Гільдія редакторів-ветеранів ЗМІ Сумської областіП`ятниця, 21.07.2017, 23:53

Вітаю Вас Гість | RSS
Головна | Каталог статей | Реєстрація | Вхід
Меню
Категорії розділу
ПОСТАТІ [8]
НАШОГО ЦВІТУ ПО ВСЬОМУ СВІТУ [17]
НЕ СЛОВОМ ЄДИНИМ... [1]
БАГАТА (МАРУЩЕНКО) НІНА [4]
ВОРОНЕНКО РАЇСА ПАВЛІВНА [5]
ВЕЙСБЕРГ БОРИС СЕРГІЙОВИЧ [1]
ГОНЧАРОВ ОЛЕГ ІВАНОВИЧ [3]
ГРИЦЕНКО МИКОЛА ІВАНОВИЧ [6]
ЄРОХА МИКОЛА СТЕПАНОВИЧ [5]
КОЗИР ОЛЕКСАНДР ВАСИЛЬОВИЧ [2]
КОРНЮЩЕНКО ІВАН ПИЛИПОВИЧ [5]
МАТВІЄНКО ВІТАЛІЙ ДМИТРОВИЧ [1]
НЕСТЕРЕНКО ПЕТРО АНДРІЙОВИЧ [12]
ПАСЮГА БОРИС ОЛЕКСІЙОВИЧ [4]
ПРАВДЮК ДМИТРО СЕРГІЙОВИЧ [2]
САВЧЕНКО ВІКТОР КИРИЛОВИЧ [6]
СЕНЬКО НАТАЛІЯ ВАСИЛІВНА [2]
СЕРДЮК МИКОЛА ОЛЕКСІЙОВИЧ [1]
ТАРАСЕНКО ВІКТОР ІВАНОВИЧ [3]
ФАСТІВЕЦЬ ГРИГОРІЙ ФЕДОРОВИЧ [2]
ШЕСТАКОВ ЛЕОНІД ПАВЛОВИЧ [1]
Наші захоплення
На своїй хвилі
Радио онлайн
Курс гривні
КОНВЕРТЕР ВАЛЮТ
Форма входу

Головна » Статті » ПОСТАТІ

Букет польових квітів. Розповідь про Миколу Івановича Теницького
Петро Нестеренко. З книги "Долі людської мить".


Микола Іванович Теницький

         "Було це наприкінці літа. Тієї серпневої пори, коли ночі палахкотять бентежними спалахами, вогнями падаючих зірок, а серцю аж ніяк не хочеться вірити, буцімто цієї миті на землі обривається чиєсь життя. Тим паче не хотілось вірити в це мені, бо ж війна, що згасила скільки молодих і зрілих людських доль, вже давно скінчилася. Наше село приймало в свої обійми солдатів-визволителів. Кого з плачем і тихим зойком, кого з щасливим сміхом, який, здавалось, навік полишив згорьовані чеканням жіночі вуста.
         Прокурені пороховицями, натомлені тяжкою роботою на ратних полях поверталися солдати додому. Тільки не приходив він, Степан. Однак його чекали: батько, мати, я і вона, його дружина, а наша невістка - Марія. І хоча саме їй вручив листоноша оте, без "вісти пропав", потай одне від одного ми все ж сподівались на щось. Чекали. Марія твердила: "Він повернеться"...
       Ось так розпочав одну зі своїх цікавих бувальщин, що частенько друкувалися в обласній газеті „Ленінська правда", білопільський журналіст Микола Теницький, твори якого полюбилися численним читачам Сумщини. І не тільки. Адже свої статті, нариси, замальовки друкував і в республіканській пресі, зокрема в газетах "Радянська Україна", "Радянська освіта", "Сільські вісті", в різних журналах, передавалися вони по Українському радіо. І що характерно - всі вони були написані на високому журналістському рівні, мастито, професійно. Як і ось ця бувальщина, з якої я й розпочав розповідь про свого колишнього друга-журналіста. На великий жаль, нині покійного - Миколу Івановича Теницького.
        "...Тільки-но справили весілля, а тут - війна. Повели її Степана важкі фронтові дороги далеко від рідного дому. Рідко надсилав листи. А коли листоноша приносив невеличкий трикутник, радості в оселі не було меж. У своїх листах Степан більше розповідав про бойових друзів, їх мужність і відвагу, а про себе повідомляв коротко: "Воюю, як усі. Часто в снах бачу нашу хату, вас, дорогі мої рідні, тебе, моя Маріє..."
