Гільдія редакторів-ветеранів ЗМІ Сумської областіП`ятниця, 21.07.2017, 23:54

Вітаю Вас Гість | RSS
Головна | Каталог статей | Реєстрація | Вхід
Меню
Категорії розділу
ПОСТАТІ [8]
НАШОГО ЦВІТУ ПО ВСЬОМУ СВІТУ [17]
НЕ СЛОВОМ ЄДИНИМ... [1]
БАГАТА (МАРУЩЕНКО) НІНА [4]
ВОРОНЕНКО РАЇСА ПАВЛІВНА [5]
ВЕЙСБЕРГ БОРИС СЕРГІЙОВИЧ [1]
ГОНЧАРОВ ОЛЕГ ІВАНОВИЧ [3]
ГРИЦЕНКО МИКОЛА ІВАНОВИЧ [6]
ЄРОХА МИКОЛА СТЕПАНОВИЧ [5]
КОЗИР ОЛЕКСАНДР ВАСИЛЬОВИЧ [2]
КОРНЮЩЕНКО ІВАН ПИЛИПОВИЧ [5]
МАТВІЄНКО ВІТАЛІЙ ДМИТРОВИЧ [1]
НЕСТЕРЕНКО ПЕТРО АНДРІЙОВИЧ [12]
ПАСЮГА БОРИС ОЛЕКСІЙОВИЧ [4]
ПРАВДЮК ДМИТРО СЕРГІЙОВИЧ [2]
САВЧЕНКО ВІКТОР КИРИЛОВИЧ [6]
СЕНЬКО НАТАЛІЯ ВАСИЛІВНА [2]
СЕРДЮК МИКОЛА ОЛЕКСІЙОВИЧ [1]
ТАРАСЕНКО ВІКТОР ІВАНОВИЧ [3]
ФАСТІВЕЦЬ ГРИГОРІЙ ФЕДОРОВИЧ [2]
ШЕСТАКОВ ЛЕОНІД ПАВЛОВИЧ [1]
Наші захоплення
На своїй хвилі
Радио онлайн
Курс гривні
КОНВЕРТЕР ВАЛЮТ
Форма входу

