— ... І в
бегемота повинно бути світле майбутнє!.. Це так вигукнув — чи не
натхненно, — один з героїв Михайла Прудника, новопризначений директор
зоопарку. І далі він застерігає: — Але своє щастя бегемот має "кувати" сам!..
Гм... Що проти цього заперечиш? Хоч у світі людей, хоч... у бегемота.
А
ось чи викував своє щастя зоопарковий бегемот — не відаю, а щодо
Михайла Прудника, то можу з упевненістю сказати: Михайло своє щастя
викував сам. У довіднику "Письменники України" за 1996 рік біографія у
нього ще не просто коротка, а — куца. Як у студента-першокурсника.
Народився
(1952), закінчив середню школу, потім подався у світ широкий і
закінчив факультет журналістики Київського університету. Видав збірки
сатири та гумору: "Що скаже Люся?", "Дорогоцінна ґуля", "Репетитор для
генія" і... І, здається, й усе. Це пізніше він видасть збірки
"Бестселер" (треба ж і собі мати бестселер!), "П’єдестал напрокат",
"Лауреат усіх премій" і… І, здається й усе. Принаймні, на сьогоднішній
тиждень.
— Друже Михайле... Даруй, хоч ти й головний редактор
"Перця", — самого "Перця"! — але я все ж звертаюся до тебе не за
офіційними канонами, бо вважаю тебе за свого друга. Молодшого.
Так
ось... "Перець" заснував Василь Єллан-Блакитний, потім редактором був
Лука Паламарчук, державний діяч УРСР, як про нього пише УРЕ — журналіст,
відповідальний редактор газети "Радянська Україна", потім голова
Радіокомітету при Раднаркомі УРСР, заступник міністра закордонних справ і
міністр закордонних справ УРСР, очолював делегацію УРСР на сесіях
Генеральної Асамблеї ООН, був послом, і колись був редактором "Перця".
Потім
редактором "Перця" був Федір Маківчук — легендарна взагалі людина! Він
майже сорок років очолював "Перець", тираж якого за нього сягнув близько
чотирьох мільйонів примірників! Рекорд для Книги Гіннеса, адже жоден
сатиричний журнал ніде й ніколи не сягав таких тиражів!
Потім біля керма стояли Олег Чорногуз, Юрій Прокопенко (помер на посту
редактора) і ось ти, Михайло Прудник. Як тобі вдалося це? Прийшов до
"Перця" зі студентської лави фейлетоністом, швидко став заввідділом,
потім відповідальним секретарем і ось — головний редактор? Чекаю од
тебе добровільного зізнання,
—Мабуть, така планида. Я народився у
веселому селі Мозкове на Сумщині, де люди, зустрівши один одного на
вулиці, не просто віталися, а й обов'язково жартували. У мене був
веселий батько Василь, мати Марія, старший брат Микола (царство їм
небесне). Та й "Перець" — це справжня академія сміху. Усіх перчанських
академіків важко перелічити. Це і Остап Вишня, і Василь Чечвянський, і
Кость Котко, і Сергій Чмельов, і... Я один з не багатьох редакторів
"Перця", якого не призначали зверху, а обрав колектив. Буває важко.
Навіть дуже важко. Хтось може, і не працював би за такі "копійки", що
тут одержуєш. Але згадаю репресованих, розстріляних перчан і думаєш: а
вони ж могли змінити гостре перо і на гаєчний ключ робітника, кельму
муляра врешті на якесь нормальне ремесло і жили б... Тоді ще згадаєш
анекдот про старезного діда, котрий на запитання "Як здоров’ячко?.."
відповідав: "Не діждетесь!.." і йдеш на роботу...
—Федір Маківчук,
згадуючи Остапа Вишню, якось наводив, такий факт: у великого сатирика
над столом висів аркуш: "Мої "друзі", будь вони трижди прокляті!" і далі
йде перелік негативний типів, з якими Остап Вишня як сатирик мав
боротися: бюрократи, підлабузники, паразити, хами, хабарники,
окозамилювачі, хапуги, чваньки і т.д., і т.п. в тому ж дусі.
А далі
йшло застереження: "Про що я, нещасний, мушу думати й писати". То які у
тебе "друзі" і взагалі, чи є вони у тебе, і про що ти мусиш думати й
писати?
