Давно, коли письменник Іван Корнющенко був ще дитиною, в його житті
відбувся такий епізод. Прилетіли навесні в село чорногузи. Всі знайшли
собі місце, а одна пара гнізда собі чомусь не мостила. І вирішили малий
Іван із другом допомогти птахам. Закріпили старе колесо на розкішній та
розлогій липі і стали чекати. Довго спостерігали, як по кілька разів на
день сідали лелека з лелечихою на те колесо, але жодної гілочки, щоб вимостити
гніздо, так і не поклали. Засперечалися хлопці, чому чорногузи відмовилися
від їхніх послуг. А старий Євдоким Тимофійович їм пояснив: "... лелека
не мостить гнізда на липі, бо, коли вона цвіте, і дорослі і, особливо,
лелеченята чадіють від запаху того цвіту..." . З того часу почав хлопець
пильніше придивлятись до навколишнього світу. А спостерігати мав можливість,
бо народився в селі, де розкішна природа та добрі люди. А коли рука потягнулася
до пера, написав письменник Іван Пилипович Корнющенко цікаву книгу "Лісова
стежка". Кожне оповідання збірки - про кмітливих тварин, про любов
до життя всього живого на землі.
Письменник належить до так званих дітей війни. А це - і бомбардування
рідної Новомихайлівки, і раннє напівсирітство, і повсякденне збирання колосків
у полі, аби вижити, і незабутні перші роки навчання, коли в класі замерзало
чорнило, а писати доводилося на полях газетних сторінок. Після закінчення
Степанівської семирічки в неповних 14 років довелося йти на будівництво,
де хлопчина подавав на риштування цементний розчин та цеглу і тяжкою працею
підірвав здоров'я.
Однак, юнак, хоч і з перервами, продовжував навчання. Захопившись
літературою, писав то сатиричні, то ліричні вірші, не один десяток років
віддав журналістиці , досліджував маловідомі сторінки літературно-мистецького
життя краю. Цей труд вилився в окремі книжки: "Співець грозової юності",
"Панас Кочура", "І на тім рушникові...", "Лісова
стежка". Закоханий у свій рідний край, письменник збирає та популяризує
фольклор Слобожанщини, що дало йому можливість укласти збірку "Мудрість
віків".
Конотопчани все пишуть та пишуть. Не встигли зачинитися
двері Будинку науки і техніки за Миколою МАТВІЙЧУКОМ, який презентував
тут свою збірку новел і бувальщин «Чарівна сила», як зібрав читачів Іван
КОРНЮЩЕНКО, член національних спілок письменників та журналістів. В
Івана Пилиповича теж - нова книжка. На літературній ниві він - далеко не
початківець і встиг написати про романіста із Кролевця Панаса Кочуру,
про журналістів-фронтовиків, про минуле Конотопщини, видав збірку
бувальщин і збірку курйозів. Книжка «Афоризми. Думки. Парадокси» у нього
- шістнадцята.
Жанр, обраний Іваном Корнющенком, літераторів
приваблює мало. Серед письменників Сумщини він єдиний, хто спробував
висловити бачення світу так стисло й коротко, точніше, зібрати докупи
свої думки й опублікувати. «Перший мій афоризм, - написав автор у
передмові, - датовано 1967-м роком. Потім записував їх часто». Той
перший стверджує: «Щастя - це інколи те, що відняте в інших». Можна
сперечатися, звичайно. Але тоді Іван Корнющенко ще був простим
кореспондентом районної газети. Коли став редактором, з’явилися інші
думки: «Неорганізованість керівника - це приклад до розпаду дисципліни в
колективі». Якщо без іронії, то серед 400 афоризмів є дійсно цікаві,
хоч інколи ловиш себе на думці, що подібне доводилося чути. «Палить
цигарку людина, - пише Іван Пилипович, який сам ніколи не курив, -
палить цигарка її». Тільки застереження «Крапля нікотину вбиває коня»
куди впливовіше. Як мовлять, виникають асоціації.
Презентацію книжки традиційно відкрила завідуюча
художньою бібліотекою Світлана Смірнова, познайомивши присутніх із
життям і творчістю Івана Корнющенка. Теплі слова про письменника сказали
ветеран бібліотечної справи Катерина Фатюшина, фронтовик Дмитро Ковтун,
головний редактор міської газети «Конотопський край» Антоніна
Угнівенко. Учні шкіл №11 та №12 прочитали твори автора, а учасники
залізничної художньої самодіяльності Іван Супрун та Тетяна Калита
проспівали пісні на слова конотопського літератора.
Збірка афоризмів - не остання книжка Івана Корнющенка.
За його словами, у видавництвах на друк чекають ще десять. А в запасі у
нього ще й поема є. Микола ПАЦАК
|