Але ось уже другий рік листоноша обминав їх подвір'я. Можливо, це й гнітило Марію, та вона боролася в собі.
          І досвідчений журналіст продовжував свою розповідь:
        "Тільки все частіше упівголоса заводила свою улюблену тужливу пісню про високу вербу, що лист зелений зронила, про велику журбу, що дівоче серце спалила. І така щемна туга бриніла в її голосі, в глибоких зіркастих зіницях, що мимохідь хотілося втекти з хати, не чути, не бачити її страждання, що вихлюпувалось гірким розпачем. Марія наче відчувала це: раптово обривала пісню, несамовито хапалась за будь-яку хатню роботу, все нижче напускаючи на лоба тоненьку хустину. Ховала коси - золотаві, мов корона, вони робили її поставу ще стрункішою, „королівською". Яке не горе - а молодість брала своє.
       Ставна, налита, мов свіже яблуко, у розквіті своєї юної краси, Марія все ж лишилася вдовою і не гадала про заміжжя. Жила у нас. Завжди заклопотана, з голови до ніг у колгоспних і домашніх справах. Орала, орудувала сапою, косою, поралася біля корови, у хліву.
Вставали ми рано, вдосвіта, а поверталися з поля пізно. Звісно, стомлені. Та в хаті в нас завжди був мир, злагода. Марію всі шанували. Все ніби було спокійно… Та ось на наші численні запити з військкомату надійшла ствердна звістка, що Степан таки загинув. Тяжкий смуток ліг на серце Марії..."
         А далі у своєму нарисі-бувальщині Микола Теницький тепло і заду-шевно повідав про те, як Марія з повагою ставилася до своїх земляків, як не відповідала на жарти залицяльників-зальотників, як сумлінно трудилася в полі, подаючи снопи вилами дідусеві Івану, який кожен сніп майстерно вкладав у скирту. Мабуть, кожного читача схвилювали рядки, як в селі з'явився солдат, якого звали Василем.
         "Раптом на закутку, де зібрався гурт дівчат, - писав Микола Теницький, - заспівав солдат, наш сусіда. Голос був чарівний, бентежний. Марія не могла залишитись байдужою до того співу. Вона плакала спочатку тихо, а потім – навзрид, мов мала дитина. Я ще дужче таївся, аби не виказати свого безсоння.
         Коли голос затих, Марія заспокоювалася. Але ненадовго. Бо Василь, ніби навмисне, співав про козака, котрого забрала війна, про гірку долю вдовиці, про свою любов до неї. Важко сказати, скільки тривала ота нічна невимовна мука. А ніч була коротка. Тільки промайне луками, левадами, стернищами – і вже ранок. Як не стримувала себе вночі Марія, як не гамувала своїх почуттів, удень вона все частіше зустрічалася поглядом з Василем, що працював поруч з нами, вершив скирту...". По-справжньому хвилюючою є кінцівка цього твору:
"Бачив її всю - по-жіночому чисту, згорьовану, кинуту проклятою, немилосердною рукою долі на цей злощасний самітній стіжок у полі, щоб вона в'янула, страждала й невідомо на що сподівалася... Якось не витримав я, затремтів, спазми перехопили горло. "Маріє, ти б, може, пішла на побачення з ним?" - прошепотів. Вона якось здригнулася, наче я прочитав її приховані думки. Тоді схитнула головою. І ще раз - це вже для себе - твердо, вперто повторила заперечливий порух. Торкнулася жорсткою, натрудженою долонею моєї голови. "Колю, та що кажеш? - не мовила, а ніби простогнала Марія. - Моя доля - Степан. Як я смію забути твого брата?" - і заридала.
         Було вже далеко за північ. Там, на луках, ще плакала скрипка, чайкою злітала у зоряне небо щемлива мелодія... І не знаю, чому так часто ночами досі зринає над моїми тривожними снами тужлива Маріїна пісня про високу вербу".
          Ця бувальщина мене, як кажуть, взяла за живе. Отож телефоную Миколі Івановичу в Білопілля, чистосердечно вітаю його з вдалою публікацією в обласній газеті. А у відповідь чую: "Знаєш, я просто ні граминки нічого не видумував. Написав так, як воно є. От лише над образами попрацював прискіпливо та й, звичайно ж, ліричності, ху¬дожності додав. Саме тому нарис і вийшов чудовий. Спасибі за оцінку. Так і надалі буду тримати!".
