Про більш ніж 90-річну історію «гострого» видання і про
особливості теперішніх жартів розмова з відомим українським
письменником-гумористом.
— Чи правда, що в радянські часи якщо став «героєм» публікації в «Перці», то могли звільнити з роботи?
— І звільняли, і оголошували догани. У ті часи на кожен критичний
виступ органи мусили реагувати. І зрозуміло, фейлетоніст зважував кожне
слово, перевіряв кожен факт. А от якщо до друку пішов наклеп — писали
скаргу в ЦК, а вже звідти нам передзвонювали на ось цей червоний
телефон, який називається «інфарктним». Бувало по-різному: напишеш
фейлетон про високого чиновника, і той, як кажуть, пройде гладенько. А
траплялося, зачепиш когось на рівні району, і добряче вигрібаєш...
— «Перцем» нерідко і лякали...
— Свого часу ми дуже багато листів отримували. І, звичайно,
реагували. Та нерідко бувало, що приїжджаєш на місце якогось конфлікту, а
факти не підтверджуються. Та вже поповзла чутка: «О, до Івана Івановича
приїздили з «Перцю». Це, мабуть, вже щось страшне трапилося». Знаєте,
для радянської людини видання було і зараз є своєрідним рупором...
— У чому головне покликання гумору?
— В усі часи головним покликанням гумористів вважалося показати
недоліки людини, аби вона, побачивши себе збоку, змінилася на краще.
Колись Президенти Франції Жорж Помпіду та Фінляндії Урхо Кекконен,
розкривши вранці газету і не побачивши на себе карикатури чи шаржу,
вигукували: «Що сталося? Я ж іще живий!» А в Англії вважалося, якщо у
сатиричному журналі «Панг» на політика не було жодного шаржу, то він ще
не справжній політик.
— Як сьогодні люди реагують на гумор?
— По-різному: або агресивно, або удають, що не помічають. А буває
така реакція, що й не сподівався. Надрукували ми малюнок-байку народного
художника-перчанина Анатолія Василенка. Там різні звірі діють. І щоб ви
думали? Зустрічаю я одного чоловіка, а він і каже: «А я знаю, кого ви
мали на увазі в цій карикатурі! Там у ведмедя вуха, як у такого-то, у
лисиці зачіска, як у такої-то…» Кожна людина в усьому бачить те, що хоче
бачити. Сьогодні в гуморі і сатирі часто є текст і немає підтексту. І
цим твір часто програє, бо прямолінійність нерідко переходить у
грубість...
— Чи справді існував конфлікт між київським «Перцем» і московським «Крокодилом»?
— Скажу так, раніше і справді писали про ворожнечу між гумористами
Києва і Москви. Кивали на те, що «Перець» — молодший друг «Крокодила»,
бо почав виходити лише у 1927 році... Насправді було інакше. Наш журнал
був започаткований ще у 1922 році під назвою «Червоний Перець» і виходив
додатком до «Вісника ВУЦВК». Більше того, я з’ясував, перший номер
«Крокодила» побачив світ у червні 1922 року, а «Перець» — ще у квітні.
Виходить, що «Перець» — старший! (Сміється.) Але насправді з
московськими колегами, як і зі всіма гумористами в світі, ми співіснуємо
абсолютно нормально. У нас ніколи не було ніякої неприязні. Якось,
пригадую, коли ми приїхали в Москву на нараду молодих фейлетоністів, то
всі із п’ятнадцяти республік зібралися в якомусь готелі на одному
поверсі. І от казах, редактор чи його заступник, тоді пожартував. Каже:
«Ну от всі ми тут сьогодні зібралися... І крокодилівці прийшли... Але що
там «Крокодил», от «Перець» — це справжній крокодил». Посміялися і все.
Але ніякого конфлікту між нами ніколи не було.
— Чи достатньо зараз гумору на останніх сторінках в українській періодиці?
— Резюмував би дипломатично: хай на останній сторінці будуть і
красиві жінки, і кросворди, і анекдоти, і гуморески, і, звичайно ж,
гарні карикатури. Всі вони, відображаючи дійсність, ще раз доводять, що
українці, незважаючи ні на що, все ж вміють сміятися. І передусім — над
собою.
Довідка
Сатирично-гумористичний ілюстрований журнал «Перець», заснований у
1922 році, нарівні із московським «Крокодилом» був найпопулярнішим
виданням СРСР. Щомісяця, виходячи більше ніж тримільйонним тиражем, він
приносив у бюджет 15 мільйонів рублів. Популярним він був тому, що
завжди відстоював справедливість, боровся проти бюрократизму та хамства.
Часто до видання зверталися, як в останню інстанцію. І «Перець»,
звичайно ж, допомагав.
