Народився
19 листопада 1952 р. в с. Мозкове Краснопільського
району на Сумщині.
Співпрацював з Краснопільською районною газетою "Перемога".
У 1975 р. закінчив факультет журналістики Київського державного університету
ім. Т. Г. Шевченка і почав працювати в журналі «Перець». Фейлетоністом,
завідувачем відділу, відповідальним секретарем. З 2002 р. — головний редатор.
Член НСПУ. Заслужений журналіст України. Лауреат літературних премій ім. Остапа Вишні та Степана
Олійника. Автор книг сатири і гумору: «Що скаже Люся», «Дорогоцінна ґуля»,
«Репетитор для генія», «Бестселер», «П’єдестал напрокат», «Лауреат усіх
премій».
Сміх – одне зі знарядь людського розуму, спосіб самозбереження,
ознака здорового глузду. Але пам’ятаймо, що сміх без причини, як то
кажуть, ознака дурачини. Сміх буває різноманітний: гучний і тихий,
саркастичний і відвертий, і навіть фольклорно забарвлений. І, як кажуть
психологи, означають ці «хіханьки-хаханьки» на підсвідомому рівні
кожен своє: зухвалість, відкритість, заздрість, скритність, загрозу,
страх, внутрішню напругу, веселий норов, оптимізм. Приємно те, що за
всю свою історію (погану чи хорошу, плачевну чи славетну) українці так і
не навчилися сміятися «в кулачок» – здебільшого посміхаються, як той
тесть з реклами, що вигукує напханому варениками зятю: «Ай, молодець!».
Сміялися і сміятися будуть. Як наголошує народна мудрість: «Давайте сміятися, щоб не було так гірко».
Українці володіють неповторною особливістю чарівного злиття сумного
сміх
... Читати далі »
В обласному державному архіві дбайливо зберігають цінну реліквію –
вигорілий до світло-коричневого кольору, мовби обпалений полум’ям того
розбурханого часу, перший номер «Известий Сумского Совета рабочих и
солдатских депутатов» від 17 серпня 1917 року. Він і став попередником
нинішньої обласної газети «Сумщина». Складний і тернистий шлях пройдено
довжиною в 90 років! Нині газета – на підйомі; це ми
помічаємо і за відгуками читачів, і по тому, як неухильно зростає наш
тираж. Як і 20, 50, 70 років тому ми говоримо своєму читачеві – внукам,
синам наших попередніх передплатників: ми з вами, ми – то та рука, на
яку в скруту можете опертися.
Сьогодні
в «Сумщини» ювілей – їй виповнюється 90 років. Не кожне видання
витримає такий іспит часом. Тим більше – часом бурхливих подій,
революцій, воєн, жорстоких політичних й ідеоло-гічних змін, якими було
переповнене ХХ століття, та й початок ХХІ-го. Та попри все, наша газета,
як той есмінець, впевнено пройшла по цьому «мінному» полю і, хочеться
вірити, вийшла таки на відкриту воду.
Матеріал читайте в розділі: "Архіви: згадаймо...", категорія "Пожовклі сторінки"
... Читати далі »
За 90 років «Сумщина» встигла змінити декілька назв, редакторів, але
незмінними залишаються люди, які працювали і працюють у цьому виданні.
Усі вони професіонали, досвідчені газетярі, кожен з них має свій
особливий стиль, кожен по-своєму оригінальний як у житті, так і в
журналістиці. Доказом цього є незвичайні, часом комічні історії, які
трапляються у повсякденній роботі журналістів.
Матеріал читайте в розділі: "Архіви: згадаймо...", категорія "Пожовклі сторінки" за посиланням:
В цей дорогий для серця день,
Бажаєм квітів і пісень!
Від друзів щирих привітань,
Від зірок здійснення бажань!
Від сонця, світла і тепла,
Щоб доля щедрою була!
І не спинити часу лік,
Нехай щастить весь довгий вік!
«Щоб
стати справжнім журналістом, потрібно не тільки мати диплом, а й
постійно працювати над собою», - такими словами розпочав свою зустріч зі
студентами 4-го курсу Сумського державного університету відомий
журналіст-нарисовець Віктор Кирилович Савченко.
В рамках відзначення 70-річчя
партизанського руху в роки Великої Вітчизняної війни на Глухівщину
прибула делегація Вінницької області на чолі з Вдовцовим Михайлом
Леонтійовичем – головою постійної комісії Вінницької обласної ради з
питань культури, духовності та історичної спадщини та Прудивусом Пилипом
Григоровичем – головою громадської ради при Вінницькій обласній
державній адміністрації. 23 вересня поточного року у
Глухівському краєзнавчому музеї відбулося підписання угод про
співробітництво між Глухівським районом Сумської області та Калинівським
районом Вінницької області.
Вперше
я побачив Анатолія Тарана у Львові сонячної літньої днини 1962 року в
гурті поетів, що читали вірші перед натовпом біля театру опери та
балету. Востаннє мені не випало його побачити, тому що весняної сонячної
днини 1995 року, коли ховали поета на Байковій горі, я був у
відрядженні далеко за межами Києва.