І він тримав свою марку журналістську достойно. До останнього подиху. Переді мною - сотні публікацій Миколи Івановича в найрізноманітніших виданнях. І кожну з них не можна читати без хвилювання. Бо в кожному матеріалі - доля людини, проблема свого бачення тієї чи іншої теми. Та чи не найважливіше - умів Микола Іванович подати факт якось по-особливому, не заяложено, жваво. Тому й читалися його твори легко, тому й користувалися популярністю в сотень, тисяч читачів. Шанувальників творчості Теницького було немало. Про це яскраво засвідчують і публікації в пресі та збірниках, і спогади його колег, друзів, колишніх учнів.
           Всі, хто знав Миколу Івановича, добре пам'ятають, що він любив писати про людей рідного краю, про мужність і відвагу земляків в роки Великої Вітчизняної війни. Запам'яталася мені, наприклад, його розповідь у газеті про те, як Герой Радянського Союзу Володимир Федорович Кайдаш у селищі Куянівка врятував і продовжив вік опаленому війною могутньому дубові. Так, Теницький-журналіст дуже любив природу і вміло, з надзвичайною майстерністю оспівував її невимовну красу. З насолодою читаєш його замітки про те, як люди врятували з болотяної трясовини велетня-лося, а в іншому матеріалі - як школярі спіймали у засихаючому невеличкому озерці малесеньких рибок і випустили в голубі хвилі Сейму...
          Мені частенько доводилося читати про цікаву людину - колишнього вчителя - природолюба Йосипа Хомича Мухопада, який створив у рідному селі диво-дендропарк. І все ж Микола Іванович про це написав з особливою теплотою, властивою йому ліричністю і конкретністю: "Широкими вікнами до нас усміхалися в селі будинок культури, торгові підприємства, добротне приміщення контори колгоспу. А навколо цих новобудов шуміли дерева молодого парку, на дбайливо доглянутих клумбах яріли квіти. Я слухав срібні голоси птаства, вдихав на повні груди п'янке повітря й радів за шкуратівських природолюбів, руками яких створено цю красу.
           Дмухнув вітерець, запахло глицею. Зиркнув - навкруги ні ялинки, ні сосни...
        - Звідки ці пахощі хвої? - запитав свого гіда.
         - З ялинкового гаю, - відповів голова колгоспу. - Наш аматор зростив - Йосип Хомнч Мухопад - учитель місцевої школи.
         Щодня приходить сюди старенький учитель, незважаючи на слабеньке вже здоров'я, чаклує над своїми соснами і смереками... Дендропарк став гордістю села Шкуратівки. Тут зібралося понад 50 хвойних дерев - переселенців з Америки, Європи, Азії..."
Микола Іванович про людей завжди писати хотів і умів. Звичайно, важко вже сьогодні перелічити всі публікації, які були вміщені в різних газетах і журналах за тридцять літ його діяльності. Варто, хоча б назвати його нариси про голову колективного господарства, Героя Соціалістичної Праці Івана Володимировича Черненка, про доярку того ж вирівського господарства кавалера ордена Слави Михайла Андрійовича Вінниченка.
             ... В книзі "За традиціями дружби і братерства", що вийшла свого часу у видавництві "Прапор" (Харків), Теницький яскраво оспівав духовні та виробничі зв'язки трудівників двох сусідніх районів - Білопільського Сумської і Глушковського Курської областей. Закінчуючи свій нарис у цьому збірнику, Микола Іванович писав:
            "Люблять глушковці і білопольці не лише трудитися пліч-о-пліч, але й разом відпочивати. І коли збираються вони за дружнім столом, завжди звучать російські й українські пісні. І серед них ось ця:
                                                                                      Есть на земле
                                                                                      Священные
                                                                                      Границы,
                                                                                      И есть на свете
                                                                                     Дружба без границ!

         Дорога в журналістику для нього була непростою. "Його легко можна було уявити агрономом - з хліборобського роду, знав і любив сільську працю; ботаніком - залюблений у квіти й дерева, міг подовгу говорити про них; військовим - син солдата-фронтовика , добре знав з його вуст, що то є бойова звитяга, та й кілька близьких родичів стали генералами... Але молодий сільський водій обрав собі іншу дорогу - в журналістику. Починав сількором, надсилав у білопільську райгазету замітки про людей і події своєї невеликої Мар'янівки. Потім його взяли в штат „районки", хоча мав за плечима лише сім класів. Здобув дві вищі освіти. Дванадцять років поспіль був редактором рідної білопільської "Радянської правди"...
