена. ... будуть дрова. Кость. А, Кость... Це на телеграфі переплутали... Ждіть у п'ятницю...
Степанида. Сьогодні?
Олена. А сьогодні п'ятниця? Ну да. Ждіть у п ятницю, будьте здорові. (До матері). Ой, це ж він, мабуть, швидко й прийде, бо поїзд вже прибув. Мамонько, ви ж приготуйте тут теплої водички і все, що треба, бо він же з дороги. (Побігла в другу кімнату).

Сцена 7

 Кузьма і Степанида.
Кузьма. Будуть дрова! (Коротка пауза). Ну, старенька моя, от ми й зятя діждалися.
Степанида. Не плети! Таких зятів багато знайдеться.
Кузьма. Не дуже-то й багато. Тепер? Ого! Він же Берлін брав! Герой!..
Степанида. Оленка наша не менший герой. І лейтенант, і орден має, і вчителька. Такою дівчиною і сам Покриаїкін не погордував би.
Кузьма. Покришкін жонатий, а це ж холостяк. Та й де ж тих Покришкіних набрати? Він же один на весь Радянський Союз, а дівчат, навіть таких, як Оленка,— тисячі.
Степанида. Вона в мене одна, і для неї знайшовся б чоловік надійний.
Кузьма. А чим же Кость не надійний? Германію ламав — значить, надійний. Та ги, стара, не турбуйся. Приїде — побачимо. Поговоримо, поміркуємо, бо це таке, що без чарки не розбереш.
Степанида. А тобі аби чарка...
Кузьма. А чого ж! З таким чоловіком і випити велика честь. Піду та візьму на пробу літрів два-три. (Виходить).

Сцена 8

 Степанида сама.
Степанида. Диво, та й годі! Та я до свого років зо три придивлялась, та як стане, та як заговорить. А скільки вечорів просиділи, поки обвиклися. А скільки ж то перебирала женихами! Років з п'ять все вибирала... Та от вибрала таке... ні в тин ні в ворота.
Сцена  9 Степанида і Олена. Олена   (входить).   Матусю, ми з Марійкою зараз підемо і швидко повернемось. А якщо Кость прийде, то зустріньте його тут сердечно. Тільки знаєте що, не говоріть йому, що я лейтенант і що вчителька.
Степанида (здивовано). А чого ж то? Цим тільки й похвалитися!
Олена. Ні, не треба.
Степанида. Та він же взнає.
Олена. Потім взнає.
Степанида. А роби, що хочеш. А про дитину можна сказати?
Олена. Про дитину? Можна.
Степанида. А може, він не захоче, що дитина?..
Олена (задумливо). Не захоче?.. А я над цим і не подумала... Може... (Рішуче). Тільки я Юрочку ніколи не залишу, ніколи!

Сцена 10

 Ті ж і Марія.
Марія (входить. Одягнена, як Олена, і дуже схожа на хлопця). Степанидо Прокопівно, а хто з нас тонший, коли в шинелі, Оленка чи я?
Степанида. Не розгляну. І та мов хлопець, і та мов хлопець, і форми женської не розбереш, чи й є вона. Позатягалися. Не розгляну.
Олена. Сьогодні вже знімемо цю форму зовсім і здамо її вам, мамо, на схованку. Може, ще згодиться. Ну, пішли!
Степанида. Та вже мовчатиму.
Олена і Марія виходять.

Сцена 11
Степанида сама.
Степанида. Така морока! Позаочі познайомилися, позаочі полюбилися... Може, він і жити з Оленкою захоче на такий манір? Пішла мода: він в одному краю, вона в другому. Телеграми та листи. Папір псують, а діла нема. Ні, такого я не допущу. (Стукіт у двері). О, чи не він, бува? Треба добре приглянутися до нього, хоч який він. (Гасне електрика). От тобі й на, і електрика погасла! (Засвічує каганець). А при цьому сліпунцеві хіба розглянеш його як слід? (Стукіт). Заходьте! Хто там?
Сцена  12
Степанида Прокопівна і Пилип Береза з чемоданом