Головна » Статті » КОРНЮЩЕНКО ІВАН ПИЛИПОВИЧ

ІВАН КОРНЮЩЕНКО
Г.І. Хвостенко



Іван  КОРНЮЩЕНКО

   Він не любить у розмовах навіть з найвірнішими друзями згадувати трагічний для себе день 2 листопада 1952 року. І в десятках статей про життя і творчість Івана Пилиповича не знайдете згадки про те, що сталося в ту пізню осінь - на веснянковому світанкові його життя, бо ж юнакові тоді лише недавно виповнилося 16... Молоденький столяр третього розряду повертався з вихідних, із рідної Новомихайлівки Підліснівської сільради, що в Сумському районі; простував обіч залізничної колії; спробував її перейти, і... Так зненацька вигулькнув з-за повороту поїзд! Отямився в: в лікарні. Без ноги, яку ампутували.
   Мабуть, і досі Іван Корнющенко не може пояснити, де взялися внутрішні сили, коли проводив ті кілька тижні, на лікарняному ліжку після операції. Позаду були пестливі руки і добрі очі мами, колгоспної ланкової Серафими Никанорівни, яка по війні готувала до життя його і двох сестер - батько, електрик Пилип Федосійович, загинув у 43-му при форсуванні Дніпра. Була Новомихайлівська початкова школа, а потім - Степанівська семирічка; після неї пішов працювати підсобним робітником цукрокомбінату. Коли йому було 15 років, у обласній газеті "Більшовицька зброя" з'явилася перша замітка І. Корнющенка про радіофікацію рідного села. Та ще - учнівство в Сумському обласному будівельно-монтажному тресті, заповітне свідоцтво столяра - ось тепер стане справжньою опорою і мамі, і сестрам! Та... Як же тепер?..
   Вистояв юнак, почерпнувши снаги в пам'яті про батька, загиблого геройською смертю, мужності й працьовитості - в предків-земляків - споконвічних хліборобів. Він стає художником-оформлювачем в рідному колгоспі, хист до малярства, який, було, проявився ще в ранньому дитинстві, став у нагоді. Саме в ті часи був і активним сількором; із срібною медаллю закінчив Степанівську середню школу, стає студентом філологічного факультету Сумського педінституту. Продовжує займатися живописом, навіть виходить переможцем у виставках образотворчого мистецтва. Прийшов час вирішувати, чому віддати перевагу - пензлеві чи перу? Перемогло друге: у 1958-му бачимо Івана Корнющенка на посаді літпрацівника краснопільської районної газети "Перемога". А потім була липоводолинська районна "Колгоспна правда" і кролевецька - "Маяк комунізму", працював родактором у газетах Липової Долини, потім Конотопа. Не одну високу журналістську нагороду отримав газетяр Корнющенко: то були визнання в республіканському масштабі, але цим не могла вдовольнитися його спрага до творчості, залюблена в рідне слово душа. Іван Пилипович ще з юності торує стежку і в красному письменстві.
    Починав як поет (першого вірша надрукував у сумській "районці" ще 30 січня 1957 року), згодом прийшло захоплення літературознавством, прозою, заявив про себе і як етнограф, фольклорист.
   1975 року вийшла перша книга І. Корнющенка (у співавторстві з Д. Гриньком) - біографічний нарис про письменника Панаса Кочуру. Дивовижна людина - сорок шість років прикутий до ліжка тяжкою хворобою, спромігся написати низку творів, книг на сучасну йому й історичну тематику. Жива легенда з Кролевця. Звичайно ж, І. Корнющенко добре знав свого старшого товариша; звичайно ж - між ними встановилися міцні, дружні стосунки, бо ж обоє виявилися з когорти мужніх, здатних піднятися над власними життєвими трагедіями, знайти гідне місце в суспільстві, служити йому там, куди покликав талант - у слові.
   У книзі скрупульозно виписано і життєвий, і творчий шлях П.Кочури. За зовні спокійними, розважливими рядками пульсує щире захоплення, гордість за людину, яка знайшла снагу і можливість вийти з глухого кута, в яке загнала недуга, піднятися духом до творчих, інтелектуальних вершин. Можна уявити, з яким серцебиттям пиисалися сторінки про події фашистської окупації: до прикутого хворобою Кочури щодня приходять сусіди, розповідають про глумління окупантів над мирним населенням; Панас Федорович записує ті оповіді на клаптях паперу, виношує книгу під умовною назвою "Звірі" та повість "Родина Сокорин", яка вийшла друком в 1945 році і засвідчила про прихід в літературу ще одного непересічного і мужнього таланту. Пізніше окремими книгами вийдуть повісті "Окрилені", "Вогні юності", романи "Світлий ранок", "Золота грамота", "Апостоли правди" тощо. Автори нарису вводять нас у творчу лабораторію прозаїка, знайомлять із відгуками на його твори багатьох видатних колег. Біографічний нарис має і солідний науковий апарат: бібліографію творчості П. Кочури, список критичних праць про неї.
