Невже? Не віриться, що сповнилось п'ятдесят років людині, яка ще вчора належала до покоління «дітей війни». Він сам назвав це покоління: «Ветерани фронтового дитинства». Син загиблого на війні солдата, став солдатом і поетом, співцем ратного подвигу, перейшов і в житті, і в творчості ту межу, коли його офіцерські погони віддзеркалювалися у мирних свічадах віршів про навчальні атаки, ретроспективні картини війни і запрограмовані мотиви щодо мирної місії, як виявилось, найбільшої в світі й найбільш оснащеної армії. Щоправда, поет і раніше не був адептом мілітарних мотивів, звертаючись до військової теми, виражав біль осиротілого покоління, благородну спадкоємність поколінь, а нині, як видно із щойно виданої поетичної книжки «Думи джерел», підноситься до філософських, загальнолюдських мотивів. У поета, який замолоду вмів стояти вище різних статутних і нормативних принципів, виразно зазвучала струна, що виражає і самозречення і вселюдський   біль:

По нас давно вже відтужили.

Ми ниву не свою орем.

І діти виростуть чужими.

І ми на чужині помрем.

Та, добре, що по нас лишиться

не попіл, не абсурд ідей,

лишиться жито і  пшениця

хай для чужих — та для людей.

    І все-таки Анатолій Таран був і залишається в поезії виразни­ком того покоління, тих моїх ровесників, хто дитиною пережив воєнне лихоліття, спізнав голод і холод, пережив трагедію втрати найдорожчих людей і розпра­вив плечі на страшних повоєнних руїнах.

    Перші публікації  А. Тарана привернули увагу шанувальників поезії понад чверть століття тому. Поет видав книжки віршів «Я — мільярдер», «Реальність», «Ранкова шибка», «Аеродром», «Квіти вогню», «Невтрачена мить», «Солдатське поле», «Думи джерел» та інші. Тривалий час поєднуючи літературну творчість з роботою військового журналіста, виявляв інтерес до незвичайної долі людей військового подвигу. Так одна за одною вийшли повісті в його літературному записі «Бессмертный батальон» С. Сєрих, «Самолеты уходят в ночь» О. Молодчого, «Сквозь огненные штормы» I. Рогачевського. Поет, виступивши в ролі обдарованого прозаїка - оповідача, разом з трьома героями Великої Вітчиз­няної війни створив своєрідне трикнижжя про подвиг нашого народу на суші, в небі й на воді. Здається, нікому з поетів його покоління не вдалося це зробити.

    Свого часу в одній із публікацій я цитував поетичні рядки офіцера  Радянської Армії А. Тарана, вважаю за можливе повторити їх, щоб  підтвердити  своє давне захоплення духовною цільністю людини, котра  більшу частину свого свідомого життя м'яко кажучи, жила в несприятливому для плідної творчості українського поета мовному оточенні:

    Правда, дивна, як на загал, вдача, незнищенна українська душа живе в багатьох (чи в не багатьох?) людях, незалежно від того, чи сприяють тій загадковій душі обставини життя?

    Анатолій Таран належить до тих поетів, що постійно розвиваються, ростуть від книжки до книжки, в той же час не втрачаючи свого провідного мотиву, того індивідуального погляду на світ, що проявився на початку творчого шляху. А в першій книжці, пригадую, він писав: «Я сувории і гнівний, я не вмію плакати — мої сльози мати виплакала в час війни...» і далі: «Я рию в землі учбові окопи. В тій землі, де серце батька закопане. Я тими полями біжу в учбові атаки, де в слідах батька незабудки засиніли ранні, де важкі і червоні маки — мов землі незаліковані рани...» Сказано не без патетики, притаманної тодішній новій поетичній хвилі, та з глибоким почуттям і тією точністю поетичного вислову, яку не замінити жодною «наймодернішою» метафорою.

    Звертає на себе увагу така закономірність, що проходить через усі книжки поета. Тема війни у його віршах переростає в тему миру, захоплення подвигом батьків у минулій війні, йде поряд з утвердженням морального здоров'я спадкоємців великої Перемоги. Військово-патріотичні мотиви не затінюються, а підсилюються, чіткіше увиразнюються його ліричними заглибленнями у світ особистих переживань, умінням говорити про ці переживання у тонкому взаємозв'язку з інтимним сприйняттям світу природи: «Як хочеться ласки поміж кам'яниць, як хочеться ніжності біля металу. Зігріти диханням листочки суниць і руни покласти на землю відталу». Це вже знайомий багатьом стан людини, втомленої великим містом, пригніченої цивілізацією, яка на схилі двадцятого століття, певно, як ніколи раніше, прагне повернення до першооснов, до своїх джерел, як частка природи, відчуває довкола брак природи і природності у людських взаєминах.

    Молодість — явище тимчасове. Але не для поета, та ще й такого, як А. Таран, що вміє відчувати  «камінь рідної землі» і молодими очима бачити «горизонти споконвічні». Тому вважаю не тільки доречним, а й необхідним наприкінці   зачитувати один невеликий вірш з його нової, певен, не останньої поетичної книжки:

У поета  молодого  свято.

Між декоративної грози

відзначає тихо, винувато

свято непомітної сльози,

свято невідчутного зітхання,

свято вікового каяття,

свято непроснулого кохання,

свято  незаснулого життя...

У поета молодого свято...

Він сидить серед своїх пісень,

слухає, як публіка завзято

з ночі зустрічає новий день.

І приймає срібло він і злато,

випива з тремтливих рук єлей...

У поета молодого свято —

відзнача столітній  ювілей.

    Наш молодий поет поки що відзначає півстоліття. Побажаймо ж йому того, що вій змалював у цьому вірші, де «з журбою радість обнялась».