Хай слово правді моє служить

У боротьбі не галасливо.

Не можу жити я байдужим,

Коли Вкраїна не щаслива.

Журналістські стежини поета

Поезією Миколи Андрієнка захоплююся багато років. З тих пір, коли він почав друкуватися на сторінках районної газети «Голос Посулля» (тодішня назва «Світло Жовтня»). Мав щастя вісім років працювати разом з ним у редакційному колективі. Без перебільшення: це був час наполегливої творчої праці. Всі ми сповна віддавалися улюбленій роботі. Та найсильнішим журналістом (майже найстаршим за віком) залишався, мабуть, Микола Андрійович. За службовими обов'язками він опікувався питаннями сільського господарства. Не пригадую жодного випадку, щоб не справився з будь-яким редакційним завданням. Було, повернеться з якогось села і мерщій шукає безлюдний тихий куточок для «самоізоляції» – або великий зал засідань, або парткабінет. Щоб ніхто не заважав викладати свої щойно «спечені» думки на чисті аркуші.

Мені здавалося, що Андрієнку писалося нелегко. Важко тому, що він відточував слово, шліфував кожне речення так, щоб комар носа не підточив. У доброму розумінні слова він був редакційним бунтівником – його світла душа не могла змиритися з безвідповідальністю окремих керівників господарств і середньої ланки, байдужістю деяких спеціалістів, ледарством і хамством, крадіжками і демагогією. Але й за цих умов з-під пера талановитого журналіста густим життєдайним дощем сипалися на сторінки газети в переважній більшості добротні нариси, замальовки, кореспонденції, репортажі, цікаві розповіді про кращих трудівників села.

Поряд з «діловою» журналістикою Микола Андрієнко в ті часи серйозно захоплювався поетичним словом. На жаль, багато своїх віршів не поспішав оприлюднювати. Мабуть, через неабияку скромність до друку подавав лише невелику частину з них. Але вже тоді ми пошепки говорили, що з нами поруч – поетичний талант-самородок.

«Свобода наша – вічна тема»

Я з радістю і з гордістю за земляка сприйняв вихід у світ усіх чотирьох його поетичних збірок. Нарешті в руках тримаю справжній шедевр - п'яту книгу віршів «Високий вітер», що недавно вийшла в чернівецькому видавництві. Спочатку планував просто ознайомитися з новими поезіями, а потім уже читати з олівцем у руках, як я люблю. Не вийшло. Без перерви «на обід» прочитав уважно всю книгу, потім ще раз.

- Який високий рівень! – кричала моя душа. – Яке глибоке, проникливе поетичне слово! Вірші так і кличуть до добра і справедливості, краси і духовної досконалості, світлого кохання і найщиріших взаємин.

Найбільше вразила громадянська лірика, та тема, що занадто болить поету. Для нього Україна – понад усе. «Я без своєї України журитись буду і в раю». «Без неї святої ніхто я у світі, без неї у ньому немає мене».

Тільки справжній патріот, у якого до останку зболена душа, може написати:

Мені ти сонцем, рідна, світиш,

Мого ти серця гордий стук.

Ну хто без тебе я у світі?

Лише безбатченко й байстрюк.

Гарячим окропом пече автору віршів думка про незалежність України, чиї діти «підмітають Європу, тікають із неї за дальні моря». Натомість у «сучасних гетьманів наших» і за вухом не свербить:

Забули вони із якого коріння,

А всі на словах, немов ті солов'ї.

В руках їх марніє уся Україна,

Бо люблять вони лиш багатства її.

«Народу зроблять на копійку, собі ж мільярдами гребуть», – в іншому вірші недвозначно таврує Микола Андрієнко слуг народу: «парламент, уряд, Президента».

Добродія Миколу турбує тема війни на Сході України. Він запитує: «Чом Вкраїну-неньку ворог їсть до сказу?» і тут же відповідає: «Бо її земельку хоч на хліб намазуй». Український масний чорнозем, «Божий дар», «чужинцям сниться не одне сторіччя». «Не продавайте землю рідну, на ринку торг про матір не ведіть», – закликає наш земляк.

Вирішення проблеми війни поет пов'язує з керівниками найвищого рівня, яким «душі шашіль проточила». Віршованими рядками він «відправляє» на фронт Верховну раду, Президента, «Нафтогаз». А також: «На фронт, на фронт усіх міністрів, вони сидять – війна гримить, вже досить Україну їсти і запивать її слізьми».

Занадто критично, але справедливо відгукується Микола Андрійович про Московію, яка завжди «хитрує, надівши маску доброти»:

Нема Кремлю ні в чім довіри,

Війна і кров його трима.

В Росію можуть тільки вірить

Оті, у кого брак ума.

Андрієнко не проти нормальних стосунків з іншими країнами. Тільки: «Живуть хай Америка в світі й Росія, але не ота, що у тебе стріля». Бо якщо й надалі війна буде нищить націю, то «від Вкраїни залишиться тільки територія». А цього допустити не можна. Адже:

До волі дерлись ми крізь терни,

До неї в муках шлях лягав.

Свобода наша – вічна тема

Й неспокій нашим ворогам.

Звичайно, Микола Андрієнко завжди бачить переміни на краще, пишається всім передовим, прогресивним, з неабиякою повагою та теплотою розповідає про мудрих керівників, вдумливих спеціалістів, здібних трударів, наполегливо поширює їхній досвід. Далеко не всіх представників влади він фарбує чорними кольорами. Проте в цій книзі, щоб показати по-доброму бунтівний, небайдужий характер автора, словесні згустки душі, розміщені в основному ті вірші, що по стінці «розмазують» владу, яка вже «допекла». Поета турбують скорботна доля України, «яку в болоті корупційним… хоче панство утопить», бандитські ціни, вбогість люду. Тому й пише:

Брехня і кривда в нас у перлах,

А правда бідна, як вдова.