    Особистий героїзм письменника, боротьба проти загарбників словом, і зброєю - ця тема стала основною в другій книзі І. Корн щенка "Співець грозової юності" (вийшла того ж року) - про поета підпільника Федора Швіндіна. Мимо цієї постаті Корнющенко пройти просто не зміг: до війни Швіндін працював у Липовій Долині, Іван Пилипович, працюючи там в газеті, зустрічався з людьми, які особисто знали поета-патріота, хотіли донести до загалу відомості про цю мужню і красиву душею людину; і до кого ж із цим не йти, як до редактора газети, та ще й - письменника. Книга про Ф. Швіндіна, якого на той час було посмертно прийнято до Спілки письменників України, вигідно вирізняється з-поміж інших книг-нарисів, що вийшли в ті роки, в яких змальовано загиблих у війну молодих письменників. Перед читачами постає не лише крицевий, незламний патріот, а й молода, лірична душа, зі своїми захопленнями та й слабостями, які, проте, не завадили поету піти на героїчну смерть заради Вітчизни. Відчувається: зібраний широкий матеріал про свого героя автор пропустив через власне серце, доторкнувся ним до душевних таємниць свого попередника, і явив його з-під пера читачеві живим, пристрасним і зрозумілим.
   До двох проаналізованих вище книг І. Корнющенка тематично й настроєво належить і третя: "Назавжди лишились молодими". Це - сім нарисів про тих, хто під час Великої Вітчизняної війни перо письменника чи журналіста прирівняв до багнета, у Перемогу зробив найбільший внесок: власне життя. Окрім Федора Швіндіна читач мав змогу зблизька спізнати Пилипа Рудя, Володимира Аврущенка, Миколу Шутя, Івана Чумаченка, Леоніда Левицького, Петра Лідова, Автором здійснено чималу роботу - і при дослідженні біографії героїв, і при осмисленні їхньої літературної творчості. Видання, позначене не лише цікавим фактажем, а й легкістю стилю, гарною мовою, швидко розійшлося з прилавків книжкових крамниць.
Набула розголосу і книга І.Корнющенка "І на тім рушникові…" В її основу покладено розповідь про майстерність кролевецьких ткаль, спадкоємниць давнього мистецтва виготовлення кролевецького рушника. У всіх відгуках на це видання критики робили наголос на тому, що в даному випадкові письменник проявив себе й допитливим краєзнавцем. І це справді так. Але все ж, на наш погляд, найбільша цінність книги в іншому. Того, що, скажімо, відома кролевецька ткаля Ганна Кошук є правнучкою Демида Кошука, якому Тарас Шевченко замовляв весільні рушники; що продукція Кролевецької фабрики художнього ткацтва користується попитом у Франції, Німеччині, США, Канаді, Австралії, Бразилії - ці факти не обминали й інші автори, які писали про кролевецьких майстрів. У книзі ж І. Корнющенка, насамперед, важливі його міркування про особливості стилю, індивідуальність їх почерку, іншими словами суто мистецькі роздуми. Не забуваймо, що Іван Пилипович починав як художник, що пензля і потім надовго не кидав, отож міг поцінувати художні витвори не холодним зором аналітика, а душею, яка сприймала мистецькі гаптування на полотні в унісон тим мазкам, що клав сам на папері.
   Вдумливий дослідник, строгий аналітик, майстер виваженого, інколи навіть сухуватого стилю оповіді. Таким поставав І. Корнющенко перед читачем. І став для нього несподіванкою, відкриттям, коли прийшов у іншому жанрі - з книгами прози.
   "Невгамовний щем" - назва прозової книги вдало відбиває і зміст м творів, і те враження, яке не покидає читача після прочитання. І повісті, і десять оповідань та новел, вміщених тут. Повість має дещо незвичну побудову: 22 розділи, кожний з яких сприймається як окремий твір з викінченим сюжетом, усі ж разом з'єднані єдиними героями, часом і місцем, утворюють широку панораму подій в селі Гола Долина під час німецької окупації і трьох повоєнних років. Уже з перших сторінок - картини проводів чоловіків, коханих, батьків на фронт - автор вводить читача в емоційну, глибоко чуттєву, експресивну атмосферу. Надовго лишається в пам'яті і горе солдатки Софії після отримання нею "похоронки" на чоловіка. Вражаюча сцена, як сприйняв горе син Іван, котрого при окупації психічно надломили фашистські нелюди: мчить із хати, в холодну осінню сльоту - геть під жорстокої звістки, геть від людей, що затіяли жорстоку війну; а розхристана Софія, опритомнівши, зібравши рештки сил, намагається наздогнати сина, голосячи: "Іваночку, Іваночку, куди ж ти, надіє моя?"
    Подібних сцен, зітканих, здається, із самих нервів позитивних героїв, у повісті не бракує.
    Зморені голодом, худенькі діти і не менш виснажені дорослі чекають свіжого хліба: вдалося дістати сякого-такого борошна. Ось з'явилися з печі буханці. Сині, аж прозорі, дитячі рученята потяглися до давно очікуваного щастя. Та раптом до хати вриваються фашисти і, лаючись та регочучи, хапають свіжі хлібини, навіть і ті, які діти вже надломили... Болить серце, коли автор пропонує тобі й інші картини: відбирання окупантами в селян корів - єдиних годувальниць напівголодних сімей; вивезення юнаків та дівчат до "третього рейху" - плач і непокора, усвідомлення нещасними, що, ма-буть, востаннє бачать і рідні обличчя, і тополі за рідним селом, усю свою Україну; а на фоні цього звірства - звірство не менше: поліцаї-запроданці жирують і пиячать, не те, що глухі до горя земляків, а й тішаться з того нещастя, яке принесла окупація.
