Напередодні старого Нового року ми зателефонували до головного редактора журналу "Перець" Михайла Прудника і привітали його зі святами. Він був тепло зворушений, у свою чергу побажав колегам з рідного краю здоров’я, наснаги, творчих успіхів. Михайло Васильович з ніжністю згадав село, де народився, і повідомив:

- Почитайте мої коротенькі спогади у "Літературній Україні" №1 про відзначення мною у дитинстві різдвяних днів. Вони залишилися назавжди в пам’яті.

Із задоволенням розміщуємо цей матеріал на сайті.

РІЗДВЯНІ СПОГАДИ Михайла ПРУДНИКА

Різдвяні свята з дитинства особливі для кожного українця. З ними пов’язане натхнення до нових справ, благодать, радість. Про те, які спогади викликають новорічні свята, з «Літературною Україною» поділився Михайло ПРУДНИК, письменник-гуморист:

— Як і для кожного з нас — це щось світле, неповторне, казкове і разом з тим природне свято, а для нашої родини — ще й дуже осібне… Зі своєю дружиною Світланою я познайомився у новорічну ніч у гуртожитку Київського університету, де мешкали студенти факультету журналістики усіх курсів. А через кілька літ під Новий рік, 31 грудня, Світлана подарувала першого сина…

Тому новоріччя для нас ще й дуже сімейне свято. З колядуванням, щедруванням, із гостями… Як у дитинстві, яке пройшло у невеличкому селі Мозгова на славній Сумщині. О, як ми чекали, коли можна буде понести хрещеним батькам вечерю! Сніги тоді були глибокі. І тільки було видно, як наші шапки пливуть поміж кучугур. І чому ото укорінилася думка, що то лише десь у Карпатських горах збереглися ці традиції? Моє село — за кілька десятків кілометрів від Росії.

…А на Старий Новий рік до нас із села Веселого приїздив дядько Степан, материн брат. Він вирушав із дому рано-ранесенько на коні, запряженому в сани, щоб засіяти на щастя, на здоров’я усім родичам в окрузі. Вранці він заходив до нашої хати у кожусі, знімав притрушену снігом шапку, діставав із кишені жито-пшеницю і своїм, здавалося нам із братом Миколою, казковим, чарівним голосом зичив щастя-здоров’я…

Мати метушилася, одразу наливала братові чарку. Дядько Степан випивав, а вже потім знімав кожуха і сідав до столу. Потім вони гомоніли про життя-буття, бажали, щоб і наступного року дядько Степан обов’язково приїздив засівати. А той, глянувши на годинни­ка, говорив: «Пора! Бо і до Романівни треба заїхати, і до доньки Валі…»

Батько пропонував: «А на коня?»

— Е ні, Василю, — відповідав дядько Степан. — Сьогодні хоч і твоє свято, але душа повинна міру знати. А то буде, як ото люди розказують: поїхав чоловік на свята рідню провідати, тільки не так, як оце я — саньми, а верхи. Погостював та й зібрався додому. А родичів багато, не одну чарку приголубив. І на коня, і на стремено. Підійшов до свого гнідого, хотів скочити в сідло, а не може. Тоді він і просить: «Святий Миколаю, поможи!» Махнув ногою. Не виходить. «Святий Михайле, підсоби!» Те саме. «Сорок святих, поможіть!» І так пружно відштовхнувся, що не тільки заскочив у сідло, а й гепнувся з нього з другого боку коня. Підвівся. Обтрусив сніг та й каже: «Хлопці, помагать то помагать, тільки не всі зразу…»

Усі сміялися. А дядько сідав у сани і їхав далі. У своє село Веселе.

Отож, згадуючи своє дитинство, своїх родичів, зичу у ці новорічні дні, щоб вам помагали усі святі. А ви при цьому залишалися на коні.

В сучасному Мозковому.