— "Друзі" у всіх сатириків і гумористів, мабуть, одні й ті ж. А на дверях мого перчанського кабінету є табличка:
"Прийом геніїв з 7-ої до 8-ої години,
класиків з 8-ої до 9-ої,
а графоманів з 9-ої й до ночі.
Прийом хабарів з 0,00 год. до 0,05 год.
Тільки в присутності ПРОКУРОРА".
Зрозуміло,
що відвідувачі приходять до редакції вже після 9-ої, і приготувавши
папки, з усмішкою переступають поріг кабінету: "Графоманів приймаєте?" І
ніхто вже не випинав груди: "А я ж — живий класик!.."
—Дозволю собі ще раз звернутися до Остапа Вишні, який у своєму щоденнику (запис від 7 червня 1950 року) поскаржився:
"Все життя гумористом! Господи! Збожеволіти можна від суму!" То як воно — все життя гумористом?
— Цю фразу можна сприймати і серйозно, і з гумором. Бо той же Остап Вишня
після "десятирічки", проведеної в сталінських таборах, міг сказати: "З
мене досить! Я за цю сатиру натерпівся!" А він повернувся і знову взявся
за перо! У гуморі бувають і світлі дні, і, як у кожного, сумні. Але Бог
наділив їх таким талантом, щоб довго не журилися. А коли людина ще й
працює в "Перці", то читачам не поясниш, що такого дня чи місця
редактору було не до сміху...
—Ти — "Лауреат усіх премій"... А втім,
це ще в майбутньому, поки що в тебе так називається лише збірка. А сам
ти лауреат лише двох премій: ім. С. Олійника, та ім. Остапа Вишні. Все
ще — попереду. Ясно, що на досягнутому ти не зупинишся — будуть і нові
збірки, і нові премії. І нові клопоти, і нові хвилі сміху. Будемо
вірити, що сатира і гумор таки допоможуть нам — суспільству — викорінити
недоліки, які в нас все ще чомусь є. І в окремих індивідумів, і в
суспільстві в цілому, і в держави — гм-гм... Себто в державних
чиновників, що ясно це в принципі, не типово. Але.'.. В одному місці
Остап Вишня у своєму щоденнику (закінчую його "експлуатацію") зазначає ,
що "ми (гумористи — В.Ч.) сміємося і будемо сміятися, бо ми знаємо, що
сміхом своїм ми допомагаємо нашій партії... боротися з недобрими
явищами в нашу житті". А ось якій партії ти допомагаєш як
сатирик-гуморист?..
— Я безпартійний. Коли я одержував премію Остапа
Вишні, то сказав: — Спасибі усім партіям, які сьогодні є. Вони не дадуть
гумористам-сатирикам пропасти!
Тоді їх було, мабуть, близько
п'ятдесяти, а зараз, здається, утричі більше... І всі уболівають за
народ. Перед виборами усі про нього "піклуються". А прорвуться до
владного корита, відразу ж забувають про обіцянки, про мішки гречаної
вовни, які "намолотили", обіцяючи нам "світле", майбутнє...
Тож нам
треба своє робити — перчити! А до "Перця" щодня надходять листи з
подяками, що журнал залишається веселим і людяним, він продовжує славні
традиції справжнього українського гумору... Допоки будемо усміхатися,
допоки й будемо людьми. Будемо народом, котрого не збороти. Можна у нас
щось забрати, щось заборонити... Але забрати, сміх в українців —
неможливо!
Михайло Прудник
НЕ НА ТИХ НАПАЛИ!
Тепер такі часи настали — ринок!
Хто що хоче купує, хто що хоче продає!
Зайдеш у магазин і питаєш у продавця:
— А що то у вас у яскравих коробочках на полицях?..
А та чемно:
—Холера
його розбере! Воно ж не по-нашому написано. Семенівна дві пачки брала,
казала, як маргарин. А Іван Петрович ним усіх пацюків потруїв. І дід
Євмен пачку взяв. "Гарне, — каже, — слабітільне... Пачки на три дні
вистачає!"
—А в документах як написано?