   Радянські війська нарешті визволяють від німців Голу Долину. "Наші прийшли!", - полегшено зітхають герої повісті. Але поневіряння голодолинців продовжуються. З болем живопише автор худих жінок-колгоспниць, які тягнуть ріллею борону, впряжені в неї, мов воли; як із жахом завмирають селянські серця, коли трудівники підписуються на примусову здирницьку позику: а що ж із дітьми буде? А знахабнілий голова колгоспу, такий собі сільський царьок, відмовляє солдатській вдові Софії у соломі, і дірки на солом'яному даху лишаються на зиму незалатаними.
    То що - не було і немає просвітку? Є. З внутрішнім полегшенням спостерігаєш, як рядові колгоспники у свій вільний час толокою виходять ставити Софії хату із саману. Так, стожильний він, мабуть, наш народ. Знівечений і забродами-окупантами, й доморослими перевертнями, все ж лишився у своїй основній масі високоморальним, чутливим до горя ближнього. Й це додає світлих тонів у той невгамовний щем, з яким спостерігаєш трагічне минуле українського села.
     Для живописання подій твору І. Корнющенко використовує достатній набір виражальних, зображувальних засобів. Насамперед - мовні особливості. Оповідь ведеться без багатослів'я, автор полюбляє застосовувати рідко вживані дієслова ("дибуляти", "вишкульгувати" тощо), які в тканині оповіді органічно стають метафорами. Економними, але виразними словесними мазками автор малює пейзаж. Інколи розповідь ведеться ритмічною прозою, і ця схожість із білим віршем виявляється доречною в тій чи іншій час¬тині композиції. Цікаво, що співпереживання героя повісті волею автора виявляють домашні тварини: і кобила Солдатка, і Софіїн Тузик, і корова Лиша мовби доповнюють психологію своїх господарів, слугують своєрідними атрибутами життя Голої Долини.
Слідом за "Невгамованим щемом" Іван Пилипович видав книгу, яка знову приємно подивувала шанувальників його пера. Солідний томик під назвою "Мій дивосвіт", до якого ввійшли оповідання, етюди та есе про природу. Книга щедро ілюстрована фотознімками, які зробив особисто автор, "засвітившись" у такий спосіб ще однією гранню обдарування - як фотомайстер. Видання має 7 розділів, у яких згруповані розповіді про фауну й флору нашого краю, тонкі спостереження над життям тварин і рослин, наведено цікавинки і бувальщини; Іван Корнющенко закликає нас не лише любити "братів своїх менших", оточуючу нас природу, він переконливо підводить читача до єдино можливого висновку. Ми, люди, є невіддільною часткою матінки-природи; й багато наших негараздів спричинені тим, що ми, у своїй гордині, наважилися - таки від неї в тому чи іншому моменті відділитися; і потрібні певні зусилля всієї спільноти, котра називає себе людством, аби повернути собі статус-кво, стати справжніми і слухняними дітьми планети нашої зеленої.
     Нова книга Івана Корнющенка - "Крізь призму століть" - нова іпостась її автора. Як ревного дослідника минувшини рідного краю.
Історія Слобожанщини і Сіверщини для Івана Пилиповича - то, насамперед, яскраві постаті, що уособлювали думки й сподівання народу в різні проміжки історичних епох. Семен Гаркуша, Сидір Ковпак, Єгор Мовчан, інші визначні діячі, про яких вже писано-переписано, але під пером письменника з Конотопа набрали нових рис, іншого осмислення. Бо ж вони розглядаються вже з позиції письменника України незалежної; і в тому й особливість, і цінність тієї книги.
    Є у творчій та суто людській біографії Івана Корнющенка особлива сторінка. Це його тривале спілкування з Леонідом Новиченком. Як відомо, видатний літературознавець-академік народився в селі Русанівка, що за кілька кілометрів від Липової Долини. Леонід Миколайович не забував рідного села і, навідуючи його, чи ж міг обминути редакцію райгазети, де свого часу вперше побачив на¬друкованим своє прізвище. Тим більше, що редактором у "районці" - колега, письменник-літературознавець. Скільки було вдвох пе¬редумано-переговорено - й біля підніжжя Учителевої гори (так русинівці називають одну з вершин села на честь батьків академіка, вчителів Миколи Петровича та Марії Миколаївни), і в заплавах тихоплинного Хоролу, і в затишній квартирі Корнющенка. Лише дрібку того всього помістив Іван Пилипович у книгу "Сходження", у нарис про Л. Новиченка. Гадаємо, він ще повернеться до образу "виразника нашої епохи" (так він назвав Новиченка), бо ж до образливого мало сказано ще в нас про автора "Поезії і революції", десятків інших літературознавчих монографій, що вийшли з-під пера нашого земляка і навічно залишилися в золотому фонді нашої культури.
    Помітними віхами в доробку письменника стали книги "Поет пушкінської плеяди" - нарис про життя і творчість Василя Туманського, "Було, було..." - цікаві бувальщини з життя письменників Сумщини і їх колег, пов'язаних з нашим краєм тощо. На робочому столі І. Корнющенка "дозрівають" нові твори; готуються різноманітні статті для енциклопедій, журналів, збірників. В серці письменника вибруньковує Слово, щоб і далі славити рідну землю, бути зі своїм народом у наш непростий, але дзвінкий і по-своєму щасливий час.