            Ось так писав про М. І. Теницького в замальовці "Лицар правди і добра" відомий журналіст Григорій Хвостенко. Ця публікація була вміщена в газеті „Сумщина" 8 лютого 2001 року з нагоди 65-річчя з дня народження талановитого журналіста. А конкретніше про життєвий шлях Миколи Івановича Теницького авторові цих рядків розповів журналіст-ветеран, уродженець Білопільщини Олег Іванович Гончаров.
          - Ми познайомилися з Теницьким у далекі п'ятдесяті роки, - почав він. - Після служби в армії Микола працював у колгоспі імені Чкалова водієм, а я - літпрацівником у редакції білопільської районної газети. Микола також мав хист до друкованого слова і часто надсилав свої дописи до нашої редакції. Його замітки були актуальними, і ми їх із задоволенням друкували. Останнього літнього дня ми поверталися з відрядження із села Річки. За кермом мотоцикла був я, а завідуючий відділом редакції Іван Павлович Муковоз - пасажиром. їхали через село Мар'янівку.
    -    Давай заглянемо до Миколи Теницького, - запропонував Іван Павлович.
        В односельців уточнили, в якому саме будинку живе наш громадський кореспондент. Підрулили до нового житла під сріблястою оцинковкою. На подвір'ї стояв широкоплечий літній чоловік у сірому костюмі і попихкував козацькою люлькою. Познайомились. То був батько Миколи - Іван Максимович - колгоспник, у минулому учасник Великої Вітчизняної війни.
          Мати, Катерина Іванівна, того надвечір'я також була вдома. Висока, струнка, у білій блузці, відразу ж заходилася накривати на стіл для гостей під старою грушею. Батько пішов до сусідів покликати сина. А ось і він - Микола. Високий, чорночубий, з червоним рум'янцем на скулистих щоках.
Микола зростав у колі сестер Ганни і Антоніни, братів Григорія і Олександра. Старший брат Григорій загинув смертю хоробрих на війні.
Посиділи, поговорили, подякували за гостинність та й поїхали на Білопілля. А невдовзі наша коректор вийшла заміж. Редактор Іван Васильович Потеряйко звернувся до мене, чи не міг би я порекомендувати когось на посаду коректора.
    -    А що як запросити Миколу Теницького? - не довго думаючи, сказав я. - Він непогано зарекомендував себе своїми дописами.
- Так... А чи ж відпустять його із села і як йому сповістити?
-    Попросимо голову колгоспу. І він, напевне, зрозуміє ситуацію. Адже треба ж якось справу вирішувати. А викличемо його через чергового Гуринівської сільської ради.
На ранок Микола був уже в редакції. Та у ході розмови з'ясувалося, що в нього лише сім класів освіти. І редактор сказав, що його кандидатура на посаду коректора не підходить.
-    Іване Васильовичу, - кажу Потеряйку, - нехай Микола переходить працювати в редакцію, а освіту здобуває у вечірній школі.
        Так ми й вирішили.
         Досвідчений і принциповий, Іван Васильович Потеряйко відіграв вирішальну роль у становленні Миколи Теницького саме як журналіста, на той час ми, звичайно, ще не могли знати, що в майбутньому Микола зарекомендує себе чудовим працівником, стане відмінним журналістом, здобуде дві вищі освіти, пройде шлях від сількора до редактора районної газети.
        - А характер він мав гарячкуватий, - продовжує свою розповідь Олег Іванович Гончаров. - Погарячкує, а потім швидко й відходить, охолод-жується. Пригадую такий епізод. Вступав Микола до Сумського педагогічного інституту. Усний екзамен з української мови приймав Пилип Трохимович Гаврилов. Душа - чоловік. Кандидат філологічних наук, автор цілого ряду книжок. І з ним Теницький посварився. За що? За... кому. Екзаменатор говорив, що, згідно з правилами, у даному реченні кома потрібна, а абітурієнт - навпаки... Вже через деякий час Пилип Трохимович, посміхаючись, скаже: "Передай Миколі Теницькому нехай приїздить до інституту, я на нього не серджуся. Я впевнений, що цього разу він вступить до нашого вузу". Так і вийшло.