—Написано: продавати по
одному долару за штуку. І все. А якщо немає доларів, то за гривні... по
курсу!.. Раніше був курс партії, тепер — курс доларів... А мій сусід,
Петро Деркач, нещодавно... Хочете — вірте, хочете — ні, газовий пістолет
купив. Кабана продав і купив. Кабан був — вище столу. А пістолет такий
манюній-манюній. Револьверчик. Називається "Дуст-2". З патронами. І
патрони нормальні! З нервово-паралітичним газом.
А що робити?!
То тільки у поета: "Моя міліція — мене береже".
Коли?
Вдень? А вночі?.. Краще б вона себе поберегла. Он у нашого дільничного
Миколи Бурячка у самого мало мотоцикла не вкрали. І вкрали б!!!
Якби той мотоцикл не був з коляскою.
А в колясці не дрімав сам Бурячок. Його злодюги під брезентом не помітили. Завели мотоцикл — і газу...
А на повороті коляску як гуцикне!!! Міліціонер і прокинувся. Бачить таке діло, і як закричить: "Руки вгору!!!"
Злодії — руки вгору!
Мотоцикл — у грушу!
Рясна була груша!
Потім усіх — у гіпс. Міліціонеру навіть премію дали... Але на ліки все одно не вистачило. Тільки на одноразовий шприц!
Ну
купив Петро Деркач той револьверник, то й купив. Це його справа. Тепер
можна. Але тут на нього сверблячка напала: як же він діє?!! І так ота
сверблячка розсвербілася, що хоч плач!..
Раніше у нього мисливська
рушниця була. Там усе просто. Пороху в патрони натоптав, дріб насипав,
занижував, картуз угору підкинув: бабах!
Тільки козирок за воронами полетів! А на грядку — два парашутисти — геп! геп!
З дірявими парашутами!
Живі...
Але дуже перелякані!
І уже без штанів...
Дуже добре на тому місці потім гарбузи родили!!!
Ну в рушниці справжні патрони, а револьверник, повторюю, газовий... Тут на картузі чи парашутистах не випробуєш.
Оглянув Деркач своє подвір'я. Дивиться -курка під курником гребеься.
"Вона,
мабуть, і не несеться, — подумав, — інші он у гніздах кудкудакають,аж
заливаються. А це, ледащо, бач, гребеться! Антисанітарію розводить!
Зараз ми на ній револьверник і випробуємо!"
Прицілився він — бабах!!!
Дурна
курка насторожено підвела голову, підозріло глянула на господаря і так
гребонула на нього пилюгу з камінням, що якби Деркач своєчасно не
присів, то б, мабуть, залишився без ока. А може, й без обох.
— Не подіяло! — здивувався Петро.
На паркані з'явився кіт Мотя...
Мишей не ловить...
На дієті!
Сметану йому подавай!
— Зараз буде тобі сметана!
Мотю було взято на мушку — бабах!!!
Кіт тільки нявкнув. І смачно облизався.
Тоді погляд упав на капловухого Рябка, пса, що хропів біля будки.
—Теж
мені господар! Сторож! Кругом стрілянина! У дворі, можна сказати,
війна!!! Фронт, можна сказати, через його будку проходить, а він
розлігся. Чи йому, може, сюди "катюші" подавай?! Чи ракети
"Земля-погріб-земля"?!
У собаку було розряджено аж два патрони.
Але він тільки чмихнув, ображено глянув на Деркача і поліз досипати в будку.
У Деркача аж лоб мокрим став: "То, може, воно на тварин не діє?!"
І тут в його голову закралася... чорна думка: "Треба випробувати револьверник..."
У цю хвилину, як це не банально, але факт залишається фактом... У цю хвилину з городу поверталася... теща!
— Простіть мене, мамо! — засльозилося око у Деркача.
Він звів курок і засів за кущами смородини.
Коли теща відкрила хвіртку... прогриміло... аж три постріли!!!
Але теща була глухуватою.
Зашморгала носом, озирнулася:
—Це ти, синку, тут балуєшся? А я думала, що то вітер знову повернувся од хімзаводу...
Глянув Петро Деркач на ряд заводських труб, що дружно диміли неподалік їхньої оселі, й ледве не заплакав:
— Пропав кабан, а з ним і гроші!
Глянув ще раз на "Дуст-2", розмахнувся і пожбурив його в кущі бузини...
І правильно зробив!
