Юрій Назаренко,
член Національної Спілки письменників України
 Це - непідкупна, істинна любов
З творчістю поетеси з Охтирки Ніни Багатої органічно й багатогранно
з'єдналося вічноживе поняття «співпричетності до відкриття і пізнання
світу» (за В.Я. Брюсовим), ім'я якому - Любов. Власне кажучи, маємо
вести мову про авторку, яку знає, принаймні, вся Україна, бо вона - має в
своєму доробку п'ять поетичних збірок, є членом Національної Спілки
письменнників, першим лауреатом обласної премії в галузі літератури та
мистецтва, в 1999 році заснованої Сумською облрадою.
На
превеликий жаль, жорстокий і занадто прагматичний світ спростив,
знівелював і навіть знецінив це святе поняття, де нерідко й інтимні
стосунки між Ним і Нею зводяться до оголених фізіологічних рефлексів -
плоть торжествує, а Душа мовчить. Сучасні, молоді й підстаркуваті (себто
старі замолоду), маловідомі і знамениті поети ніяковіють і втрачають
голос, якщо вряди-годи вертаються поглядом чи пам'яттю своєю до великої й
малої Вітчизни, до безіменної річечки, джерельця, криниці, ручая,
покинутих ними напризволяще разом з дитинством, разом зі старими
батьками, які, можливо, підчепуривши около біловидої хати, сядуть під
вечір на призьбі та й сліпкувато вдивляються у виднокіл, чекають таких
моторних, але забудькуватих, своїх дітей і онуків...
Щаслива
поетична доля Ніни Багатої - щаслива саме незглибимою любов'ю до рідного
краю, до вітцівщини, до, здавалось би, негучних рис чи деталей, що
випливають із незастояною водою минулого, наповнюють собою нинішню днину
і відкривають ясні обшири Майбуття:
Ти все струмиш, кринице, під вербою!
і зруб той самий, з жовтої лози.
Ми стільки літ не бачились з тобою,
А ти така ж - прозоріша сльози!
і стежечка, дідами проторована,
Не заростає...
Талановита поетеса з Охтирки не тяжіє до модерністських словесних і
викрутасів, до пошуку псевдоновацій - вона традиційна. Традиційна у |
своєму щирому тяжінні до тем та інтонацій, які підживлювали мозок Тараса
Шевченка, Лесі Українки, Олександра Олеся, Ліни Костенко.
Ніна
Багата - навдивовижу сучасна. Гортаючи сторінки її нової книги,
красномовно поіменованої «Пік тисячоліття», ніби відчуваєш у собі
нервовий пульс Сьогодення, до краю напружений неспокійною уявою,
відцентровим плином гарячого чуття авторки, де навіть «просто бур'янець»
озивається смарагдовим блиском і сяйвом:
Зелена брошечка трави
В зими на платті срібно-білім.
Звідкіль така у грудня сила,
Що раптом цей смарагд з 'явивсь?
А чесно - просто бур'янець.
Чому ж його рівняю з дивом
На чужині отак, можливо,
Лице знайоме промайне -
Не схожий хтось на божество
Не знаєш навіть, як і звати,
А вже готовий обійняти,
Як цю весну перед Різдвом.
(Вірш «Зелена брошечка трави...»)
І
не можна проминути художньо довершену річ, виболілу поетесою упродовж
багатьох років, поему «Наодинці з курганом», яка, безперечно, є окрасою
збірки, її наскрізним, стрижневим мотивом, посідає чільне місце в книзі.
Це ліро-епічне полотно, з ненав'язливою, стриманою сюжетністю, не
просто констатує давнє і недавнє минуле рідного Охтирського краю, його
степ зокрема, роблячи поступову «кадрову розгортку» непідкупної історії,
але і владно стукає у ще не струхлявілі душі та серця наших ровесників,
ніби промовляючи: «Так - було, є і буде повік!»
Не легковажить
Світле почуття,
Котре ніякий
Не поточить шашіль.
Це - непідкупна,
Істинна любов
До рідних місць,
До батьківського краю.
Наш край топтало
Безліч підошов.
Чужих.
Але любов ота карає
І Промовляє ворогу: «Не руш!..»
Цитовані мною рядки з поеми «Наодинці з курганом» хоча й звернені
гнівом праведним своїм і засторогою до ворога (якщо він, навіть,
сьогодні улесливо, а чи спокусливо, зазирає нам у вічі, сподіваючись на
нашу зраду нашій же Пам'яті, честі і, врешті, - собі) - рядки ці
невідворотно і твердо адресовані нам, нині сущим у відповідальній
якості синів перед лицем стражденної матері - України.
|