Пилип (одхиляє двері). Дозвольте? (Заходить). Здравія желаем!
Степанида. Доброго здоров'я!
Пилип. Пробачте, у вас наче нікого немає?
Степанида. Наче нікого?
Пилип. Із військових нікого?
Степанида. А кого вам треба?
Пилип. Товариша мого... їхали разом, він сюди мав прийти.
Степанида. До мене, чи що?
Пилип. Не можу знати. Може, й до вас.
Степанида. А ви хто такий?
Пилип. Як бачите... (жест руками) з війни... Демобілізувався, значить. їхав додому, а попав до вас, бо діло таке, що...
Степанида. То ви й телеграму давали? Що їдете?
Пили п. Звичайно.
Степанида. А, то   це ви^ Роздягайтеся, спочивайте! Будьте як вдома. Я зараз приготую водички.
Пилип. Водички?
Степанида. Ага. Тепленької, умиєтесь з дороги. Оленка так і сказала, щоб тепленької вам приготувати.
Пилип (набік). А, це вона вважає мене за Костя! Інтересно! (До Степанида). Дякую, матінко, не турбуйтесь. Я потім умиюся. А де ж...
Степанида. Оленка? За годину буде вдома. То. може, хоч чайку вип'єте з дороги?
Пилип. Чайку? З охотою.
Степанида. То сідайте до столу, Костянтине, не знаю, як вас по батькові величати?
П и А и п. Пилип Пилипович...
Степанида. Прошу, Костянтине Пилиповичу, сідайте ближче... (Виходить).

Сцена 13
 Пилип сам.
Пилип. Ласкава мати! Жаль, що ніколи чаювати, бо незабаром йтиме машина до мого села. А то я б увесь самовар видув, і хай би тоді Кость подавав рапорт на мене своїй тещі. (Пауза). Цікаво й Оленку його побачити, яка вона.

Сцена 14

Пилип і Степанида.
Степанида (вносить чай). Прошу, пийте! Пилип. Дякую! (Сідає до столу і починає пити чай).
Степанида. Значить, нова жизнь тепер у вас починається...
Пилип. Нова, матінко, нова. (П'є чай). Все заново починати треба... І сім'ю... і учобу.
Степанида. Важко воно, коли все заново.
Пилип. Нічого, надолужу. Перший рік буде заочно. (Захлинувся).
Степанида (набік). Так воно й є! (До Пилипа). А потім як?
П и л и п. А потім уладнаю сімейні діла і по¬їду до Києва на років два.
Степанида. А сім'я ж як?
Пилип. А сім'я побуде вдома, поки я закінчу інститут.
Степанида. Он воно як! Тільки нічого з цього, мабуть, не вийде.
Пилип. Вийде, матінко, вийде. Я вже вирішив.
Степанида. Не вийде. Я цього не допущу.
Пилип (здивовано). Ви?!
Степанида. Я, я! І не хочу цього, і не допущу! Закрутити голову, дітей пристаратися, а потім...
Пилип. Яку голову? Які діти? Не розумію!
Степанида. А що ж тут мудрого? Може, ще чайку?
Пилип. Ні. дякую.
Степанида. Ну то відпочивайте, бо мені ще йти корівку подоїти. (Пауза). Тільки, щоб ви знали, не подобається мені так, як ви думаєте. Може, й розгніваєтесь на мене, але я прав¬ду в очі кажу. Вирішуйте зразу: або разом будете з сім'єю, або з богом. А так — не хочу я. ( Виходить).

