Навчити журналістському ремеслу неможливо, а от передати досвід амбіційній молоді, дати корисні поради – необхідно. На кафедрі журналістики СумДУ навчаються майбутні зірки телеекранів, редактори всеукраїнської періодики. Але поки що це прості студенти з купою ідей та розгубленістю перед дорослим життям. Зустрічі з досвідченими журналістами для них уже стали традиційними. На цей раз розповісти про свої творчі злети і падіння погодився Петро Андрійович Нестеренко.
Поділитися цьому скромному вже дідусеві є чим. Петро Андрійович – член Національної спілки письменників України, Національної спілки журналістів України і Гільдії редакторів-ветеранів ЗМІ Сумської області, у минулому редактор трьох районних газет, власний кореспондент трьох республіканських видань. За плечима незліченний та неоціненний досвід спілкування з людьми різноманітних професій і віку, але перед молоддю помітно нервує – перебирає у руках свої записи, поправляє піджак, інколи плутається у думках. Та й не дивно! Адже думок тих, спогадів одразу до купи й не збереш – за плечима півстоліття журналістської діяльності. Багато чого побачив на своєму віку Петро Андрійович, з ким тільки не перепліталася його життєва стежка. Був особисто знайомий з відомим українським скульптором І.Кавалерідзе, тричі Героєм Радянського Союзу І. Кожедубом, з першим героєм праці В. Новиком. Відвідав кожну область рідної України, яку любить до нестями, за яку щемить серце і плаче душа, якій бажає лише процвітання та справжньої самостійності.
Яскрава зірка Петра Андрійовича спалахнула 2 лютого 1944 р. над селом Галайбине, що на Чернігівщині. «Першу свою замітку опублікував у місцевій районці «Зірка» ще в третьому класі, про те, як школярі посадили дерева. Вчителька порадила не кидати цю справу. Відтоді й почав писати найголовніші новини з життя рідного села у місцеву газету», – згадує Петро Андрійович. Тож і проблем з вибором професії у нього навіть не могло виникнути. Спочатку закінчив Ніжинський педагогічний інститут ім. Гоголя. Згодом здобув журналістську освіту на факультеті журналістики Київського національного університету імені Тараса Шевченка.
Перші кроки професійною стежкою Петро Андрійович зробив на батьківщині, у Чернігівській області. А 1969 року доля заникнула в Суми, де й розпорядилася залишитися до сьогодні. Журналістську школу пройшов від «а» до «я», від друкаря до головного редактора. На Сумщині журналіст розпочинав у молодіжній обласній газеті «Червоний промінь», продовжив – у «Ленінській правді». Очолював тростянецьку, великописарівську і сумську районі газети. Найвищим щаблем у журналістській діяльності Петра Андрійовича стали всеукраїнські газети «Радянська Україна», «Урядовий кур’єр», «Сільські вісті», де працював власним кореспондентом. Сотні його публікацій возвеличували працю хліборобів і робітників, керівників підприємств і організацій, розповідали про соціально-економічні перетворення в області.
Але увесь час його хвилювала (та й досі хвилює) військово-патріотична тема. Батько Петра Андрійовича був учасником Великої вітчизняної війни і багато розповів синові про ті пекельні роки. Журналіст ніколи не оминав нагоди поспілкуватися зі свідками воєнних подій, попрацювати в архіві, поглинався читанням, коли в руки потрапляла художня книжка про війну. Так з медійника поступово народився ще й письменник. Хоча сам Петро Андрійович зізнається, що ставати письменником не збирався.
Його літературна спадщина налічує вже понад 22 художньо-документальні та художні книжки. Перша, «Таран», вийшла у 1982 р. Стрижнем книги є нарис про Катерину Зеленко, єдину в історії жінку, яка здійснила таран. Катерині Іванівні посмертно було присвоєно звання Героя Радянського Союзу. Саме такі подвиги стали об’єктом нових розвідок і знайомств журналіста й письменника Петра Нестеренка. Для відтворення подій Великої вітчизняної війни він вдається до малих жанрів: оповідання, нарису, новели та повісті. Хоча Петро Андрійович не бачив на власні очі війну, але кожна деталь його творів змальована так яскраво і переконливо, що читач разом з головним героєм сидить у землянці, керує літаком, вдихає запах землі чи диму, чує вибухи та постріли, кохає та ненавидить…
У 2012 році вийшла чергова художньо-документальна книга «Ковток джерельної води». За цю збірку Петру Андрійовичу Нестеренку в 2013 р. присудили літературну премію обласної ради ім. Пилипа Рудя. Напередодні він також отримав обласну премію ім. заслуженого журналіста Миколи Теницького. Хоча срібляста сивина давно вже вкрила скроні письменника, він не полишає улюблену справу.