Гільдія редакторів-ветеранів ЗМІ Сумської областіНеділя, 23.07.2017, 03:50

Вітаю Вас Гість | RSS
Головна | Каталог статей | Реєстрація | Вхід
Меню
Категорії розділу
ПОСТАТІ [8]
НАШОГО ЦВІТУ ПО ВСЬОМУ СВІТУ [17]
НЕ СЛОВОМ ЄДИНИМ... [1]
БАГАТА (МАРУЩЕНКО) НІНА [4]
ВОРОНЕНКО РАЇСА ПАВЛІВНА [5]
ВЕЙСБЕРГ БОРИС СЕРГІЙОВИЧ [1]
ГОНЧАРОВ ОЛЕГ ІВАНОВИЧ [3]
ГРИЦЕНКО МИКОЛА ІВАНОВИЧ [6]
ЄРОХА МИКОЛА СТЕПАНОВИЧ [5]
КОЗИР ОЛЕКСАНДР ВАСИЛЬОВИЧ [2]
КОРНЮЩЕНКО ІВАН ПИЛИПОВИЧ [5]
МАТВІЄНКО ВІТАЛІЙ ДМИТРОВИЧ [1]
НЕСТЕРЕНКО ПЕТРО АНДРІЙОВИЧ [12]
ПАСЮГА БОРИС ОЛЕКСІЙОВИЧ [4]
ПРАВДЮК ДМИТРО СЕРГІЙОВИЧ [2]
САВЧЕНКО ВІКТОР КИРИЛОВИЧ [6]
СЕНЬКО НАТАЛІЯ ВАСИЛІВНА [2]
СЕРДЮК МИКОЛА ОЛЕКСІЙОВИЧ [1]
ТАРАСЕНКО ВІКТОР ІВАНОВИЧ [3]
ФАСТІВЕЦЬ ГРИГОРІЙ ФЕДОРОВИЧ [2]
ШЕСТАКОВ ЛЕОНІД ПАВЛОВИЧ [1]
Наші захоплення
На своїй хвилі
Радио онлайн
Курс гривні
КОНВЕРТЕР ВАЛЮТ
Форма входу

Головна » Статті » НАШОГО ЦВІТУ ПО ВСЬОМУ СВІТУ

Споконвічні обрії поета


Вперше я побачив Анатолія Тарана у Львові сонячної літньої днини 1962 року в гурті поетів, що читали вірші перед натовпом біля театру опери та балету. Востаннє мені не випало його побачити, тому що весняної сонячної днини 1995 року, коли ховали поета на Байковій горі, я був у відрядженні далеко за межами Києва.

Під час першої зустрічі Анатолій був біля мікрофона, а я — в натовпі уважних слухачів, шанувальників поезії. Пам'ятаю, ведучий оголосив: «Слово має поет Анатолій Таран». Тоді це ім'я в літературі для мене було невідомим. Вдивляюся, наслухаю. Красень у парадній військовій формі курсанта підійшов до мікрофона: «Неспокій серця не вкласти в єлейну арію. Окрик, мов блискавка, розрізає мої уста...», «Я суворий і гнівний, я не вмію плакати — мої сльози мати виплакала в час війни...». Інтонаційна й стилістична розкутість, навіть зухвалість поета — те, що відразу привернуло увагу й сподобалося.

Через 40 днів після трагічної загибелі Анатолія Тарана ми з дружиною навідалися до Людмили, молодої вдови поета, побачили його сина, на той час тримісячного. Дивлюся: вушка стирчать, як у пташеняти крильця, коли тужиться злетіти. Як у Толі! Очі, губки — як у Толі! А зветься Васильком — як батько Толі, загиблий на війні, батько, якого син не бачив, але часто згадував у своїх віршах. І в першому вірші, почутому мною у Львові 33 роки тому: «...Я рию в землі учбові окопи. В тій землі, де серце батька закопане. Я тими полями біжу в учбові атаки, де в слідах батька незабудки засиніли ранні, де важкі і червоні маки — мов землі незаліковані рани...» Думаю собі: «Яка жорстока доля! І цей не знатиме батька. І для цього, коли виросте без батька, червоні маки будуть — «мов землі незаліковані рани». Від діда — через сина — трагічна доля наздогнала внука.

Познайомився і подружив я з Анатолієм Тараном на початку 70-х років, коли він як військовий журналіст був переведений на роботу до Києва. Він був з тих людей, що не вміють жити й працювати, любити, веселитися, відпочивати серединка на половинку. Він був пульсуючим згустком енергії, самохідним реактором радості й сміху. Від нього пашіло здоров'ям, любов'ю до життя. Його безпосередність часом переходила межі, певно, встановлені переляканими від народження людьми. Він жив як хотів, не пристосовуючись до військових статутів та міщанських кодексів. Саме тому він був і залишався поетом за всіх обставин. Вірші писав українською мовою, незважаючи на те, що в російськомовному оточенні тягнув понад двадцять п'ять років лямку військової служби. Бо він був особистістю, самодостатньою людиною, був самим собою!