         Любив Теницький літературу. В його домашній бібліотеці були зібрані твори класиків української і зарубіжної літератури, зокрема Тараса Шевченка, Лесі Українки, Михайла Коцюбинського, Олександра Пушкіна, Михайла Лєрмонтова, Льва Толстого. Сотні томів. Він передплачував і регулярно читав республіканські газети, в тому числі "Літературну Україну". Шанувальники образного слова обирали Миколу Теницького головою районного літературного об'єднання "Вир". Під його рукою оволоділи майстерністю літературного письма десятки обдарованих юнаків та дівчат. Пізніше членами Національної спілки письменників України стали Наталка Білоцерківець з Куянівки, Юрій Назаренко з Білопілля, Олександр Вертіль з Жовтневого. Провідними журналістами Сумщини стали і Юрій Фадеев, Микола Петленко, Григорій Хвостенко. Саме з Білопільської газети, яку редагував Микола Іванович Теницький, "пробивали" собі дорогу в журналістику Олексій Дерев'янко, Юрій Мацько, Леонід Орлов, Петро Кадурін, Євген Нестеренко...
            Про те, що Микола Іванович всіляко підтримував молодих, красномовно свідчить і той факт, що в 1985 році очолювана ним газета "Радянська правда" стала другим призером щорічного Всесоюзного конкурсу за найкращу організацію роботи з робсількорівським активом, або по-нинішньому - за роботу з позаштатним активом. І то була на той час досить-таки солідна перемога білопільських журналістів, де керманичем був Микола Теницький.
А сам Микола Іванович став лауреатом республіканської журналістської премії "Золоте перо", 15червня 1992 року Президент України видав Указ "Про присвоєння журналістам почесного звання "Заслужений журналіст України". Цим Указом за особистий вклад у розвиток української журналістики М. І. Теницькому було присвоєно почесне звання "Заслужений журналіст України". Він першим удостоївся такої честі серед газетярів Сумщини. Дуже жаль лише, що Микола Іванович не дожив до того дня, коли вже стало відомо про присвоєння почесного звання. Він помер після тяжкої хвороби на п'ятдесят сьомому році життя...
             Микола Іванович був життєлюбом, безмежно любив життя, спів солов'я, буяння квітів. Особливо захоплювався творами свого земляка-лірика Олександра Олеся. Збірка „З журбою радість обнялась" була настільною книгою Теницького. І коли хтось заходив до нього із друзів, часто-густо з приємною посмішкою декламував:
                                                                             Сміються, плачуть солов "і
                                                                             І б'ють піснями в груди:
                                                                            - Цілуй, цілуй, цілуй її, -
                                                                             Знов молодість не буде!

       Він був справжнім фанатом газетярської справи, працелюбом - міг відстоювати правду у "високих" кабінетах, мав мужність не зважати на авторитети, коли справа торкалася сокровенного: чистоти і спра-ведливості газетного рядка в його часописі. Так, природа щедро наділила його літературним талантом, чуттям художнього слова, редакторським хистом. Уже вражений смертельною хворобою і знаючи це, не покинув свого редакторського поста, не припинив поїздок по рідній Білопільщині - знав, здавалося, чи не кожного у ближніх і дальніх селах, любив своїх земляків і ті відповідали йому тим же. "Сватали" Миколу Івановича на роботу і в Суми, і в Київ – лише усміхнувся своєю гарною усмішкою: як же він – і без рідного району? Без героїв його нарисів і замальовок, репортажів і кореспонденцій, без тих проблем і тривог, якими жили його земляки.
          "Понад десять літ минуло відтоді, як Микола Іванович пішов з життя, - читаємо в одному із матеріалів журналіста Григорія Хвостенка, - але ми не можемо сказати про нього "був": мов живий він поміж нас і досі. Сотнями публікацій, які перечитуємо, піснями, в яких кохався, людьми, яких любив і які пам'ятатимуть його завжди...".
          Подібне авторові цих рядків довелося почути від багатьох журналістів, які з ним працювали пліч-о-пліч чи з якими йому доводилося спілкуватися. І все ж чи не найкраще знали його, безумовно, в колективі білопільської газети „Радянська правда". Тепер вона носить іншу назву - „Білопільщина". Готуючи цей нарис, кілька разів завітав до редакції, бесідував з більшістю членів цього творчого колективу. Як і годиться, найперша моя зустріч з нинішнім редактором газети Миколою Михайловичем Завгороднім, який багато чим зобов'язаний своєму колишньому вчителеві.
        - Літо, жнива, а ми - босоногі хлопчаки, - розпочав свою розповідь Микола Михайлович. - Один хвалиться, що катався на тракторі, другий - на машині, а третій - навіть на комбайні. Тільки мені похвалитися нічим, бо немає у мене батька або хоч дядька, який би працював шофером чи трактористом... Але ж сестра працює зараз вагарем на колгоспному току і, може, вона попросить якогось шофера покатати мене?