Бо хіба після отих чорнобилів, радіонуклідів, нітратів, пестицидів,
гербіцидів,
стронцію, цезію, плутонію, диму, смогу, нікотину... Після всього того,
що ми п'ємо, їмо і чим дихаємо, — візьме кого з нас газовий пістолет?!!
Та ніколи в світі!!!
Як кажуть, не на тих напали!..
МІСЬКИЙ БЮДЖЕТ
Березень!!!
Стою на автобусній зупинці.
Шпаки
на гіллястих каштанах виколисують весну і час від часу імітують свист
автоінспекторів. Спантеличені водії натискують дружно на гальма,
вискакують з машин.
А шпаки уже витьохкують солов'ями. Аж не хочеться водіям залазити знову до своїх салонів і кабін.
З-під
снігу пробиваються зелені чубики газонів, а сонце, зустрічаючи весну,
золотою паляницею пливе величаво у небесах на білих рушниках хмар...
Та
ось воно запливло за велику хмарищу, схожу на гусака, і загубилося у
білому пір'ї під широкими крилами того птаха. А може, просто вирішило
перепочити.
Війнув прохолодний вітерець, і я... чхнув.
Чхнув, то й чхнув. Не така уже й значна подія, щоб про неї розповідати.
Але тут до мене підійшов чоловік з голубою пов'язкою на рукаві. "Мале підприємство "Мікроб" — встиг я прочитати на ній напис.
— З вас гривня! — дістав він авторучку і пачку квитанцій.
— За що? — здивувався я.
— Ну, ви ж чхнули?
— Чхнув.
— Значить, платіть гривню.
— Не розумію.
—
А що тут розуміти? Ви чхнули, у повітрі стало більше мікробів. А це
означає, ви завдали атмосфері нашого міста шкоди. Якщо кожен дозволить
собі чхати де заманеться і скільки заманеться, то нам дихати нічим буде.
Міська влада вирішила таким чином боротися за чистоту повітря — раз, і
поповнити свій бюджет — два. Ви, що газет не читаєте?
Я підозріло
глянув на "борця з мікробами" і, ризикуючи життям, перебіг на інший бік
вулиці. "Краще піду на роботу пішки," — подумав я.
Пройшов метрів сто.
І тут мене наздогнало двоє молодиків. На їхніх куртках червоними
літерами було написано: "Корпорація "Асфальт-підошва".
—Привіт пішоходам! — привітали вони. — Ходимо, значить?
—Ходимо, — спробував приязно усміхнутися я.
—З вас — гривня!
—За що ?
— Ну ви ж ходите?
—Ну?
—Ви
ходите — асфальт стирається. Автомобілісти он за дорогу платять, а
пішоходи за тротуари — ні. А чим ви кращі? Що не чули про розпорядження
міської влади? Треба ж якось поповнювати міський бюджет.
—Слава Богу, що хоч за дихання ще грошей не беруть, — зітхнув я.
—Не брали, — уточнили молодики.
А
з сьогоднішнього дня міська влада ухвалила, щоб поповнити свій
бюджет... До речі, он біля того аптечного кіоску ви можете заплатити
гривню і дихати спокійно.
Далі я нічого не пам'ятаю.
До тями
прийшов, коли у весняному небі знову з'явилося сонечко. Весело
висвистували на гіллястих каштанах шпаки, у проталинах зеленіли чубики
газонів...
Я сидів у скверику на лаві і тримав у руках три квитанції — "за мікроби", "за ходіння" і "за дихання".
"У мене ж немає квитанції "за сидіння на лаві"!!!" — стрельнуло мені в голову.
З
"сидячого старту" я рвонув по алеї. Але тут мене перепинили і пояснили,
що немає не тільки "за сидіння, а й "за бігання"... Бо міська влада
ухвалила...
РЕФОРМАТОР
Власа Ярмолайовича Верезія
призначили директором зоопарку. Хоча сказати "призначили" — не зовсім
точно... Перекинули. З якогось оборонного заводу місцевого значення.
Здається, з фарфорового. А оборонним його прозвали тому, що коли в місто
приїздило "вищестояще керівництво", то йому обов'язково дарували сервіз
із його ініціалами або двометрову вазу з портретом високого прибульця.
Такий подарунок робив візитерів добрішими, і вони завжди міняли гнів на
милість. Але тут Улас Ярмолайович прогорів: у відповідний момент його
працівники щось переплутали і вручили гостю вазу з портретом директора
якогось м'ясокомбінату. Довелося місцевому начальству знайти "притулок"
Верезію у зоопарку. Все-таки хоч і невеличка, а керівна посада.