Якби я вмів і якби випало мені малювати живописний портрет Анатолія Тарана, орієнтуючись на «натуру», на розмаїття барв, тонів і напівтонів, що містять його вірші, то я розгубився б і, певно, відклав би пензель. Намалювати його словесний портрет як поета і людини — справа також далеко не проста. Доведеться спершу обійтися штрихами, ескізами, використовуючи «натуру», часом невловимі варіанти «автопортретів», що так чи інак зафіксовані самим автором у віршах. Ось, наприклад, один із характерних варіантів: «Немовби поле, ніби ліс, від слова і до слова поет незнаменито ріс на краєвидах мови». Незнаменито ріс — це правда, зате — на краєвидах мови, на тих вічних і неохопних краєвидах, які дали відчуття і розуміння рідного слова, усвідомлення самого себе як неповторної частки життя на землі. Частки навколишньої природи, частки часу, в якому живемо: «В далеку далеч мудро подивись: час і людина ув одне злились». Будучи військовослужбовцем, Анатолій Таран тривалий час у віршах ніби платив данину за свій офіційний статус, але його реальний світ все чіткіше увиразнювався ліричними екскурсами в світ особистих переживань, вмінням говорити про ці переживання у тонкому взаємозв'язку із інтимним сприйняттям світу природи: «Як хочеться ласки поміж кам'яниць, як хочеться ніжності біля металу. Зігріти диханням листочки суниць і руки покласти на землю відталу».

Поетові таланило вивільнятися з уніформи і підніматися над суєтним перебігом повсякдення, його осявало вміння наче збоку глянути на себе, «прочитати» себе у незмінно прекрасному контексті природи і всього великого, незнищенного життя: «Під цією високою пташкою і під шумом ясних верховіть радий я, що стою над ромашкою — не вона наді мною стоїть». Просто й точно, жаль тільки, дуже жаль, що так передчасно доля розпорядилася інакше: нині не Толя стоїть над ромашкою, а ромашка піднялася над ним. Але не піднялася над його віршами, що зафіксували людину, і з погляду вічності, і за узвичаєними життєвими мірками. В ліриці талановитого поета розкривається перед нами широкої душі людина, наділена небуденним даром шанувати кожен скороминущий день як свято, людина, сповнена добротворчою енергією любові до цього жорстокого і чарівного світу, ладна стелитися радістю назустріч іншим добрим людям, назустріч звіру і птаху, дереву і травинці — всьому живому, що складає красу і безперервність життя від роду й до роду.

З кожним роком поет усе пильніше вдивляється в «горизонти споконвічні». Він досягає художньої мети не шляхом конструювання ефектних метафор, не за допомогою піротехніки незбагненних асоціацій та інших «модерних» засобів і прийомів, як це незрідка трапляється у віршописців, що розраховують новизною форми, до того ж зовнішньою, позірною, компенсувати відсутність новизни поетичного змісту, підкреслюю — не просто змісту,  а  поетичного змісту. Осмілюся твердити, що поетичний зміст багатьох віршів Анатолія Тарана перебуває в прямій залежності від місця дії і того душевного стану, в якому поет змальовує і розкриває свого ліричного героя, передає в небуденному слові його самоусвідомлення і сприйняття навколишнього світу. Таким місцем може, наприклад, бути ліс, не міська вулиця, не затишна квартира, а саме ліс, втаємничене лоно природи: «Моя домівка — літній ліс. Спішу туди, немов до хати. І зустріча верба, як мати, в оточенні струнких беріз». Подальше розгортання думок і почуттів у цьому вірші відбувається у рівноправній взаємодії людини і лісу, немов однаково живих і одухотворених, рівноправних істот. Сприймається як цілком природне, що людина розмовляє з лісом і — «Дерева слухають старі. Їм хмара голови накрила. Тріпоче віття, як вітрила. Скрипить коріння — якорі». Отож недарма мені, читачеві, неважко повірити, що невитлумна пам'ять про полеглого на війні батька наздоганяє ліричного героя саме в тиші лісу. Громом перестороги вривається в свідомість і уяву страшне відлуння війни: «Так, немовби відкрили завісу — все знайоме і рідне до сліз... Грандіозність соснового лісу... Грандіозність гаїв і беріз... Золотава сосон канонада, мов душа обізвалась з боїв... Ніби всі обізвалися душі в солов'їному поклику: жить! І колони стоять незворушно, і грудьми на них небо лежить, і стоять прислухаючись люди, і вогонь пломенить на лиці. —  Світить сонце, мов рана крізь груди, ніби серце загиблих бійців». Невеликий вірш процитовано, щоб якоюсь мірою підтвердити небезпідставність щойно висловлених міркувань, а більше — показати, як у пейзажному малюнку, навіть не названа, може бути присутньою людина. І ще одне. Процитований вірш характерний для творчості Анатолія Тарана тим, що в його окремих рядках, строфах наче й не проглядають несподівані поетичні тропи, а вірш, взятий в цілому, — яскрава, розгорнута метафора.