Сцена  15

 Пилип сам.
Пилип. Що це їй не подобається? Чого це вона не хоче? Щось не второпав я. Мати Костя за свого зятя, чи що? Значить, попаде Кость на глибокоешеловану оборону. Прямо таки не теща, а цілий дзот. Ну, та брали й не такі. А чудна вона! Не розчовпала, хто я і що я, і зразу в контратаку пішла. (Пауза). Де ж це Кость так довго забарився? Мені їхати треба, а я, як на гріх, забув віддати Костеві його знамениту нову тужурку! Положив він її у мій че¬модан, щоб не пом'ялася, і забув. (Розкриває чемодан і витягає тужурку). Та й тужурка ж! Хоч на самого генерала зодягай! Саме для женихів! Хвацька тужурка! (Розглядає її, розіп'явши за рукави).
Сцена  16
Входять Олена і Марія.
Марія. Хто тут?
Пилип (побачив перед собою офіцерів, виструнчився, заховав тужурку за спину). Пробачте, товариші офіцери, не помітив вас.
Марія (чоловічим голосом). Вільно! Переобмундировуєтесь ?
Пилип. Так точно! То єсть, пробачте, товаришу лейтенант, непорозуміння з тужуркою. Товариш мій пішов до голярні без тужурки... Він приїхав до дівчини, а без цієї одежі... Непорозуміння!
Марія. Товариш до дівчини... А ви чого тут?
Пилип. Одежу приніс йому... Забув він. Марія й Олена перезирнулися і стиха пирхнули.
Олена (тихо до Марії). Це, здається, не він. Справді, якесь непорозуміння.
Пилип (до Марії). Дозвольте мені... то й...
Марія. Переодягтися? Прошу, ми вийдемо. ( Виходять).

Сцена  17

Пилип сам.
Пилип. І звідки вони взялися, ці лейтенанти? А! Мабуть, до Оленки прийшли... Аж два! Ніде не була й нічого не бачила... То-то-то! Попаде Кость на губу, ой, попаде! Зникай звідси, Березо, бо з тебе тут і віників наламають. Та при такому світлі ще й у двері не потрапиш. Тужурку залишу тут. (Кладе тужурку на стілець і виходить).

Сцена  18
Олена. Можна?.. (Входить). Нема його, вийшов, напевно, переодягатися. Ні, це таки не Кость. Не може бути, щоб він був таким не¬зграбою. А може, він розгубився, бо я так зне¬нацька захопила його...

Сцена 19
Олена і Степанида.
Степанида (входить). То де ж це твій Пилипович?
Олена. Який Пилипович? Степанида. Ну, Кость твій? О л е на. Це не Кость.
Степанида. Ще б пак, не Кость! Сам представився мені, і з такою пихою: «Костян¬тин Пилипович!» І про тебе питав. А до тебе і не признався, чи що?
Олена. Як-то не признався! Мабуть, не впізнав мене Кость? То це він?.. А може!.. (Розсміялася тихо). То він розгубився, зніяко¬вів... Чудний який. (До Степаниди). От бачите, який він соромливий. Я піду, а ви тут напійте його чаєм, поговоріть з ним ласкаво. Хай він обвикнеться в нас, (Іде до виходу).
Степанида. А ти ж куди?
Олена. Марія жде на мене... Я зараз. Ой то це таки він!
Олена виходить.

Сцена 20
Степанида сама.
Степанида. Так воно й є! Думає він жити нарізно. Несерйозний він. От і до Оленки не признався. Обоє наче в жмурки граються. А вона його й не впізнала. Та що там говорити! Кота в мішку не купують... І .коли любиш, то   серце   зразу   одгадає   милого...   Поговори, каже, мамо, з ним ласкаво. Поговорю, я вже поговорю! Тільки як собі він хоче, а я не допущу, щоб жили вони нарізно. (Стукіт у двері). Можна, можна!

Сцена 21
 Степанида і Кость Гречка.
Кость (з порога). Дозвольте зайти? (Входить). Здрастуйте!
Степанида (з усмішкою). І вдруге...
Кость (знизав плечима). Здрастуйте і вдруге.
Степанида (сердито). І втретє! Кость. Здрастуйте. А далі що? Степанида. Що? Нічого! Все на іграшки зводите.
Кость. Які іграшки?
Степанида. А що, ні? Так, наче я вам яке дівчисько.
Кость. Пробачте...
Степанида. А бачу — нема нам про що говорити... Якщо вам ніде переночувати, то можете в нас, хати не перележите... А про те з голови викиньте.
Кость. Пробачте... але...
Степанида. Оце вам і але... Спати можете лягти он на канапі. Може, ще молока вип'єте?
Кость (набік). Що за чудернацька стара? (До Степаниди). Ні, молока не хочу. Дякую.
Степанида. То відпочивайте. На добраніч! (Виходить).

