Гільдія редакторів-ветеранів ЗМІ Сумської областіП`ятниця, 29.03.2024, 03:17

Вітаю Вас Гість | RSS
Головна | | Реєстрація | Вхід
Меню
Наші захоплення
Статистика

Онлайн всього: 2
Гостей: 2
Користувачів: 0
Нас відвідали сьогодні
Пошук по сайту
Форма входу

Головна » 2015 » Червень » 7 » Григорій Фастівець - лауреат премії Миколи Теницького
09:40
Григорій Фастівець - лауреат премії Миколи Теницького

Григорій Фастівець – колишній редактор Буринської районної газети «Прапор Леніна» (нині – «Рідний край»), напередодні Дня журналіста став лауреатом премії імені Заслуженого журналіста України Миколи Теницького…

Ця премія встановлена Сумською обласною організацією Національної спілки журналістів України спільно з Гільдією редакторів - ветеранів Сумщини та редакцією газети «Білопільщина». Вона вручається журналістам, які внесли вагомий доробок у розвиток інформаційного поля в регіоні.

Димплом і премію Григорію Федоровичу Фастівцю вручив Олександр Козир, голова Гільдії редакторів - ветеранів Сумської області.

До слова, Григорій Фастівець став четвертим лауреатом даної журналістської премії. Раніше її отримали сумські журналісти - ветерани Олег Гончаров та Петро Нестеренко і Леонід Шестаков із Путивля.

Відзначимо, що Григорій Фастівець, окрім журналістської діяльності, займається ще й літературною.

Пропонуємо читачам його новелу «Скрипка».

***

Григорій Фастівець народився 16 серпня 1942 року на давньому козацькому хуторі Фастівці Буриківської сільської ради. Закінчив Сумське медичне училище, Сумський педінститут, відділення журналістики Вищої партійної школи в Києві. Працював кореспондентом, редактором Буринської райгазети, кореспондентом обласної газети «Сумщина». Член Національної спілки журналістів України. Друкувався у всеукраїнських газетах і журналах, видав книгу прози «Вибір».

СКРИПКА

Новела

Вагон електрички був напівпорожній. Пасажири – здебільшого тітки з кошиками, клунками, сіточками, мабуть, з конотопського базару поверталися. Посеред вагона отаборився гурт хлопців та дівчат. З голосних реплік можна було зрозуміти, що їдуть вони до Києва на конкурс художньої самодіяльності. З-поміж них вирізнявся густим басом та розкішною сивою чуприною літній чоловік, якого вони називали маестро.

Навколо мене примостився дідок у потертому плащі, поставив на сидіння дві важкі сумки.

  • З дому чи додому? – спитав у нього.
  • З дому, - неохоче буркнув.
  • До дітей у гості, мабуть, підмогу везете?
  • Еге.

Сусід мій явно не хотів підтримати розмову. Він дістав із торби окремо загорнуті в газетний папір окраєць хліба та кільце домашньої ковбаси.

  • Смачного! – кажу йому. – Вас, мабуть, бабуся жаліє ?

Дідок, наче то й не до нього, і не глянув у мій бік.

Артисти не вгавали. Почувалися, ніби самі були на весь вагон: сміялися, розмовляли голосно. Часом вигукували щось, заспівували. І сивий чоловік, він сидів до нас спиною, не притишував молодих, а й собі зрідка на весь вагон розкотисто сміявся.

  • Маестро, «Полонез Огінського!» - продзвенів дівочий голос.
  • «Карі очі!» - вигукнув хлопець.
  • Ні, полонез!

Літній чоловік взяв у руки скрипку, й вагон виповнився тужливою мелодією.

Мій супутник, здавалося, до всього байдужий, враз перестав жувати, заслухався. Сидів непорушно, мов закам’янілий, ще й по тому, як мелодія стихла. Тоді повів бровами, прицмокнув язиком і захоплено сказав:

  • Гарно грає…І скрипка добра. Давно не чув такої музики.
  • О, - здивувався я, - може, й самі ви музикант?

