Рано-вранці, коли всі поснідали і село вже не мукало, не кувікало, і не кукурікало, а члени виборчої комісії рядком повсідалися за робочим столом, на порозі дільниці з’явилася баба Настя. Точніше, Анастасія Іванівна Варакута, номер дев’яносто дев’ятий у списку виборців.

Дехто в селі думав, що вона вже давно померла. Бо на вибори останні десять років не ходила. Та й на вулиці чи на городі майже не з’являлася. А тут заходить у квітчастій хустині, із сухою паличкою із ліщини і — мобілка біля вуха. А за нею — ціла юрба.

— Може, це міжнародна спостерігачка під бабу Настю загримувалася? — сполошився голова виборчої дільниці Валерій Дмитрович Стрибунець. — За бабу ще ніхто не голосував?

— Ні! — прошепотів його заступник Анатолій Микитович Боярин, зазирнувши у свої папери.

А тим часом баба Настя підійшла до Стрибунця і, як йому здалося, з англійським акцентом, запитала:

— А де тут у вас відеокамера? — при цьому вона весь час тримала мобілку біля вуха.

— Та он... У куточку... Під стелею... — тремтячою рукою показав Стрибунець. — Почепили, як велить закон...

— Ага, бачу... Не обдурили... Є! А то в районній газеті читала, що всіх пенсіонерів забезпечили на зиму дровами. А мені хоча б хто криву поліняку привіз. Хоч оцією хворостиною всю зиму пали!.. — підняла догори свою палицю Анастасія Іванівна. — Бреше перед виборами хто як може. А камера справна?!

— Не хвилюйтеся, працює. Ми перевіряли. І навіть об’єктив сьогодні тричі спиртом протирали.

— Вірю, вірю! — шморгнула носом баба Настя.— Алло, Віталику, бачиш мене?! Ні? Ану відійдіть убік, — відсторонила вона палицею Стрибунця. — Бо на мене онук хоче подивитися. Зайшов через Інтернет на нашу дільницю. А тепер, Віталику, добре бачиш? Усіх?! І тата з мамою?! Та усміхайтеся! — повернулася вона до сина з невісткою. — Вас же, можна сказати, як Поплавського, по телевізору показують. А ото твої тітки, дядьки, троюрідні брати... Ану кучніше ставайте. Усіх упізнаєш? Ну, я їм усім мікрофон... Чи пак, мобілку дам, побалакаєш. Як справи питаєш? Крутимося, хе-хе, як мухи в окропі... Здоров’я, звичайно, вже не те. Ноги крутить на погоду, аж наперед п’ятками вивертаються. Мабуть, завтра будуть передавати про штормове попередження... Я вже самому Куйбіді дзвонила. Щоб не чекали метеоспостережень... Картоплю викопали. Гарна бульба! Вистачить і нам, і свиням, і на продаж. Воно ж, правда, ціна на неї така, що, мабуть, колорадські жуки регочуть. Якби в них були гроші, то вони б більше платили, щоб ми для них картопельку саджали... Яблуня в баби Людмили, яку ти з хлопцями ще зеленцем, коли був малим, обносив, — всохла. А он і Людмила Володимирівна! Людо, йди-но сюди! Я у прямому ефірі, з онуком балакаю. Нехай і тебе побачить!..

— Настасіє Іванівно! — нарешті оговтався голова виборчої дільниці. — Ви ж прийшли віддати свій голос...

— Правильно! Раніше я мовчки вкидала в урну свій бюлетень. А тепер хочу на весь голос заявити... Нехай в Інтернеті бачать, що ніхто не мовчить! Чи ви хочете, щоб я пройшлася по всьому виборчому списку?! Будь ласка! Дорогу, Віталику, так до села і не зробили. Хоч і ліві, і праві перед попередніми виборами обіцяли!..

— Бабо Насте! — мало не на коліна став перед нею Стрибунець. — Ви ж нам вибори зірвете! А мені голову... Це ж якщо кожен виборець перед відеокамерою галабалакатиме з родичами, то...

І тільки він отаке сказав, як на виборчій дільниці стало майже порожньо. Усі побігли додому, щоб підзарядити мобільники та зібрати всю рідню й повідомити своїм синам, онукам, котрі живуть далеко від них, номер дільниці, де вони зараз будуть голосувати і де їх можна побачити через Інтернет.

...Того дня перед відеокамерою виборчої дільниці сміялася, плакала, співала, танцювала вся Весела Калинівка. Аж поки не закінчилося голосування.

І міжнародні спостерігачі приїздили. І у своїх протоколах відзначили: «Такої високої активності виборців, як у Веселій Калинівці, ми ще не бачили!».

...А як рахували голоси, то вже інша історія.