С ц е н а 22
Кость сам.
Кость. Мабуть, я не туди попав. Переплутав адресу. Стара якась не при умі: плела таке, що й на вуха не налізе. Треба йти шукати Оленчину хату. Але ж мені точно вказали, що вона тут живе! Диво, та й годі! Переплутав дисло-кацію, не інакше!..

Сцена 23

Входить Марія.
Кость (виструнчився). Здравія желаем!
Марія (чоловічим голосом). Змінили?
Кость. Що?
Марія. Обмундирування. Тужурку вашу. Кость. Яку тужурку, товаришу лейтенант? Марі я. Та ту ж саму.
Кость (знизав плечима). Не знаю. (Пауза). Пробачте, товаришу лейтенант, я, здається, загубив орієнтировку і пішов наче не по тому азимуту.
Марія. Можливо. А кого ви шукаєте?
Кость. Дівчину одну, Олену Білозер.
Марія. Олену? А нащо вона вам?
Кость (набік). Яке йому діло ? (До Марії). Мені треба побачити її обов'язково. Товариш мій Кость Гречка...
Марія. Ваш товариш Кость Гречка... (Оглядає кімнату). Щось темно.
Кость. Нічого не темно. Він просив заїхати до неї.
Марія. А ви хто?
Кость. Його друг Пилип Береза.
Марія, А він де?
Кость. Затримався. Дівчина там у нього.
Марія. Дівчина?
Кость. Так точно, вроді дівчина.
Марія (набік). Вроді, вроді... Смішний який! А гарний! Простий, привітний.
Кость. То вона тут живе?
Марія (копіюючи його). Вроді тут. Повинна швидко прийти.
Кость. А ця стара хто?
Марія. Оленчина мати.
Кость. А ви, пробачте, теж тут живете?
Марія. Ні, просто заходжу.
Кость. Заходите? То, може, мені нічого ждати Олену?
Марія. Чому ж то?
Кость. Бо заходите ви, звичайно, не до її чудернацької матері...
Марія. Чудернацької?! її мати поважна жінка.
Кость. Бачив я, яка вона поважна. Чув!..
Марія. То вона трохи сварлива, а взагалі проста й добра.
Кость. А дочка її?
Марія. Звичайна дівчина.
Кость. Звичайна? Я так і думав... Власне, не я, а Кость говорив.
Марія. Коли ж приїде ваш товариш?
Кость. Не можу знати, товаришу лейтенант!
Марія. Жаль! А Олені я зараз скажу, що ви ждете ії.
Кость. Прошу.

Марія виходить.

Сцена 24

Кость сам.
Кость. Просто заходить! А чого це йому жаль? І чого це він так турбується про мене, коли я приїду? Яке йому до цього діло? Просто заходить! Знаємо ми оце «просто»! Чи не зайняв він часом тут вогневої позиції? А може, справді просто знайомий... А гарний він... як дівчина. Треба продовжити розвідку. А ловко я вивернувся: не Кость я, а його товариш. Ловко! А чого ж ляпати першому стрічному, хто я і що я? Треба й далі вдавати, що я не Кость, а Пилип Береза. Вивідаю все про неї, а потім дозвольте представитися. Бо, може, ще доведеться змінити напрям головного удару. Мене кругом пальця не обведеш, о, ні!

С ц е н а 25
Кость і Кузьма.
Кузьма (входить. Він напідпитку). О, гостю наш дорогий! Герой наш! Дай же я тебе поцілую! ( Хоче обняти Костя).
Кость. Пробачте!..
Кузьма. Що там пробачати?! Добре, що приїхав! Тільки чого ж ти не п'яний? Де твої дрова?
Кость. Які дрова?
Кузьма. Ге, які дрова? Знаємо, які!.. Будуть дрова!.. То чого ж ти не п'яний? Горілки не було? Є горілка! Для Костя... (Виймає повну пляшку і ставить на стіл).
Кость. Пробачте, не знаю, як вас звати...
Кузьма. Та зви хоч і горшком, тільки в піч не ховай! Зви мене, синку, просто: тато. А чого ж! Батько ж я тобі, чи ні?
Кость. Я не знаю, що ви подумали. Але...
Кузьма. А що тут думати? Раз береш собі за жінку мою дочку, то хто ж я тобі? Батько. Батько, хоч ти тільки старший сержант, а дочка моя лейтенант!
Кость (здивовано). Лейтенант?! Який лейтенант? Хто лейтенант?
Кузьма. Дочка моя — Олена Кузьмівна Білозер.
Кость. Так то вона? Олена?
Кузьма. А який же дідько? Вона! А жінку мою бачив? Ні? П'яний ти, звісно, що ти міг бачити? (Гукає). Жінко! Степанидо!.. Прокопівно!.. Де ж це вона поділась! Мабуть, у садок пішла! Піду пошукаю. Ех, зятьок! Зятьок! Посидь! Я зараз. (З'являється електрика). О, тепер ясно! (Виходить).

