Владислав БОЙКО,
заступник головного редактора журналу «Трибуна», заслужений журналіст України.
Про те,
чи є свобода слова в Україні, точаться гострі дискусії. З одного боку,
влада ніби демонструє рішучість послідовно продовжувати курс на
демократизацію суспільства, а з другого — вітчизняна та міжнародна
громадськість стривожена новими повідомленнями про адміністративний,
судовий та інший тиск на засоби масової інформації, побиття і зникнення
журналістів тощо. Ось найсвіжіший факт із цього ганебного ряду.
ДВАДЦЯТЬ другого січня в самому центрі Києва на
приміщення по вул. Прорізній, 10, де містилися редакції двох
найстаріших всеукраїнських видань — журналу «Трибуна» та щорічника
«Наука і культура», за відсутності журналістів було вчинено рейдерський
напад. Купка дужих молодиків, зламавши замки на дверях, увірвалася
всередину і заходилася виносити та вивозити кудись усе начиння. А 24
січня, коли працівники редакції прийшли на свої робочі місця, їх туди не
пустили.
Організатором цієї зухвалої операції виявилася
така собі громадянка Романенко, яка назвалася новою законною господинею,
«добросовісним набувачем» цього приміщення, котре досі перебувало в
комунальній власності Шевченківського району столиці.
Ніякою законністю тут, певна річ, і не пахне. А
пахне звичайним розбоєм. Хоча громадянка Романенко й потрясає
ксерокопіями якихось сумнівних документів. Справді, ще 2008 року поза
спинами колективів обох редакцій було вчинено спробу приватизації цього
приміщення товариством з обмеженою відповідальністю «Лорбук», що його
представляла громадянка Красковська. Але Господарський суд м. Києва
своїм рішенням від 20 травня 2010 року визнав цей акт незаконним. Це ж
підтвердив і Вищий господарський суд України своєю постановою від 13
жовтня 2010 року.
Але Красковська тим часом уже встигла
перепродати не належну їй власність «доброчесному набувачеві» Романенко,
і та, наплювавши на всі суди і закони, силоміць захопила офіси двох
редакцій. Нападники не побоялися ні громадського осуду, ні міліції.
Більше того: співробітники Шевченківського районного управління
внутрішніх справ України були присутні на цьому неправедному дійстві,
спокійно спостерігали за розвитком подій та оберігали злодіїв від
можливих неприємностей! А на запити ЗМІ з цього приводу прес-служба
столичного УВС України оприлюднила повідомлення про те, що приміщення
«передано іншому власникові… на законних підставах»!
Не віриться, що перед тим, як зробити таку
серйозну заяву, правоохоронці не ознайомилися з рішеннями обох судів. Не
віриться і в те, що вони нічого не чули про постанову Верховної Ради
України № 901-VI від 16 січня 2009 року, згідно з якою запроваджено
мораторій на виселення редакцій друкованих засобів масової інформації та
закладів культури з приміщень, які вони орендують. І коли термін дії
договору про оренду закінчується, власники цих приміщень зобов’язані
пролонгувати його на новий строк. А редакції обох видань, треба сказати,
«квартирують» тут ось уже 40 років (а не 10, як повідомляє
прес-служба), і орендар — Товариство «Знання» України, що є їхнім
засновником, — завжди сумлінно сплачував усі рахунки, які виставляв йому
ЖЕК-101. Було, зокрема, внесено орендну плату й за січень 2011 року.
А якби правоохоронці уважніше придивилися до
документів купівлі-продажу, то помітили б, що там узагалі йдеться про
якесь інше приміщення: на вул. Прорізній, 10А, загальною площею 121,3
кв. м, а не на Прорізній,10, загальною площею 133 кв. м, що його займали
редакції!
На цю пікантну обставину, до речі, чомусь не
звернули уваги ні нотаріуси, які завіряли своїми підписами договір
купівлі-продажу комунальної власності ТОВ «Лорбук», ні ті, хто оформляв
перепродаж цієї власності новому «добросовісному набувачеві». Не
помітили цього й судді аж трьох інстанцій, які розглядали справу про
правомірність вищезгаданих операцій. Випадково а чи навмисно?..
Провівши самостійне розслідування, журналісти
з’ясували, що жодних приміщень на вул. Прорізній, 10А немає і взагалі
такої адреси в Києві не існує!
Що ж виходить: рейдери займалися
продажем-перепродажем порожнього місця, відносно чистого київського
повітря, а виставили претензії на заволодіння цілком реальним добротним
приміщенням! І коли це їм не вдалося законним шляхом, стали діяти
по-бандитському: самовільно вдерлися в чуже приміщення, як у рідну хату,
повивозили кудись комп’ютерну техніку, архіви за 45 років, рукописи
науковців, політичних та громадських діячів, підготовлені до друку
матеріали та інші документи, а заодно державні нагороди і цінні речі
журналістів… І доблесні правоохоронці вважають таку «експропріацію»
цілком законною?