Книги І. Корнющенка:

"Панас Кочура" (1975).
"Співець грозової юності" (1975).
"І на тім рушникові..." (1977).
"Назавжди лишились молодими" (1988).
"Лісова стежка" (1992).
"Невгамовний щем" (1996).
"Сходження" (1998).
"Мій дивосвіт (1998).
"Крізь призму століть" (1999).
"Поет пушкінської плеяди" (2000).
"Було, було..." (2001).
"Де курйоз, а де всерйоз" (2002).
"Повернення в молодість" (2003).

Рецензії, відгуки:

Ступак Ю. Творче горіння. // Ленінська правда. -1975, 26 серпня.
Єроха М. Подвиг письменника. // Народна трибуна.-1975, 13 вересня.
Данько М. Слово про поета-земляка. // Ленінська правда. -1978, 9 січня.
Пулінець П. Мужність творця. // Деснянська правда. – 1976, 12 березня.
Тарасенко І. Пісня про рушник. // Ленінська правда. – 1977, 27 листопада.
Гризун А. Незвичайні долі.//Червоний промінь. -1977, 8 лютого.
Новиченко Л. Торуючи шляхи істина. // Прапор. -1989.
Малиношевська С. Еліксир доброти. // Кролевецький вісник 1992, 11 грудня.
Охріменко П. Цікаві спостереження. // Вперед. -1993, 27 січня.
Столбін О. Щедра осінь на обжинки. //Сумщина. -1996,18 вересня.
Омельченко М. Іванові Корнющенку - 60. // Літературна Україна. -1996, 10 жовтня.
Савич І. Невгамовний щем. //Сумщина. -1996, 14жовтня.
Вертіль О. Дивосвіт крізь історичну призму. // Сумщина. - 1999, 1 вересня.
Савич І. Сходження. // Літературна Україна. -1999, 14 жовтня.
Вертіль О. Василь Туманський - крупним планом. // Сумщина. -2000, 5 травня.
Дзюба В. Відоме ім'я призабутої людини. // Одеські вісті. - 2000, 10 серпня.
Хвостенко Г. Що було, те було. // Сумщина. - 2001, 24 жовтня.
Козлова І.  І. П. Корнющенко: "Повернення в молодість". // Сільські горизонти. - 2004, 31 січня.