Сцена 26
Кость сам.
Кость. Ясно... Тепер ясно... Який я незграба! Як же це я не впізнав її? Бачу, вроді дівчина, а не впізнав! А вона мене? Вона ж мусила пізнати мене. Телеграму одержала, ждала... А побачила і не призналася до мене. Чому?.. (Пауза). Невже тому... що я... Ну, звичайно!.. Я ж тільки старший сержант і... Значить, ясно? Ні, не може бути...

Сцена 27
 Кость і Степанида.
Степанида (входить і вносить молоко). Пробачте мені, старій, що напалася на вас. Я подумала, що ви отой Кость, а ви не той...
Кость. Не той, ні, ні!
Степанида. Так воно вийшло, хай йому цур, тому Костеві. Пробачте ж... Пийте молочко. Свіженьке... Потім побалакаємо, бо мені ще йти за дитиною в дитсадок.
Кость. В дитсадок? У вас такі малі діти?
Степанида. Один. Оленчин любимчик.
Кость. Оленчин?
Степанида. Еге! (Гасне електрика). О, знов темно! Пийте ж молочко, я швидко повернусь. (Виходить).

Сцена 28
Кость сам.
Кость (розстібає комір). Ху-у!.. Справді темно! Лейтенант!.. Дитина!.. Оленчин любимчик! (Зітхнувши). Ой, пішов ти, старший сержанте Гречка, справді не по тому азимуту!

Сцена 29
Кость, Олена в платті, в туфлях, капелюшку.
Олена. Можна?
Кость. А це ще хто? (до Олени). Прошу. Олена.  Прошу пробачити  мені,  товаришу старший сержант.
Кость (набік). Щось дуже модне! (До Олени). Я вас слухаю.
Олена. То ви Костя Гречки товариш? Кость. Точно.
Олена. А я з тутешньої школи вчителька. Кость. Дуже приємно.
Олена. Ви, здається, прибули зараз з Німеччини?
Кость. З самого Берліна.
Олена. Он як! Я знаю, що Кость Гречка — учасник боїв за Берлін. Кость. Так точно!
Олена. Я хотіла запросити в гості до школи. Діти хотять послухати, як наші брали Берлін.
Ко сть. Діти? Я з охотою. Був я там в боях,
Олена. То ви теж були там в боях?
Кость. Я ж кажу, що був... Разом з Костем. То ви вчителька?
Олена. Учителька. І поки що єдина в селі, бо школу тільки відновлено.
Кость. То будемо знайомі.
Олена. Будьмо... (Подає руку). Олена...
Кость. Олена?! І ви Олена?
Олена. І я Олена.
Кость. Дуже приємно. Старший сержант Кос... Кос... тя... Гречки товариш, Пилип Береза.
Олена (показує на медаль). Це у вас медаль за Берлін?
Кость. За Берлін.
Олена. Ото буде радості дітям побачити живого учасника такої історичної битви! А ці¬каво — коли приїде ваш товариш Кость?
Кость. Мабуть, завтра.
Олена. То, може, разом з ним і прийдете до школи?
Кость. Можливо.
Олена. То завтра ми вас ждатимемо. Кость. Прийду обов'язково. Олена. Відпочивайте. До побачення! Кость. На все добре!
Олена (виходячи, про себе). Який він привітний, славний... От коли б Кость таким був! (Виходить ліворуч).