       Підходить одна машина, друга, третя, а сестра лише важить та щось записує. Аж ось зупинився на вагах старенький „газон", з кабіни вийшов височенний, худий і засмаглий до чорноти молодий шофер. Сестра до нього: "Колю, покатай мого братика. До комбайнів і назад...". Юнак у відповідь усміхнувся такою доброю і щирою посмішкою, що я відразу вирішив: покатає!
           То було велике щастя - їхати в кабіні грузовика, та ще й до комбайна. Водій же, поглядаючи на мене, знову посміхався. Від тієї посмішки я так осмілів, що навіть почав його запитувати. А він відповідав, жартував. Коли ж повернулися на тік, я сказав сестрі :"Шофер дуже гарний. Чи покатає він мене ще раз?". Вона засміялась і підтвердила, що Коля Теницький і в Гуринівці буває рідко.
          Після того катання протягом півтора десятка років я бачив Теницького тільки випадково, може, кілька разів. Чув лише, що він пише дописи у районну газету, а згодом - що вже працює в редакції. І ті вісті завжди були мені приємними. Коли ж сам відправив свого першого дописа в районку, Микола Іванович уже був завідуючим відділом листів і мого листа готував до друку саме він. Читав я тоді власну кореспонденцію в газеті, і огортали мене суперечливі почуття. Передусім було приємно, що то моє прізвище в газеті. Але ж від того, що я написав, залишилися лише прізвища та факти... Такого чудового тексту я, мабуть, ніколи не напишу...
     - Невдовзі мене зарахували у штат редакції, - веде далі свою розповідь М. М. Завгородній. - Попрацював кілька місяців, сумніви щодо здатності "навчитись писати" мене не полишали. Навпаки, з кожним днем все поглиблювалися. Зрештою вирішив поділитися з ними з Миколою Івановичем - усіх інших досвідчених колег труднощі початківця мало цікавили. Отож і сказав: "Мабуть, нічого з мене не вийде. Може, написати заяву?". У відповідь Теницький потемнів лицем, грюкнув кулаком по столу: "Не розкисай! Кріпись! Будеш старатися, будеш працювати - випишешся! І ніякої заяви!".
       Пройшли ще роки і я остаточно зрозумів, що для всіх працівників то справді було щастям, що в нашій редакції був такий Микола Іванович Теницький. З його безпосередньою, часто щоденною допомогою "виписалися" десятки громадських дописувачів газети і молодих журналістів. У сімдесяті-вісімдесяті роки, коли Теницький був завіду¬ючим відділом листів і масової роботи, а потім редактором, редакція білопільської районки стала своєрідною кузнею журналістських кадрів для всієї Сумської області.
         Учив нас, молодих, Микола Іванович не тільки словом, порадою, власноручною правкою написаного. Вчив і своїм прикладом, журна-лістською майстерністю. Районному журналісту непросто надрукувати свій матеріал навіть в обласному виданні. А Теницького, як відомо, друкували всеукраїнські і навіть московські видання. Особливо вдавалися йому розповіді про людей, про природу рідного краю. Відзначалися його публікації, як і його власний характер, гостротою, безкомпромісністю, прагненням викрити недоліки, несправедливість, захистити людину і відстояти правду. От і тяглися за ним молоді. Він став для нас і лідером, і орієнтиром.
         - Теницькому, - продовжує М.М. Завгородній,- було багато дано, як мовиться, від Бога. А головне – любив він журналістську роботу до фанатизму. Не відзначався міцним здоров’ям, часто і довго лікувався у лікарнях. Та навіть у такі періоди його публікації з’явилися у багатьох виданнях, не кажучи вже про рідну районку. З цього приводу один із наших старих колег якось кинув іронічну репліку: "Наш Микола - як Павка Корчагін: на лікарняному ліжку, а пише...". Пробилася тоді у чоловіка елементарна заздрість, бо ні таланту, ні такої жадібності до письма він не мав. А талант Теницького визнавали практично всі, хто його знав. Визнавали неодноразово його і офіційно. Був він володарем багатьох грамот, дипломів, одержав премію "Золоте перо", йому присвоєно звання "Заслужений журналіст України". Пам'ять про Миколу Івановича назавжди залишиться в наших серцях. Не забуваємо ми його. Кожного року кладемо квіти і на його могилу, згадуємо добрим словом. Він цього заслужив...
