Десь півстоліття тому, коли я був студентом Глухівського педінституту, затим торував стезю на педагогічній ниві, перші свої вірші і кореспонденції надрукував у місцевій газеті "Народна трибуна”, яка з війни і на початок 60-х років носила назву "За перемогу”.

   Мене, активного дописувача міськрайонки, взяв у штат на випробувальний строк тодішній редактор газети Михайло Тихонович Савченко. Людина зовні сувора, в роботі врівноважена і прискіплива, по-партійному вимоглива. Ветеран війни був слухняним редактором перед райкомом партії. На кожне наше задиристе слово в газеті кивав на "білий дім з жовтими плямами”, як ми потай від нього кепкували в колективі над суворою будівлею райкому партії, котрий знаходився через сквер від редакції. Втім, як би ми говорили про залежність редактора від райкомівської ідеології, а відносились до нього з повагою. Редактор-фронтовик носив у собі багато життєвої правди. Михайло Тихонович був старіший за кожного в нашім колективі на 10-20 років, мав нагороди з війни, був поранений. Нерідко згадував свою Ображіївку під Шосткою, де народився, розповідав про свого знаменитого земляка, тричі Героя Радянського Союзу Івана Кожедуба, з яким знався у юності, бо ж був всього на 2-3 роки молодший за нього.

   Після війни фронтовик М.Савченко дещо попрацював в одній з районних газет на Одещині, а з поверненням на Сумщину очолив редакційний колектив районки у селищі Шалигине. Коли ж Шалигинський район, як і сусідній Червоний, адміністративно приєднався в укрупнений Глухівський район, Михайло Савченко став редактором "Народної трибуни” - газета, яка була заснована у буремному 1917 році. У новому редакторському кріслі він замінив ветерана війни і журналістики Костянтина Шведуна, який пішов на пенсію, дещо попрацювавши відповідальним секретарем.

   Майже чверть століття творчої праці Михайло Савченко віддав газеті, найбільше з усіх попередніх редакторів однієї з старійших в області газети. "Народна трибуна” була на видноті і серед читачів, і в інформаційному просторі серед інших споріднених видань Сумщини. Тираж газети у 70-80 роки піднімався до 16-18 тисяч екземплярів. "Народна трибуна” неодноразово ставала переможцем у різноманітних конкурсах міськрайонних газет, які проводились обласним управлінням по пресі.

   Зокрема з року в рік "Народна трибуна" відзначалася серед кращих у висвітленні військово-патріотичної тематики (сторінки "Вічний вогонь”), природоохоронної ("Чисті джерела”), пропаганді книг ("Джерело”, "Довженківець”) та інших. Ветеран журналістики М.Т.Савченко був вихователем молодих газетярів. Він нерідко рятував нас від часом необдуманих фраз, адресованих місцевій владі, від чого менше перепадало і редактору, і нам, молодим, часом гонористим сміливцям газетного пера. Ми стали дружним, творчим колективом: зав.провідним сільгоспвідділом Юлія Лісненко була "грозою” голів колгоспів, багато писала і критикувала, відповідальний секретар Віталій Курченко, права рука Савченка, краяв-правив, як хотів, наші рукописи. Ми не дуже суперечили, бо його коректура була, дійсно, професіональною: він прийшов у редакцію після закінчення факультету журналістики елітного Київського університету ім.Т.Г.Шевченка. Майстром фотосправи був Микола Шавша, за ним прийшов Іван Дмитрюк, який на жаль, рано пішов із життя. Проти дверей їх фотолабораторії завжди відкриті були двері до непосидющого Георгія Потєхіна, який вистукував на старенькій машинці "Москва” свої кореспонденції з поля. Жора часто згадував власкора з обласної "Ленінської правди” Олександра Харченка, який деякий час жив у нього на квартирі, залишив по собі у глухівських журналістів добру пам’ять.

   Михайло Савченко добре знався з багатьма редакторами міськрайонних газет Сумщини, зокрема з Петром Фоміним, який після редагування "Червоної зорі” у смт Червоному очолив редакторський колектив у Ромнах, з Анатолієм Воропаєм, талановитим журналістом і письменником-гумористом, який у 80-ті роки перебував "у вигнанні” в Глухові, де в "Народній трибуні” деякий час очолював партійний відділ. Коли з Києва приїжджав на рідну Глухівщину письменник Олекса Палажченко, з автобуса він спершу заходив до редакції, просив Савченка надати йому "газик”, щоб провідати стареньку матір у селі Вікторове.

   У 80-х роках М.Савченко вийшов на пенсію, а в його крісло сів представник райкомівської номенклатури Владислав Браженко. Після нього колектив редакції очолювали Савченкові учні Валентин Кленько і Віталій Матвієнко.

   Посидівши кілька років без редакційних турбот, Михайла Тихоновича запросили попрацювати в новоствореній районній газеті "Глухівщина”. Так вийшло, що я після 13 років роботи з перших днів створення "глухівчанки” працював відповідальним секретарем, потім редактором нового видання. Писав він про село і колгоспи, які в ту пору перетворювалися в агротовариства. У своїй статті "На життєвих перехрестях” ветеран писав: "Мені доводилось працювати в різних виданнях. Роки роботи в "Глухівщині” співпали з становленням незалежної України. Доводилось висвітлювати складні, часом суперечливі моменти в сільському житті. Редакційні відрядження в сільські глибинки збагачували мою творчу палітру, давали привід для пошуку нових тем, роздумів і узагальнень. Я відчував, розумів по собі, що старому радянському устрою повернення вже не буде. Однак мене охоплювала якась непевність, важко  вірилось у кардинальні зміни на краще в житті людей села і нових форм господарювання”.

   В редакцію газети "Глухівщина” приходили нові, недосвідчені газетярі, до яких придивлявся старійшина глухівського журналістського цеху, по-батьківськи ставився до них. В газеті, яка у квітні 2012 року відзначає своє 10-річчя,  працюють і його наймолодші учні - Тетяна Муковоз, Світлана Веретенник, Катерина Тищенко.

   Помер Михайло Тихонович на 82-му році, 29 вересня 2003 року. Один з титулованих редакторів "Народної трибуни”, якій цього року виповнюється 95 років з часу заснування зберіг по собі добру пам’ять.