У нашому житті дуже часто не вистачає того, що дарує нам радість, наснагу та хороший настрій. Тобто, гумору. Але, хвала долі, є люди, які намагаються поділитися з нами цим почуттям, якого у них самих - «по вінця». І є журнал, який ці люди створюють і який дарує нам справжні позитивні емоції та хороший настрій - це журнал «Перець». Сьогодні ми розмовляємо з головним редактором видання - Михайлом ПРУДНИКОМ.
Михайло ПРУДНИК, головний редактор журналу "Перець"
- Михайле Васильовичу, наскільки я розумію, «Перець» став Вашою долею... - Так, ще 1973 року я потрапив до редакції журналу на практику, яка показала мені безліч можливостей для творчого розвитку. Потім я прийшов сюди на роботу, а вже з 2003 року - головний редактор. Дуже відповідальна місія - керувати таким виданням. Його історія - історія України. Незабаром, дасть Бог, відзначатимем 90-річчя з дня виходу. Адже з'явився він на світ 1922 року і називався тоді «Червоний перець». Разом з московським «Крокодилом» був одним з найпопулярніших гумористичних журналів у Радянському Союзі. Його співробітниками були Остап Вишня, Олександр Довженко, Юрій Вухналь... Проте вже з 1933 року в редакції почалися арешти, і «Червоний перець» перестав виходити. Але з 1941 року його було відновлено за новою назвою - просто «Перець». - А чому саме «Перець»? - Ви ж розумієте, в Україні, зазвичай, все має бути з перцем: і борщ, і горілка, і, звісно, слово! Тому, як же могли обійтися без цього слова у назві гумористичного журналу? В кожному жарті має бути «перчинка». Адже гумор - одна з найяскравіших рис нашого народу. Втім, хіба «Перець» перше українське гумористичне видання? Ні, до «Перця» існували гумористичні журнали, але вони не отримали такого визнання, слави, як наше видання. У Харкові, Одесі та інших містах України у 1922 році було створено багато українських журналів: «Красный слон», «Хоботом на клык», «Життя і гумор», «Комсомольский крокодил». «Стружки», «Часы досуга», «Ближе к солнцу» та інші. Дуже цікавим був «Шершень» - він виник у 1905 році на хвилі революційного піднесення. У цьому журналі друкувалися Іван Франко, Леся Українка, Іван Нечуй-Левицький. Тож рівень його був дуже високий. Наш «Перець» нагороджений орденом «Знак пошани», він має почесну грамоту Верховної Ради України, яку отримав на своє 50-річчя. Але для нас найбільша нагорода - читачі, які нас люблять і читають. - Який тираж видання сьогодні? - На цей час він становить близько 10 тисяч примірників на місяць, це один з найвищих показників для журналу такого кшталту в Європі. Але були в нас й інші часи: 1981 року приміром, наш тираж складав 3 млн. 460 тис. Раніше «Перець» передплачвали всі бібліотеки, сьогодні, на жаль, такого вже немає. В Україні приблизно 30 тис. бібліотек, уявіть, якби кожна передплатила наше видання, які б тоді ми мали результати! І не треба було б ніякої іншої підтримки. - Тобто, можна сказати, що зараз у журналу важкий період? - Зараз важкий період у всієї преси. З кожним роком тиражі, навіть не будемо брати до уваги наше видання, зменшуються. Ми дуже вдячні «Пресі України» за те, що вона допомагає нам, бо без її підтримки невідомо що на нас чекало б. - Де Ви шукаєте теми й натхнення? - Теми - навколо нас. Треба тільки вміти їх бачити. А натхнення? Знаєте, про натхнення можна говорити тоді, коли ти вільний художник, не прив'язаний до роботи. Коли прийшло до тебе натхнення, тоді й написав. На жаль, в журналі такого немає. Ти повинен писати, незважаючи на жодні обставини, ти прив'язаний до технології випуску видання. Але зазвичай натхнення міститься в подіях, ідеях, часом бу¬ває навіть в муках. Найскладніше - просту ситуацію, яка зовсім не пов'язана з гумором, перетворити на смішну, таку, що не залишить читача байдужим. Треба шукати гумор у житті, бо саме він робить життя яскравим та різноманітним. Повірте, ніколи не потрібно чекати натхнення. Ви маєте думати і працювати, а вже в процесі приходить і натхнення. - А чи не було у Вашому житті періоду, коли Ви хотіли залишити роботу журналіста? - Журналістика - це покликання. Від нього не відмовляються. Правда, в моєму випадку і випадку моїх колег це покликання не сильно прибуткове. Гумор у нас оплачується недорого. Порівняйте, навіть карикатури, за які, наприклад, за кордоном платять 25 доларів, у нас коштують 25 грн. Розумієте, за кордоном все більше цінується, а у нас ця робота не заохочується, на жаль. Але якщо я покину те, що створював протягом всього життя, то й від мого власного гумору нічого не залишиться. Зізнаюсь чесно, мені дорога пам'ять тих людей, які за наш журнал сиділи в тюрмах, яких відправляли на Колиму розстрілювали. Це минуле, яке не можна забувати. Все моє життя пов'язане з цим журналом, я люблю його і свою роботу - Але ж Ви ще й відомий письменник-гуморист, тож пишете не тільки для журналу? Одне перегукується з іншим. Справді, я член Спілки письменників України, лауреат премії Остапа Вишні, маю інші відзнаки. Нещодавно навіть книжку видав з такою назвою: «Лауреат усіх премій». Гумористичну, звісно. - Що для Вас слава? - Зізнаюсь чесно, некомфортно почував би себе, якби їхав у транспорті, а на мене всі очі витріщали. За радянських часів мене знали трохи краще і впізнавали, і мені це не дуже подобалося. Я не людина слави, я просто люблю і захоплююся своєю роботою і всім, що маю, завдячую їй.
Розмовляла Катерина БАЧИНСЬКА, слухач інституту журналістської майстерності при НСЖУ. Київ.