До розповіді Миколи Михайловича про свого лідера-журналіста при-єдналася заступник редактора газети „Білопільщина" Людмила Євгенїївна Галун:
           -    Працювала я в редакції спочатку під керівництвом Бориса Гнатовича Худенка, а коли той вийшов на заслужений відпочинок, наш колектив очолив Микола Іванович Теницький. Десь більше десяти років я з ним трудилася і можу з упевненістю сказати, що був він журналістом з великої літери. Писав багато і вправно. І, здавалося, вкладав усю свою душу до будь-якого жанру - і до замітки, і до нарису, і до репортажу... Душевний був Микола Іванович, щедрий, з усім колективом ладив, хоча за характером і був дещо гарячкуватий. І колектив умів організувати і на продуктивну роботу, і на змістовний відпочинок. Тож і працювали дружно, творчо, і газета наша завжди була на висоті і редактора нашого зніали як доброго організатора і керівника, і в районі, і в області. Теницький був ініціативним, прямо "горів" на роботі, переживав за всіх, ладен був допомогти кожному, кому це було потрібно, і якщо це було в його силах. А от себе не беріг.
           Такі ж добрі і щирі слова мовила мені і колишня завідуюча відділом листів редакції (нині па заслуженому відпочинку) Олександра Михайлівна Муха:
         - Коли ми збираємося в редакції на якісь-там свята, завжди згадуємо Миколу Івановича Теницького. Згадуємо з вдячністю, з сумом, з надією... З надією на те, що пам'ять про цю прекрасну людину завжди житиме в наших серцях і в серцях тих, хто його знав. Кожного разу 18 квітня (саме цього дня 1992 року він помер) ми влаштовуємо в редакції невеличке застілля і поминаємо... І добрі слова чуємо від кожного працівника редакції. Бо й справді для кожного з нас він зробив багато корисного, бо кожному з нас він приділяв частинку свого невгамовного серця, ділився з нами своєю журналістською майстерністю, вчив молодих, малодосвідчених журналістів. Спасибі йому, що ми вийшли в люди. Ось і я завжди буду вдячна своєму вчителеві. Так само, як і нинішній редактор Микола Михайлович Завгородній, як Ольга Василівна Завгородня... Золота це Людина була! Всього було - іноді і покричить (якщо хтось у чомусь винен), але тут же заспокоювався, ніколи ні на кого образи в собі не тримав. Він любив життя, все прекрасне, що є на землі і майстерно описував все це у своїх творах. Теницький-журналіст - це тисячі газетних матеріалів у різних виданнях, різних за жанром, та єдиних в одному: високохудожність, правдивість, актуальність. І твори його були чимось схожі на самого автора - серйозного, ділового, доброго, щирого...
         А ось чергова зустріч із дружиною М. І. Теницького - Людмилою Митрофанівною, з якою Микола Іванович прожив двадцять сім років. Жінка не приховує сліз, разом з тим розповідає про чоловіка відверто, об'єктивно, характеризуючи його саме так, чого він заслужив і яким саме він був.
- Знаєте, без перебільшення скажу, людиною Микола Іванович був чудовою. Винятково добрий, співчутливий, порядний. Він ніколи не тримав у собі зла. Старався робити людям лише добро, власне, і йому цим же в більшості віддячували, як кажуть, добром платили, хоча, не секрет, що іноді й навпаки траплялося, як це в нашому житті, на жаль, буває. Надто багато часу Микола Іванович приділяв роботі. Він жив нею. І на першому місці була робота, і на другому, і на п'ятому, і на десятому... Звичайно, нерідко додому приходив стомлений, засмиканий, а то й просто хворий приїжджав із відряджень. А він любив їздити по району, зустрічатися з людьми, милуватися місцевими краєвидами і все це потім описував у газеті.
Діток наших (а їх було троє) Микола Іванович теж любив, проводив з ними вільний час, якого в нього було небагато. І у вихідні, і на свята все було щось пише, читає, вишукує… Творчою людиною він був. А ще чуйною, доброзичливою, душевною. Закоханий безмежно був у квіти. Ніколи не приїде з того чи іншого села, аби не привезти мені букет польових квітів. Уважність, толерантність, простота, доброта – ось ті риси, які найбільше були притаманні нашому Миколі Івановичу.