Сцена 30

Кость сам.
Кость. О, це дівчина! Вчителька, а така проста, привітна! Люблю простих людей. Вперше побачились, а так просто по душах поговорили... Якби ж то й Олена була такою! Олена! Тепер до неї і не приступитися. Лейтенант! Чому ж вона нічого не писала про це?.. Та, видно, тепер нічого з нею і зв'язуватися. Вона ж і не призналася до мене! Не призналася, то й кра¬ще. Побачу її тепер, то відкрию вогонь прямою наводкою. Чого ж у жмурки гратись?!

Сцена 31
Кость і Марія.
Кость. Ось і вона! Гаразд, б'ю прямою наводкою.
Марі я. То ви вроді товариш Костя Гречки?
Кость. А ви вроді не впізнаєте мене? Марія. Не впізнаю? Я вас оце тільки сьогодні бачу.
Кость. Я так само, але добре впізнаю вас. Не прикидайтесь, ви тільки побачили мене, то зразу впізнали, але не признались, а тепер вам трохи незручно.
Марія (набік). Якийсь божевільний, чи що? (До Костя). Кого не впізнала?
Кость. Мене.
Марія. Я вас не знаю.
Кость. Три роки знали, а тепер... Нащо ж тоді було писати мені? Чи то було так собі, для розваги?
Марія. Та хто ви такий?
Кость. Той самий Кость Гречка.
Марія. Кость? О, то ви приїхали до нас?
Кость (стримано). Ні, не до вас... До Олени.
Марія. Я так хотіла й сказати.
Кость. Так, так... Я приїхав до Оленки, до Оленки, але... Оленки вже немає, а є товариш лейтенант Олена Білозер!
Марія. Ну, й що ж з того?
Кость. Нічого. (Стримано і з печаллю). Пробачте, я не знав, що ви вже в офіцерах ходите, а хоч би й знав, то зважив би, що в ді¬лах душевних чини і звання не важать надто багато, але бачу, що помилився я. Пробачте! Дозвольте йти, товаришу лейтенант?
Марія. Ні, не дозволяю, товаришу старший сержант.
Кость. Чому? Непристойно говорив з вами? Нічого, більше п'яти діб губи не дасте. Та й коли дасте, то комендант пробачить як демобілізованому.
Марія. Пробачаю і я Будьмо знайомі! (Подає Костеві руку). Подруга Олени Марія Окунь!
Кость (вражено) Марія?! Не Олена?! Марі...
Марія. Ха-ха-ха!.. Ви вважали мене за Олену? Ха-ха-ха! А я елухаю, що ви таке говорите!..
Кость. Але ж і вона лейтенант?
Марія. Була лейтенант  а тепер учителька.
Кость. Що? Учителька?! Стривайте, то вона була тут?
Марія. А ви і не впізнали її? (Загорається електрика). О. ясної'..
Кость. Ясно, не впізнав. Вона чомусь не призналася до мене. А я і їй сказав, що я товариш Костя.
Марія. Ой, то й вона не знає, що це ви? Ото наплутали! А вона ж так жде вас, тільки й мови у неї' Кость, Кость! Ось я зараз приведу її. (Виходить).

Сцена 32
Кость сам.
Кость. Ой, наплутав... Ой, наплутав!.. То вона повірила, що я Пилип Береза! Але чому ж вона не сказала, що вона Олена! Нічого не розумію. Як же мені тепер повестися з нею? Во¬на так виросла... Лейтенант, учителька!

