Останнім
часом
отак гортаю сторінки газети чи дивлюсь новини по телебаченню і…
хочеться
відкласти видання вбік або перемкнути телевізор на фільм або концерт.
Чому, – запитую я себе як майбутнього журналіста, – чому ж так
відштовхуюче діють сучасні
ЗМІ? Ніби інформаційне поле перетворилося на радіаційне. Відповідь на це
питання я отримала під час зустрічі з маестро журналістики Віктором
Кириловичем
Савченком.
Справа не в тому, що навкруги все так погано, як демонструють
ЗМІ, а в тому, що сьогоднішній журналістиці не вистачає професіоналів таких, як
Віктор Кирилович, «журналіста за професією та совістю» (як назвав його український
письменник Микола Семенович Гриценко).Коли Віктор Савченко завітав до нас, викладач почав
представляти його: «Перед вами відомий український журналіст…». Але гість зніяковів:
«Іване Тимофійовичу, не треба!». А я про себе відмітила, що людина, яка за
своїми плечима має скільки досвіду (і якого досвіду!), тримає себе так скромно!
Уся його постать говорить про те, що він прийшов не повчати, не демонструвати
свій талант, а ділитися знаннями, навиками й просто цікавими історіями його
нарисів.Далі пунктом моєї уваги став голос. Не скільки його
звучання, а особливий шарм. Віктор Кирилович спілкувався з нами так просто, як
з товаришами, без «голосних» слівців, усміхаючись.
Сивина скронь Віктора Савченка не стала причиною
виникнення вікового бар’єру, навпаки: слово «друг» підійде значно краще для
цього випаду, аніж «наставник». Кожне ж його слово мало єдину мету – сформувати
в нашій уяві образ справжнього журналіста.Описувати далі Віктора Савченка я не наважуюся, бо з моїх
слів може виникнути зовсім не той образ. Тож ліпше передам його слова, які
найкраще віддзеркалюють глибину цієї особистості.
– Вікторе
Кириловичу, чи можна навчитися ремеслу журналістики?
– Хоч я і вважаю, якщо мама не дала таланту, то
став хрест, проте завжди треба працювати, щоб щось відкрити в собі. Розвивати
здібності, уважність, логіку, інтуїцію… А ще – словники, вони необхідні для
журналіста. Ніколи не завадить заглянути до словника.
– Щоб в порадили нам як майбутнім журналістам?
– Головне
– любити людей! Якщо не любитимеш людей, то й писати не любитимеш. А писати
треба просто, не треба складних «творінь». Хоча писати просто не так просто
(усміхається).
– Що ж у своїй професії Ви найбільше любите?
– Спілкуватися!
Багато спілкуватися! Ходжу, буває, спостерігаю за людиною, а потім просто
підходжу і вступаю в контакт. Це мені дуже подобається!
Я
завжди був гострим журналістом, пишу так, як воно є. Інколи замість матеріалів
писав пояснювальні (усмішка осяяла обличчя), але не брався за висвітлення
неправди. Ніколи я не розчаровувався в журналістиці, ніколи! Хоча платили завжди
дуже мало, але я пишаюсь своїм моральним гонораром. Завжди писав душею й
серцем.
Після
інтерв’ю Віктор Кирилович зачитав декілька епізодів зі своєї книги «Зарницы», і
підтвердив свої слова: пише просто, але потужно! І скрізь панує одна тема –
співчуття до людини. Тому матеріали його актуальні вчора, сьогодні й завтра. Пером
Віктора Кириловича відроджено не одне ім’я героя України. Його нариси відкрили
нам незвичайні історії людських доль. 9 років поспіль матеріали Віктора Савченка
визнавалися кращими в Україні. І сьогодні не залишають байдужими читачів.
Із
зустрічі з Віктором Кириловичем я винесла не лише відповіді на хвилюючи мене
питання, а й бажання – бажання не тільки обурюватися на сучасні ЗМІ, а щось
змінювати. І нехай замість матеріалів доведеться інколи писати пояснювальні…