А
Влас Ярмолайович, скільки себе пам'ятав, завжди керував. Очолював і
колгоспи, і заводи, і тарабарабакалію, і профспілки, і музичні
колективи, і комісії по боротьбі та забезпеченню... Про нього казали:
"Керівник широкого профілю".
З першого ж дня Влас Ярмолайович узявся організовувати роботу зоопарку по-новому.
—
І в бегемота повинно бути світле майбутнє! Але своє щастя бегемот має
"кувати" сам! — натхненно виголосив він колегам по зоопарку, що
зібралися в його кабінеті. — Нам нічого милостині від різних фондів. Уся
країна переходить на ринкові відносини. А ми, наче страуси, ховаємо
голови у пісок і удаємо, що нічого не помічаємо. Хотів би коротко
ознайомитися з ділянкою роботи, яку мені на сьогодні довірили очолити.
Почнемо, мабуть, з цих... ну... тих... Отут ось написано, вибачаюсь,
примати... Яка тут ситуація?
Підвелася доглядачка мавпочок Попелюха і бадьоро почала:
—Наша
секція найпередовіша у зоопарку. Навіть всеукраїнська молодіжна газета
написала про орангутанга Зюзю, який може від десяти бананів відняти
шість, а решту поділити порівну.
—Поділити і відняти ми й самі зможемо! — прокоментував Влас Ярмолайович.
—
Крім того, — продовжувала Попелюха, — Зюзю показували на міській
математичній олімпіаді і в телепередачі "їх розшукує міліція". Після
того, як Зюзя з кишені котрогось відвідувача-рецидивіста поцупив
револьвер системи "наган"... Або взяти шимпанзе Цмоку — багаторазову
чемпіонку зоопарку по стрільбі з рогатки, її вже й на роботу в цирк
хотіли взяти. І мали б свою "зірку" манежу, якби Цмока на першому ж
занятті по-снайперському вцілила в яблуко, а не дресирувальнику в око.
Добре, що воно було скляне...
—Так, так! Таланти! Самородки! — Влас Ярмолайович одягнув окуляри і продовжував слухати.
— Я вже не кажу про гібона Яшу, котрий самотужки навчився грати на гобої.
— Дудка така? — поцікавився директор.
— З мелодійним звуком, — додала Попелюха.
— І як ви цього "маестро" використовуєте?..
— Грає на концерті, присвяченому Дню пернатих.
—
І все? — здивувався Влас Ярмолайович. — Не по-господарському ставитеся
до справи... Домовтеся з вокально-інструментальним ансамблем якогось
ресторану. Нехай там Яшка у вільний час дме у свій гобой.
Через місяць він ресторанними помаранчами нас завалить! Усі повинні бути
при ділі. А то що виходить? Я сьогодні йду зоопарком, а верблюд стоїть і
від нічогоробити плює на відвідувачів.Хто відповідає за таке
наплювательство?
Присутні мовчали.
— Я питаю, хто доглядає за верблюдом.
—За
гімалайського відповідаю я, — озвався дід Ватрушка, — а за
наплювательство... Я ж не винен, що якийсь дурень підсунув йому карамель
місцевого кондитерського цеху. І тепер верблюд другий тиждень плюється.
—
Ну гаразд, з гімалайським ясно. Тут пахне якоюсь провокацією. А чому б
нам не використати кенгуру? Приміром, он фермери просять допомоги. А
кенгуру помідори в сумку збирати — одне задоволення. Встигай лише
вивозити. Або візьміть цього... бегемота... Лежить у калюжі — ледацюга. А
може залюбки асфальт трамбувати.
—Папуг куди? — з цікавістю слідкували за ходом думки нового директора працівники зоопарку.
—
Хіба в нас мало різних приймалень, де сидить секретарка й тільки
відповідає: "Івана Івановича немає, Іван Іванович скоро буде..." Або —
сторожами на склади. Навчи тільки їх репетувати: "Руки вгору! Стій,
стріляти буду!"
— А що з левом робити?