Сцена 33
Кость і Степанида.
Степанида (входить, несучи на руках сонною Юрка). Заснув по дорозі.
Кость (пильно вдивляється в обличчя хлопчика)   Звідки у зас оця дитина?
Степанида. Знайшлась.
Кость. Як знайшлась?
Степанида. Отаке! Ви не знаєте, як діти знаходяться? Сова принесла.
Кость. Облиште жарти. Чия вона? Степанида. Наша.
Кость. Ваша?.. Ой, як подібний до мого Василька!
Степанида. Тихше, дитину мені розбудите!
Кость. Викапаний Василько!..
Степанида. Юрочка він у нас.
Кость. Юрочка? (Нахилився над хлопчиком). Ні, ні... він це, він...
Степанида. На вас, мабуть, полуда напала!.
Кость. Полуда? Можливо, можливо... Стривайте, а хто його батько?
Степанида. Не знаємо. Сирітка він... Взяли ми його.
Кость. Де взяли? Кажіть, де взяли?
Степанида. Тихше, а то розбудите. Було це за німців... Як відступали вони, то пригнали зі Сходу багатьох жінок з дітьми... І була серед них одна, така біленька...
Кость. Варя?
Степанида. Здається, Варя. А так, так— Варя.
Кость. Мати його, моя...
Степанида. А, боже!.. То то ваша була?!
Кость. Моя.. А Василько... спасибі, матінко, що врятували дитину... Дайте ж мені його!.. Василька мого...
Степанида. Юрочкою ми його прозвали.
Кость. Юрочка?! Ні, Василько, Василько! Живий!.. Мов сниться це мені! Дайте його сюди! (Хоче взяти на руки).
Степанида. Та ви заспокойтеся, хай спить.
Кость. Він спатиме зі мною.
Степанида. З вами? Боже борони! Тільки з Оленкою. Його від неї і не відірвеш. Знає тільки її за матір, тільки її. Покладу його у постіль. (Виходить у другу кімнату).

Сцена 34
Кость сам.
Кость (мов у чаду). Лейтенант... Учителька... Мати мого сина... Василько — Юрочка!.. Я здурію! А може, це я вже здурів? Мабуть, лихоманка в мене, і все мені привиджується... Полуда!.. Так, так, це полуда!.. Але ж ні! Всі ж вони були тут, у цій кімнаті. (Оглядає кім¬нату). Ой, крутиться все... Вікна пливуть уго¬ру... (Обхоплює голову руками і, поточившись, сідає на канапу).

Сцена 35

Кость і Кузьма.

Кузьма) (входить). Ось запропастилася десь моя стара! Ніде не розшукаю. (До Костя). Ну, Костю, дорогий! Що це з ним?.. Заснув. Хай одпочине.
Кость (підводить голову і бурмоче). Ва¬силько! Товариш лейтенант! Вася... Синок...
Кузьма. Що ти плетеш? Ну, й випив!.. (Поглянув на стіл), Ні, пляшка повна... Де ж це він так нахлистався?
Кость (бурмоче). Оленка!.. Вася... Полуда...
Кузьма (злякано). Яка полуда? Що за Вася?.. Очумайся, Костю... (Термосить його). Костю!.. (Гукає у другу кімнату). Оленко!.. Оленко!..
Кость. Оленка!.. Хто ж вона, та Оленка?.. Кузьма.  Він таки  п'яний!  їй-бо, п'яний! Хто Оленка?! Дочка моя, звичайна дівчина. Кость. Звичайна дівчина?! Кузьма. А чого ж, звісно, звичайна.

Сцена 36
Ті ж і Олена, Марія та Степанида. Марія в офіцерській формі.
Кузьма. Ось і вона! Поглянь! Степанида. Оце ж батько нашого Юрочки.
Олена (радісно). Кость? Кость. Вроді я.
Степанида. Я ж казала, що це він.
Кость (стримано). Здрастуйте, Олено Кузьмівно!
Кузьма. Та яка вона тобі Кузьмівна? Кость (підходить, подає руку). Ну, здрастуй!
Марія. То поцілуйтеся уже, чи що?
Кость. А можна?
Кузьма. А чого ж!
Степанида. Тільки, щоб не нарізно...
Кость і Олена цілуються.
Кузьма. Будуть дрова.
ЗАВІСА


Категорія: ПОСТАТІ | Додав: ales (25.12.2011)
Переглядів: 348 | Теги: Звичайна дівчина, п'єси Захара Петровича Мороза | Рейтинг: 0.0/0
Всього коментарів: 0
Ім`я *:
Email *:
Код *:
Київський час
Свята України
Календар свят і подій. Листівки, вітання та побажання
Статистика

Онлайн всього: 1
Гостей: 1
Користувачів: 0
Нас відвідали сьогодні
Наше опитування
Оцініть мій сайт
Всього відповідей: 24
Наші друзі
Архів записів
Пошук по сайту
Copyright MyCorp © 2017 Безкоштовний хостинг uCoz