Колись Василь Мисик, поклавши на папір кілька прикметних штрихів пейзажу рідного краю, здається, дещо іронічно вигукнув: «А де ж вона, сучасність? — і тут же спокійно, всерйоз відповів: — Вона в найголовнішому — в тобі». Виник цей приклад у пам'яті, коли натрапив у Анатолія на такі роздумливі рядки: «Одні над нами — вічні небеса. І сонце з місяцем — одні над нами. І споконвіку випада роса, і зорі розгоряються вогнями». Далі в цьому нехитрому, безпретензійному вірші всього лишень на три традиційно заримовані строфи зустрічаємо давно знайомі «сто доріг», які людина має пройти в житті, навіть не пройти, а «пробігти», «промчати» задля того, щоб колись зупинитися і подумати, відчути «тихе шепотіння листя». Нічого вражаючого. І раптом кінцівка, що все переакцентовує, дає принципово нове освітлення вірша, спокійний тон переходить у тривожний: «...й щасливим будеш, що земля — жива, з єдиними над нами небесами». Ти ніби опинився на всесвітньому протягу, пройнявся страхом, турботою всього людства, — аби тільки не загинула земля! Колись, у далекі й не такі вже далекі, минулі часи, поети писали про загибель героїв, армій, зрештою, держав. Нині людство опинилося перед небезпекою загибелі всієї цивілізації, і сучасна людина, милуючись споконвічним пейзажем, щаслива від усвідомлення, що «земля — жива». Це зумів добре висловити поет Анатолій Таран, який слідом за Василем Мисиком шукав і знайшов сучасність в людській душі. Добре змалювавши «пейзажі тривоги», як і Василь Симоненко, почув грім у причаєній тиші.

Кожен поет, якщо він справжній поет і певний свого призначення, все життя йде однією дорогою, відкриваючи нові обрії, утверджує найдорожче, найголовніше для себе й для свого народу. Випускаючи в світ все нові й нові збірки поезій, він пише одну книгу — книгу свого життя. А в ній — радість і туга, сльози і сміх, швидкоплинне і вічне. Таку книгу з успіхом писав талановитий поет, великий життєлюб Анатолій Таран. Він не встиг її дописати, але в кожному рядку б'ється його живий пульс. Шкода, що написаних ним останніх віршів ми вже не прочитаємо...

Відкладаю умовний пензель. Краще за мене «малюють» портрет Анатолія його вірші, які із скороминущого переносять нас у безкінечне, водночас повертають у духовно багате життя, що триває в поезії: «Я не знаю, що зі мною сталось. Припаду губами до колін. Упаду грудьми на власну малість і чолом — до всіх холодних стін. Покладу долоню я на небо. Покладу, як на твоє плече. І сльозою кожною до тебе притулюсь — аж небо обпече». Так, друже Анатолію, ти не знаєш, що з тобою сталось, а я знаю: тебе немає, лишилися тільки твої вірші, лишився синочок Василько, дуже подібний на тебе — як твоє продовження, як твоє нове повернення в життя. Тебе немає, мій друже, а я тулюсь до тебе кожною сльозою.

Але годі плакати! Він цього не любив. Він любив сміятися, читати вірші й реготати в доброму товаристві. Одна з багатьох його поетичних книжок називалася «Невтрачена мить». І я вірю в невтрачену мить життя поета і людини. Він знав ключ до щастя: «Життя — велике здивування».

Петро ОСАДЧУК




Категорія: НАШОГО ЦВІТУ ПО ВСЬОМУ СВІТУ | Додав: ales (08.01.2012)
Переглядів: 482 | Теги: Анатолій Таран | Рейтинг: 0.0/0
Всього коментарів: 0
Ім`я *:
Email *:
Код *:
Київський час
Свята України
Календар свят і подій. Листівки, вітання та побажання
Статистика

Онлайн всього: 1
Гостей: 1
Користувачів: 0
Нас відвідали сьогодні
Наше опитування
Оцініть мій сайт
Всього відповідей: 22
Наші друзі
Архів записів
Пошук по сайту
Copyright MyCorp © 2017 Безкоштовний хостинг uCoz