СМЕРТЬ МОНСТРА

Оповідання
   Телефонний дзвінок пролунав бентежним громом із ясного неба, вдарив гострострільною блискавицею в самісіньке серце і там, у глибині, відлунився глухим стогоном. Колись білолиця і вродлива дівчина, а нині жовта й худа, знеможена буднями і виснажена до¬лею Тамара Корніївна, як тільки поклала трубку, вискочила на ґанок І наказала чоловікові швидко заправляти машину.
-    Що сталося?— зупинився в непорозумінні сивочолий Гнат Макарович.
-    Поїдемо до Лілі. Вона тяжко захворіла,— відповіла, задихаючись, — Подзвонив Ігор, що гіпертонічна криза, від якої втратила і свідомість...
   Дочка з чоловіком були на службі, а ще не так старі, як вироблені, дід та баба порались по господарству та доглядали їх трирічного сина. І перше, що сказала Тамара Корніївна онукові, було:
- Максимку, поїдемо до бабусі Лілі й дідуся Ігоря?
- Поїдемо!— аж затанцював хлопчик.
- Тож давай швиденько зодягатись.
   Максимко слухняно всовував у холоші ніжки, підставляв рожеві рученята, щоб бабуся натягла теплий светр, вив'язаний нею зимовими вечорами.
   І ось уже все зібрано для дороги, на столі лежить вирваний із учнівського зошита клаптик паперу, на якому написала дітям запис¬ку, що отак і так, що їдуть, беруть із собою Максимку і, дасть Бог, через день-два повернуться.
Попереду — майже триста кілометрів. Усе трудове життя пропрацювавши шофером, Гнат Макарович добре розумів, що таку відстань легко не подолаєш. Та ще зараз, коли зима стрічається з весною і кожна з норовистих сестер намагається взяти своє — то перша так завіхолить, що й світу не видно, то друга чарівною царівною розпустить золотоволосе проміння і хоч трохи розтопить сніг. А вночі розгнівана зима скує першу талу воду, і тоді ні проїхати, ні пройти.
   І зараз Гнат Макарович, а слідом і Тамара Корніївна відчували, як їх білясті "Жигулі" водить в різні боки. Коли ж проїхали першу
сотню кілометрів, розгулялася хуртовина, по льоду несло сніг, і від цього дорога ставала ще слизькішою.
   Все ж дісталися благополучно. Невелике й красиве містечко зустріло їх сонячно, хоч мороз був лютіший, ніж у їхній любій Черкащині.
   "Слава Богу, обійшлося", — подумала Тамара Корніївна, коли переступила поріг палати й побачила ледь-ледь усміхнену Л ілю. Ті відразу розчулилась і заплакала:
—    Моя сестричко! Як же це ви добралися? — і коли та нахилилась, обхопили одна одну руками і застигли в обіймах.
Слідом зайшли і Гнат Макарович з онуком.
—    О-о-о, і Максимко приїхав, — зраділа хвора й попрохала, сестру дістати з тумбочки принесену вранці чоловіком "Корону".
—    Візьми, мій хороший, — і простягла йому улюблену шоколадку.
Хлопчик без будь-якої сором'язливості взяв у барвистій обгортці ту плитку.
—А що треба сказати? — запитав Гнат Макарович.
—    Спасибі, —усміхнувся хлопчик.
—    Ну от, правильно. А то ніяк не запам'ятаєш,— продовжував повчати дід.
Коли обмінялися першими запитаннями і відповідями на них, відвели, як мовиться, душу і вже збиралися іти, Лілія Корніївна звернулася до чоловіка:
—    Ти ж там, Ігорьок, покажи де що лежить, а ти, Томочко, господарюй, наче вдома.
—    Ну про що ти говориш?- усміхнулася сестра. — Не вперше ж,
—    Бач, а де машину поставите? — запитала Гната Макаровича,
—    Та де ж — у ваших друзів.
—    Які там друзі? — заперечив Ігор. — То як працював та поки їм вигідно було, доти й приятелювали... А тепер, коли зустрінемось, як кажуть, лоб до лоба, привітаються, коли ж хоч трохи на відстані, намагаються не помічати. Взагалі, невигідної дружби не існує... Та не будемо розчаровуватись. Все ж доведеться ставити машину у них. Думаю, не відмовлять.
Сім'я Лободюків жила на околиці містечка, що славилось хорошими садками. Валерій Архипович працював учителем, його третя дружина Антоніна Захарівна — вихователем дитсадка, а син Олег закінчував сьомий клас. їх ошатний будинок красенем визирав з-за високого дощатого паркану, в щілину якого гарчав на перехожих величезний Барс. Років десять тому половину того будинку завдяки другові — помічнику прокурора — Лободюк відсудив у одинокого меншого брата, і той, проклявши всіх і все, поїхав на сибірські нафтопромисли.
   Оскільки в містечку не було платної автостоянки, Гнат Макарович, коли приїздили до родичів, ставив "Жигулі" в них. І завжди був спокійний, бо й огорожа надійна, і пес невсипущий. А одного разу, коли їх старий "Москвич" був на ремонті, "Жигулі" загнали в гараж.
   Скоріше, звичайно, для годиться, але зустріли Гната Макаровича привітно. Розпитали, що такої пори загнало у їх віддалене містечко, побідкалися за здоров'я Лілії Корніївни... Видно, ще б говорили, та стомлений дорогою гість вирішив не засиджуватись. Недалеко під собачої будки поставив машину, ввімкнув протиугонний пристрій, замкнув дверцята і, коли господар розвальцем підійшов до воріт, і накинув на дужку величезний іржавий замок, повернув у ньому ключем, сказав традиційне "До завтра" й пішов.
Лободюк зупинився біля "Жигулів". Потім так же повільно, перевалюючись з боку на бік, обійшов навколо і, немов цікавий музейний експонат, обдивлявся машину з усіх боків. Від заздрощів, що він має, як син називав, трухлий тарантас, а той ось яку красуню, очі ще дужче випнулись із набряклих повік. А коли зупинився біля тих маленьких дверцят, за якими — патрубок бензобака, довго не міг відірвати погляду. Хоч пального в нього три каністри, та воно з кожним днем дорожчає, і запасливий Лободюк продовжував накопичувати його правдами й неправдами. Одного разу навіть розбідкався перед сусідом-бізнесменом, що, мовляв, з двору нічим виїхати, і той наповнив йому відро.
   Як і пізньої осені, день ранньої весни короткий, і Лободюк не помітив, як засутеніло, а потім і зовсім стемніло. Під рукомийником, що прибитий до стовпчика, сполоснув руки й зайшов до кімнати.
—     Де ти так довго був? — запитала дружина. — Я вже хотіла кликати. Вечеря давно готова.
   Як повечеряв, зачинився в маленькій кімнатці й почав перевіряти учнівські зошити. Та перед очима раз по раз з'являлися оті дверцята, а потім навіть вчулося, як струменить бензин.
   Струснув головою, протер очі, схопився й пішов на кухню.
—     Що воно все ллється? — запитав невдоволено.
—     Ти що? — звела й до того високі брови. — Як завжди, мию посуд. Що ж іще жінки роблять після вечері?
—    Ай правда, — подумав і, супроводжуваний здивованим, навіть сердитим поглядом дружини, знову похитав до кімнати...
Вранці Тамара Корніївна пішла з онуком ще раз провідати сестру, а Гнат Макарович навпростець поспішив до Лободюків.
Антоніна Захарівна вже була на роботі, Олег — у школі, а Валерій Архипович сидів над зошитами, що їх вчора так і не перевірив. Глянув на годинник, подумав "Ще до чотирнадцятої встигну". І відклав той невисокий стосик.
Був він сьогодні особливо говіркий і привітний. Навіть запропонував разом почаювати. Та, маючи якийсь незвичайний нюх до людей, Гнат Макарович уловлював у його словах то ледь помітну тривогу, то нещиру улесливість. Потім подумалось, що то просто здалось, і він, потиснувши руку та подякувавши за надане для м.ашини місце, виїхав із воріт. А коли повернув і рушив вузенькою вуличкою, у бокове дзеркальце бачив зсутуленого Лободюка, котрий невідривним, сповненим загадковості, поглядом проводжав " Жигулі", аж поки вони не зникли за віддаленими будинками...
—    Сніг несло цілу ніч, — зробила висновок Тамара Корніївна| коли виїхали за місто.
—    Ясно, що мело, — погодився Гнат Макарович. — І не стільки з неба, скільки по землі.. Бачиш, цілі замети впоперек дороги.
—    Добре, що хоч зараз притихло. Лише мороз не відступає Там, де можна, Гнат Макарович об'їздив, у інших місцях з розгону прорізав слід.
   Раптом загорілась червона лампочка, подаючи сигнал, щі кінчається пальне. Обоє в непорозумінні перезирнулися.
—    Як закінчується? — першою порушила мовчанку Тамара Корніївна. — Ми ж перед самим приїздом дозаправляли, і бак був майже повний.
—    Ну, звичайно ж, — підтакнув Гнат Макарович. — Але нічого не розумію.