- Було колись, - просто відповів дідок, важко зітхнувши – Правда, скрипки давно вже в руках не тримав…

Я глянув на його натруджені руки, з правічною землею в глибоких борознах на долонях та пальцях. У цих руках можна уявити заступ, сокиру, лом, а не такий тендітний інструмент, як скрипка…

Чоловік перехопив мій погляд, зніяковів і, ніби виправдовуючись, почав розповідати:

- Було нас у батька п’ятеро синів. Я – найменший. Жили бідно, зате дружно. Разом у поле виходили, господарству лад давали. А вже як неділя чи свято, в нашій хаті веселощів – вікна сміялися. Батько на старенькій скрипці грали, а ми любили поспівати. В нашій сім’ї всі гарно співали. І на скрипці всі грали. Я теж навчився.

- З тебе, Ільку, може вийти справжній музикант, - не раз казали батько. – Був би інструмент гарний, а не оця деренчалка…

Коли мені виповнилось років п'ятнадцять, батько повели на базар корову продавати. Для себе ми вигодували телицю. Пам’ятаю, перед цим сиділи ввечері гуртом, радилися: що кому купити. Мені – штани, Кіндрату – шапку ягнячу, Петрові – хромові чоботи, його женити збиралися. Коротше, всі раділи - всім якась обнова планувалася, навіть двом онукам: Микола й Тихін, найстарші, тоді вже в приймах були, дітей мали.

- Ти ж дивись, не прогадай, - наказували батькові мати. – не поспішай продавати: прицінися спершу. Корова ж у нас - золото…

Не буду довго розказувати, як усі ми батька виглядали. Хлопці на гулянку не пішли, мати кілька разів за ворота виходили. А я, пам’ятаю, двічі або тричі за село бігав, дивився на шлях. Усім не терпеливилося.

Повернулися батько ні з чим: ні корови, ні грошей, ні омріяних покупок. Зате скрипку в шіряному футлярі привезли! Мати ледь не зомліли. А батько веселі приїхали з базару, жартують.

- Нічого, - кажуть, - хлопці ще одну зиму перетанцюють без штанів і чобіт. Зате маємо золотий інструмент. Аж з Італії завезений. На, Ільку, вчися – в тебе талант до музики.

То була справді незвичайна скрипка. Вона сама співала. Іноді, бувало, граю, а батько слухають і плачуть.

  • Чого ви, тату? – питаю.
  • Від старості та від радості! – відказують.

Отака була штукенція! Беріг я скрипку, як зіницю ока. По весіллях грати не ходив, а як і доводилося, то брав стару, батькову «деренчалку».

А коли фашисти напали на нас, покликали й мене до військкомату. Зібрала мені жінка торбу, а батько скрипку несуть.

- Бери, - кажуть, - вона тобі душу звеселятиме.

Стою, вагаюсь: я ж бережу своє тендітне диво від сирості, від спеки, від протягів, а там – війна, вогонь, окопи…

Та батько наполягали. Вони так сказали:

  • Вернешся живий – нову скрипку купимо, як цієї не вбережеш. А не дай, Боже, загинеш – хто на ній заграє? Бери! Скрипка буде тобі нашим благословенням, від ворожих куль берегтиме.

Майже всю війну пройшов я з нею. Кулі й осколки, ніби заворожені, обминали мене. Не подумайте, я не забобонний, але скрипку намагався завжди носити з собою, хоч інколи й незручно було.

Багато переграв я на ній веселих і сумних пісень. Як тільки випаде перепочинок, хлопці просять: «Заграй, Ільку». А мене й просити не треба, самому кортить. Воно як граєш, то про смерть не думаєш, і про війну забуваєш – душа відпочиває.

Отак раз сиділи на узліссі, співали, - це коли вже Польщу визволяли, а недалеко від нас снаряд – бух! Усім нічого, а мені, як на той гріх, осколком ногу перебило.

З фронтового госпіталю перевезли мене в тил, під Москву – рана довго не гоїлась. Там я познайомився з одним пораненим музикантом: у сусідній палаті лежав із зав’язаними очима молодий солдат з Брянщини. Його поранило в голову, живіт і в руку. На всю праву щоку хрестом проліг синій шрам.