Хоч ще Вкраїна і не вмерла,

Та влада зрад її вбива.

Якими тільки епітетами автор не називає тих, хто пригрівся на троні:

Вони – це жадібність бездонна,

В овечих шкурах злі вовки.

У них мільярди за кордоном,

А в нас у торбах копійки.

У інших віршах читаю: «Нема в них правди за душею, там щось давно маскується друге», «Чим більше біднішає стомлена нація, тим чомусь ситіші й багатші вони».

У всіх гріхах-проблемах Андрієнко звинувачує не лише владу. Він не знімає вини і з себе, усіх нас, кого «купують закордонним траншем»:

Ми олігархам віддали державу,

Віншуємо калину, солов'їв,

Однак забули про Вітчизни славу,

Бо любимо кишені лиш свої.

Мабуть, втомлюється поет боротися своїм гострим словом з бідністю, безчестям, «злом не покараним», «отруйною корупцією», не бачить бажаних перемін. Пісок проти вітру не летить. Тому відчувається якась безнадійність, розпач у таких рядках:

Вітри історичні розбурхано віють,

Та все насупроти, то в різні боки…

Минають епохи, пани багатіють

І точать державу, немов хробаки.

За зворушливими словами Миколи Андрійовича, «наша рідна сторононька не живе, а тихо чахне, заростає бузиною, а калиною й не пахне. Десь подівся дух козацький, і надії в краще в'януть. Коли ж дні нарешті світлі Україні в очі глянуть?» – не безпідставно хвилюється автор. Та потрібно знати поета, чия зболено-бунтівна душа ніколи не здається. «У бій ітиму знову й знову, правдивим словом не схолону». Він все одно хоче «сонцем з тим ділитись, кому його не вистача».

Мені здається, що Микола Андрієнко все-таки залишається оптимістом, адже «зорі мерехтінням йому кажуть:

Добро і правда кривду переборять,

І звір війни сконає у барлозі,

І наші дні, заплакані від горя,

Всміхнуться ще Вкраїнській перемозі.

Надривні струни смутку

У прискіпливого читача може скластися враження, що «Високий вітер» – книга лише про владу, війну на Сході України, свободу і незалежність. Ні, це не так. У вступному слові Жанна Абаровська розповідає, що журналіст-аграрник побував у багатьох селах Недригайлівщини, походив полями і фермами, щоб повідати читачам газети про позитивні й негативні сторони життя. Тоді навіть у найменших населених пунктах було багато молоді, працювали школи й дитсадки, клуби і будинки культури, для всіх вистачало робочих місць. Про те багатогранне життя невтомно писав М. Андрієнко.

Згодом урочистостей, святкового піднесення в розповідях журналіста поменшало. У творчості стали переважати сумні мотиви. Бо «тепер стрічайте мертвий хутірець там, де було село колись квітуче». В краю відвічних хлібодарів, де все пахло медом, молоком і зерном, «ціна на хліб життя ціною стала, немов його із золота печуть»:

Стоять в оселях шафи і столи,

Й ніде нема і душечки навколо.

В цих хатах люди вчора ще жили,

Тут їх тепло іще не прохололо.

Одержавши «Високий вітер», я телефоном прочитав одній своїй знайомій (виросла в селі) непересічний вірш «Самотність». У ньому йдеться про селянку похилого віку, яка «в цвітіння літнє і морози, коли зима сніги кладе, стоїть бабуся при дорозі, все вигляда когось і жде». У старенької лишився вдома лише кіт, діти не близько, в кожного своя сім'я. «Самотність згорблена і сива – бабусі рідная сестра». Навіть рідкісні вітання стрічних сприймає радісно, як дарунок. Старечі очі бринять слізьми, бо їй вже важко на кожнім кроці, шкода хати, що стала рідною матір'ю. Вона завжди сама.

На іншому кінці телефону почув неприховане схлипування. «Хіба можна так писати?» – ледь чутно крізь сльоза промовила моя знайома. «А жити так можна?» – гірко подумалося мені і не став читати перед слухавкою наступного «плаксивого» вірша – «Матусі». Своєчасно пригадалися повчальні слова цього автора: «Зумійте тишею гриміти і дуже голосно мовчать». Для чого викликати в знайомої ще раз сердечний біль?

Так же неперевершено і неповторно Микола Андрієнко оспівує своїм поетичним словом всі пори року. Хоч дні холодні і плаксиві, щиро радить не журитись, «в усьому треба бачити красиве, що нам природа-матінка дає». Стиглою мудрістю відлунюються дещо філософські міркування: «Для мене золота хвилина кожна, бо дні мої, як кулі, вже летять». Велично сказано. Колись чув від колег, що після тридцяти, як колесо з гори. А ось порівняння років із кулями зустрічаю вперше.

… Майже після кожного вірша у цій книзі автор зазначив дату написання. Переважна більшість – кінець 2019-початок 2020. За кілька місяців «видати на гора» 162 добротних поетичних творів – це подвиг. Подвиг справжнього працелюба, для якого «поезія – не пані, а просто чесна трудівниця». Важко уявити, скільки написано цією творчо обдарованою людиною неперевершених, неповторних віршів за все життя!? Тоді закономірно виникає питання: чому Микола Андрієнко й досі не член Національної спілки письменників України, не лауреат престижних літературних премій? Невже виною є скорбна периферія, село із «глибинки»?

Іван БОЙЧЕНКО,

член гільдії