—    Що там розуміти, скачали, виродки прокляті! — почервоніла від обурення. — Інакше б де він подівся?
—    Ясно, що злив той педагог, — останнє слово сказав із таким натиском, немов хотів укласти в нього всю силу свого зла.
—    І хто б міг подумати? Бодай би ти ним залився, булькатий монстр! — намагалась підібрати якнайдошкульніші слова.
—    Ти так говориш, ніби він їх чує.
—    Не чує зараз, так, дасть Бог, почує колись. Рано чи пізно зло виллється йому тим же, а то ще й більшим.
—    Так то так, але як же тепер добиратись додому? — зітхнув — Ще й дитина з нами. Хоч би про неї подумав, виродок. По суті замахнувся на життя, адже, чого доброго, так серед поля можна й, замерзнути.
— А тут, як на те, стрічні машини майже не йдуть, — теж забідкалась Тамара Корніївна і ще дужче закутала Максимку, який спав поруч неї на задньому сидінні. — Хоч би село, так і його не видно, — додала згодом.
Гнат Макарович все ж продовжував їхати, коли наближала легкова чи вантажна автомашина, подавав світловий сигнал. Та шофер першої не зупинивсь, а другий сказав, що в самого ледь вистачить на дорогу.
    Нарешті в зморшках, із сивими бакенбардами чоловік продав кілька літрів.
—    Повірте, більше не можу, бо й самому їхати далеко, — торкнувся пальцями грудей.
—    Та що ви клянетесь. Я і так вірю. Спасибі велике. Все ж до і села допхаємось, а там, як не кажіть, а легше в когось купити.
І справді, й цього разу світ виявився не без добрих людей. Отож благополучно дісталися додому і лише тоді полегшено зітхнули. Тільки той осадок від злочинного вчинку Лободюка не переставав гірчити. І кожного разу, коли в усій вайлуватості й зажерливості з'явилися в уяві, то Гнат Макарович, то Тамара Корніївна з обуренням запитували: "Як така людина може вчити дітей?" — і не знаходили відповіді.
   Проте ні в листі, ні по телефону родичам не сказали про це. Лише, як приїздили в гості, "Жигулі" у Лободюків уже не ставили..