За фактом вчинення злочину прокуратурою м.
Києва порушено кримінальну справу. Але розслідується вона, як мокре
горить, і перекидається з рук у руки. Тепер нею займається слідчий
Голосіївської райпрокуратури м. Києва Д. В. Петрук. Робить він це, треба
сказати, вкрай мляво, схоже, більше опікується інтересами погромників,
аніж постраждалих працівників «Трибуни», з якими досі навіть не
зустрівся. Вже минає рівно два місяці після погрому, а приміщення та
майно журналістам не повернуто, роботу обох видань паралізовано, а
рейдери, заподіявши шкоди на сотні тисяч гривень, спокійнісінько гуляють
собі на волі і користуються чужим майном.
Звісно, якби вони діяли самі по собі, то не
були б такими сміливими. Та їм, либонь, і на думку не спало б
зв’язуватися з пресою, знаючи, якого розголосу це може набути. Отже,
тут, судячи з усього, не обійшлося без могутніх покровителів. Таких
могутніх, що їхні підопічні не бояться виходити серед білого дня з
«фомкою» на велику дорогу. І діють так нахабно й самовпевнено саме тому,
що є виконавцями чужої волі: їх найняли для «брудної» роботи ті, кому
не до шмиги видання, що займають самостійні, виважені, державницькі
позиції. Журнал «Трибуна» належить саме до таких. Ось уже 25 років його
очолює заслужений журналіст України, Посол Миру Валентина Меншун, добре
знана й шанована в наукових та політичних колах людина. У «Трибуні» з
номера в номер вміщуються матеріали з різних галузей знань, вона є
ВАКівським виданням, у ній публікуються видатні вчені, політичні діячі
різних течій і переконань. І коли стався погром редакції, у високі
державні установи, аж до Президента України включно, посипалися сотні
тривожних листів від науковців, політиків, лікарів, педагогів, інженерів
— активних авторів, читачів і шанувальників журналу. У всіх листах
висловлюється глибоке обурення цим безпрецедентним актом. І що ж? На них
здебільшого приходять розпливчасті, зроблені під копірку відписки:
мовляв, знаємо, реагуємо, вживаємо заходів. А реакція чиновників із
Адміністрації Президента, куди йде найбільша кількість звернень, взагалі
однотипна. Мовляв, не в ті двері стукаєте, шановні. «Відповідно до
статті 7-ї Закону України «Про прокуратуру» забороняється будь-яке
втручання органів державної влади в діяльність прокуратури». І так далі,
все в такому ж повчальному тоні. І — жодного слова по суті порушеного
питання! Ось як закінчується, зокрема, багатослівна відповідь з АП, яку
отримав наш колега, письменник, давній автор «Трибуни» Володимир Чепіга:
«Водночас інформуємо, що органи державної
влади, органи місцевого самоврядування, керівники та інші посадові особи
у разі визнання заяви чи скарги необґрунтованою на виконання вимог
частини четвертої статті 15-ї та абзацу восьмого статті 19-ї Закону
України «Про звернення громадян», зобов’язані роз’яснити громадянину
порядок оскарження прийнятого за нею рішення.
З повагою
Завідувач відділу опрацювання звернень громадян
С. Конюхов».
Що означає цей вишуканий бюрократичний пірует,
ми гуртом, хоч як морочилися, не дотямили. Чи не приховує він такого
собі насварювання державним пальчиком: дивіться, мовляв, бо в разі чого
ми вам роз’яснимо?..
Еге ж, органи державної влади справді не мають
права втручатися в діяльність прокуратури, чинити тиск на суди абощо. У
демократичній державі, хвалити Бога, живемо! Але ж у цьому випадку
йдеться не про діяльність, а фактично про бездіяльність
прокуратури, якій час дати політичну оцінку. Адже мова, повторюємо, не
просто про ще один випадок рейдерства, а про заздалегідь сплановану,
спрямовану проти преси політичну акцію, замовників якої слід шукати на
найвищих поверхах влади. Маємо всі підстави розцінювати її як зухвалу
спробу накинути вуздечку на ті видання, чиї публікації не завжди «йдуть у
ногу» з «генеральною лінією» і своєю неслухняністю неабияк дратують
декого з владців. Отож нехай, мовляв, іншим буде в науку… Але ми цю
науку вже проходили...
І наостанок: гадається, на очі Президентові
жодне з цих сотень звернень на його адресу не потрапило. А шкода.
Передвиборча заява «Почую кожного!» мала б усе-таки підкріплюватися
реальними кроками.