—Гм... Лева... можна
посадити на прохідну м'ясокомбінату. Нехай тоді спробує хто винести хоч
кільце ковбаски. Удава можна виділяти на кілька годин контролерам
пасажирського транспорту. Уявляєте, водій оголошує: "На маршруті працює
контролер з удавом!" І вже не лежить він днями скручений, як пожежний
шланг, а приносить зоопарку прибуток... Слона можна використовувати при
гасінні пожеж, їжаків — на збиранні грибів, лелек — при пологових
будинках... Треба, шановні, тільки трішки мізками розкинути... І не
потрібна буде нам ніяка фінансова допомога. Премії щомісяця
одержуватимемо, на слонів милуватися в Індію гайнемо, кошти
дозволятимуть. Згадаєте Верезія. Я не одну організацію з прориву
виводив... Ну, а тепер, шановні, думайте, мізкуйте, вносьте пропозиції,
як ще можна живність нашу ділом зайняти. Даю вам на розмірковування два
тижні...
Не знаємо, чим закінчилося таке "самофінансування", якби
Власа Ярмолайовича не перекинули в іншу організацію. На прорив. Дуже,
виявляється, він цінний кадр. Швидко вловлює "веління часу".
А в зоопарку — не оцінили...
БУДЬТЕ ЗДОРОВІ Й НЕ КАШЛЯЙТЕ
— А це що?
— Картоплі мішечок. Молода. Тільки з городу.
— Хлорофосом кропили?
— Боронь Боже! Екологічно чистий продукт!
— Що, зовсім нічим не кропили? А як же колорадські жуки?..
—
А ми їм на вгороді корита поставили. Спеціально їх годуємо. Так вони
біля тих корит лежать... Як свині! На картоплю й не дивляться.
— Гаразд, заносьте мішок. А це?..
— Це морква...
— З нітратами?
— Та де вони візьмуться? Ми тих нітратів зроду-віку не бачили... Хіба що в кіно... їй-богу!
— Не божіться, заносьте. А буряки привезли? Чи ви вважаєте, що борщ і без них можна зварганити?
— Ось і бурячки...
— З пестицидами?
— І без пестицидів, і без гербіцидів...
— Добре. А засмачувати чим?..
— Ось сальце і цибулька...
— Кладіть. Кабана соломою смалили?
— Соломою, соломою... А різали бензопилкою "Дружба".
— Кабана чи сало?
— Сало. Бачите, яке товсте. У вісім пальців.
— Серйозно "Дружбою" різали? Чи жартуємо?
— Жартуємо...
— Ну й жарти у вас. Гаразд, на першу страву у вас продукти є. А на другу?
— А на другу... Ось гречка, пшоно, вермішель, перловка...
— Перловку можете забирати назад. Яка у вашого хворого болячка?
— Сhоrditis vocalis...
— Що ще за вокаліс? У нас лікарня, а не філармонія.
— То по-народному так — Сhоrditis vocalis. А по-науковому — запалення голосових зв'язок...
—
Так би й казали. Добре. З продуктами у вас усе в порядку. З голоду,
можна сказати, ваш хворий у нашій лікарні не пропаде. А ліки привезли?
— Привезли... Реnicillinum... Ось одноразові шприци, ось...
— Так, і з ліками у вас все нормально. А лікаря свого привезли?
— Якого?
— Ну, у вас же вокаліус. Значить — Вухо-горло-ніс. А по-народному — лора...
— А у вас хіба немає?
—У
нас є Лора. Практикантка з медінституту. А справжній лор недавно
звільнився. Свою фірму відкрив. Бо у нас, знаєте, зарплата невеличка. Та
й ту нерегулярно виплачують. Медикаментів не вистачає. Ну, ви у
курсі...
— Якщо треба лікаря, то привеземо. Іншого виходу немає...
— Точно привезете?..
— Точно...
—Тоді пишіть про це розписку і давайте вашого хворого у третю палату.
— А ліжко вам не треба? Бо ми й ліжко своє привезли.
— Ви б ще піч сюди притарабанили... Даремно старалися. Ліжка у нас є. Все-таки лікарня у нас, а не пляж! Давайте хворого.
—Хворого?
А де ж це наш Ферапонтович? Хе, а хворого Ферапонтовича, виявляється,
ми вдома забули. Голова з цими харчами, ліками, ліжками зовсім
замакітрилася. Зараз привеземо.
|