* * *
   Закінчувався березень. Лютий хоч і задрімав перед довгим сном, та все ж інколи прокидавсь і намагався похизуватися перед братом. Але той уже встиг набратися сил і не лише забродив у деревах хмільними соками, а також торкнувся кожної бруньки, й вони повільно відкривали заспані зеленуваті очі, зачудовано дивились у високе небо.
   Коли Лободюк недільного надвечір'я вийшов на ґанок, він і не помітив цієї першої весняної краси. Його хвилювало інше: треба поїхати до кума, котрий працював лісничим, та домовитись, аби завезти на літо бочку березового соку. Отож, попередивши сина, щоб не затримувався після кіно, сказав дружині, що піде готувати "Москвича", а вранці проскочить до лісу.
   Ввімкнув електричну лампочку. Вона висвітлила в гаражі повний розгардіяш — на полицях і на землі валялися зношені, а, отже, непотрібні деталі й вузли машини, замаслений і запилений інструмент, ганчірки, що ними обтирав руки, коли лазив біля неї. А в кутку стояли бутель, три великих і одна десятилітрова каністри. Останню він позичив у сусіда того вечора, коли нежданий гість поставив на ніч "Жигулі", а бутель дістав із горища. І ось тепер, задоволений таким запасом, думав заправити бензобак.
Вставив у патрубок лійку. Спочатку підніс маленьку каністру, потім нагнувся, взявся за бутель. Він був холодний, і там, де Лободюк тримав руками, від їх тепла відразу змокрів.
   Як доніс до машини, блимнула й погасла лампочка. Глянув у маленьке віконце на будинок — там світилося. "Знову замкнуло у вимикачі, кат би його побрав" — подумав і, тільки-но хотів поставити бутель, як за щось зачепився, і він висковзнув із рук. Відразу розлігся дзенькіт скла, і Лободюк відчув, як по одягу потік бензин.
   Коли людина схвильована й розгублена, тоді вона не лише не здатна логічно мислити, а й втрачає почуття безпеки. Так вийшло і з Лободюком. Збентежений, він, замість того, щоб вийти з гаража, почав намацувати вимикач...
   Антоніна Захарівна саме хотіла винести Барсу поїсти, як вибух так струсонув будинок, що грюкнули об одвірок двері, дзенькнули й вилетіли деякі шибки. Чи потужність того вибуху, чи якась внутрішня сила винесла її на ґанок. Прямо перед нею — блідою і тремтячою — палахкотів гараж, а великі іскри з тріскотом і хижим шипінням здіймалися вгору.
   Злякане гайвороння з пронизливим криком злетіло з навколишніх дерев і чорною хмарою вкрило небо, що палало і від останніх со¬нячних променів, і від розбурханого полум'я.

Категорія: КОРНЮЩЕНКО ІВАН ПИЛИПОВИЧ | Додав: ales (29.12.2011)
Переглядів: 1988 | Теги: Смерть монстра, КОРНЮЩЕНКО ІВАН ПИЛИПОВИЧ | Рейтинг: 0.0/0
Всього коментарів: 0
Ім`я *:
Email *:
Код *:
Київський час
Свята України
Календар свят і подій. Листівки, вітання та побажання
Статистика

Онлайн всього: 1
Гостей: 1
Користувачів: 0
Нас відвідали сьогодні
Наше опитування
Оцініть мій сайт
Всього відповідей: 22
Наші друзі
Архів записів
Пошук по сайту
Copyright MyCorp © 2017 Безкоштовний хостинг uCoz