Хоч його й лікували, як могли, але він помирав. І не так, думається мені, від ран, як від журби. До війни той солдат вчився в консерваторії – на баяні грав. А тепер про музику годі й думати: не було двох середніх пальців на правій руці. А який же баяніст без пальців?

Тяжко затужив хлопець. Лікарі його розраювали, ми вмовляли, а він одне твердить: «Я воював за те, щоб грати, людей звеселяти. А тепер навіщо мені життя?» Цілими днями лежав нерухомо, уникав розмов, не їв. На очах у всіх з кожним днем у дужому тілі згасало життя. І лікарі були безсилі зарадити лихові.

Мене підлікували й комісували. Зібрав я свої речі й пішов у палати прощатися з товаришами.

- Заграй мені на прощання,- попросив той поранений, - бо вже на цьому світі не слухатиму музику, хіба що похоронну.

Дістав я скрипку. Хотів щось заграти веселе, а вийшло сумне. Глянув на нього – йому на обличчі пересмикує. Мабуть, плакав - очі ж зав’язані, не видно. Я перестав грати. Він і каже:

- Досить. Серце мені дуже болить. Щастя тобі! Їхатимеш через Суземку,-вийди на перон, уклонися землі, там я народився.

Як мовив оце він, та таким кволим, здавленим голосом, що ледве чути, мені наче щось обірвалося в грудях. Я й подумав: «А може, він житиме, коли я скрипку йому подарую?» Ну, й віддав. Він, правда, відмовлявся, казав, що не візьме, все одно помре…А я йому так відповів:

- Я дарую скрипку для того щоб ти жив. І грав. Учись. Смичок тримати – двох пальців вистачить.

Дідок зітхнув, скрушно похитав головою.

- Отак-то буває! А скрипка й справді була гарна. Певно, пропала.

- А може, на ній той чоловік і досі грає? – висловив я сумнів.

- Е-е, навряд... Про нього вже тоді всі казали, що не жилець на цьому світі.

- То ж навіщо ви йому скрипку віддали?

- Ну, - здвигнув плечима, - найшло на мене щось, от і віддав. Хотілося допомогти нещасному.

- І не шкодуєте?

- За чим жаліти? Скрипка – прах, а життя – то життя…

- А нову скрипку для себе придбали?

- Де там, - знову зітхнув чоловік. - Прийшов додому - не до музики: за роботою ніколи й угору глянути. Та й нестатки повоєнні…

За вікном електрички пропливали околиці Києва.

Пасажири пожвавішали. А дідок сидів замислений, дивився у вікно. Потім глянув на людей, що з’юрмилися у проході, і раптом рвучко схопився на ноги, подався вперед. В очах його я побачив чи то переляк, чи подив. І собі глянув. Біля нас стояли самодіяльні артисти. У сивочубого «маестро» на всю праву щоку був хрестатий шрам…

  • Ваню! Живий! – бентежно-радісно вихопилося з грудей мого супутника.

- Хто це? Хто ви ? - рвучко повернувся чоловік, простяг у наш бік руки й хапав ними повітря. На правій руці його не було двох середніх пальців…

Григорій Фастівець.
м.Буринь.

Переглядів: 890 | Додав: vitalbravo71 | Рейтинг: 0.0/0
Всього коментарів: 1
1 Іван Бойченко  
0
Добре, що є така премія. Тільки Фастівець Г.Ф. не четвертий лауреат цієї премії, а п'ятий. Ви забули про Савченка В.К., який теж був відзначений цією премією.

Ім`я *:
Email *:
Код *:
Київський час
«  Червень 2015  »
ПнВтСрЧтПтСбНд
1234567
891011121314
15161718192021
22232425262728
2930
Свята України
Календар свят і подій. Листівки, вітання та побажання
Наше опитування
Оцініть мій сайт
Всього відповідей: 31
Наші друзі
Copyright MyCorp © 2024 Безкоштовний хостинг uCoz