         Ще й сьогодні нерідко пригадую, як ми з ним тільки-но познайомилися і першою фразою, яку він запитав, була: "А чи любите ви польові квіти?". Я сказала: "Так". Він посміхнувся і продовжив: "Це ж чудово! Я - теж!" Потім, коли підріс наш син і я розповіла йому що історію, частенько піджартовував над батьком: "Тату, а чи не міг ти що-небудь розумніше запитати маму, коли з нею познайомився?". І він удавано серйозно відповідав: "Це, синку, було найрозумнішим запитанням, яке я задав людям за все моє життя".
        Хороші компанії, друзі - все це постійно було в нашому домі. Завжди у нас було гамірно і весело. Адже дружив Микола Іванович з цікавими людьми, з якими із задоволенням спілкувався, "вивуджував" у них такі факти, які потім використовував для написання новел, нарисів, репортажів. Особливо ж Микола Іванович захоплювався природою і цьому змалечку привчав своїх дітей. Як тільки виїдемо, бувало, в ліс чи у поле, одразу ж він різних комашок, метеликів, квіточки розглядав, все щось про них розповідав, а дітям одразу казочки на ці теми придумував. А фантазії у нього, звичайно, вистачало, вона була просто необмеженою.
           І скажу вам відверто: працював Микола Іванович, як кажуть, до зносу, ні граминки не жалів себе. І це, зрозуміло, не могло не відбитися на його здоров'ї. Таким він уже був - працювати так працювати, а відпочивати - так теж весело, з друзями, з піснями. А співати він теж любив безмежно, як і слухати пісні у виконанні Анни Герман. Частенько наспівував сам собі старовинний російський романс „Гори, сияй, моя звезда":
                                                                                 Твоих лучей небесной силою
                                                                                 Вся жизнь моя озорена:
                                                                                 Умру ли я, ты над могилою

                                                                                 Гори, сияй, моя звезда!..
       Слова цього романсу викарбувані у Білопіллі над місцем вічного спочинку Миколи Івановича Теницького. І все ж, мабуть, найулюбленішою його піснею, як згадує Людмила Митрофанівна, була ось ця:
                                                                                  Гляжу в поля зеленые,
                                                                                  На нивы золотистые,
                                                                                  А вижу очи черные,
                                                                                  Глаза твои лучистые...

     - Пісню «Гляжу в поля зеленые" Микола Іванович співав скрізь - і на якихось застіллях, і на рибалці чи мисливстві, - продовжує Людмила Митрофанівна. - Частенько ми з сім'єю і друзями виїздили відпочивати на Сейм. Тож Микола Іванович напівжартома вважав себе і рибалкою, і мисливцем, хоча жодного разу ні вудочки, ні рушниці в руках не тримав. У той час, коли друзі ловили рибу чи полювали на звірів, він, як правило, щось ретельно записував у свій блокнот, який завжди був при ньому.


М.І. Теницький (перший зліва): "Гляжу в поля зеленые..."

       Читати багато любив. І книги, і газети. Хотів бути завжди в курсі справ сьогоденного життя. І був. Не відставав від нього. Турбувався про молоді кадри, багато робив хорошого, корисного. І завжди мову спільну з людьми знаходив, хоч і був дещо запальний, гарячий. Та, разом з тим - добрий, щирий. Завжди і скрізь виступав за правду, і за це йому нерідко перепадало від районного і навіть обласного керівництва. Свого часу навіть газета "Правда" виступала на захист редактора Миколи Теницького, а тодішнього першого секретаря райкому партії критикувала, за що, власне, він і був звільнений з роботи.
        Підлим Микола Іванович ніколи не був, брехні не терпів. Саме так і дітей виховував. Троє їх було у нас - два сини і донька. Щоправда, невдовзі після смерті Миколи Івановича загинув середній - Олександр. Важко мені було пережити таке горе...
Такі ж теплі і щирі слова говорили авторові цих рядків про свого батька і син Володимир та дочка Алла. Згадували, як він прищеплював їм любов до природи, як учив їх бути чесними, працьовитими, добрими. Такими, як був він сам.
       У Білопіллі шанують пам'ять про Миколу Івановича Теницького. Знають про нього і в Сумах, адже з багатьма журналістами Микола Іванович працював, приятелював, спілкувався. Якби вмістити в цьому нарисі всі добрі відгуки про нього друзів-сумчан, то це б зайняло дуже багато місця, мабуть, цілий том. І ніби узагальнюючим в цьому плані є спомини про М. Теницького голови Сумської обласної організації Національної спілки журналістів України Лідії Григорівни Рижкової:
        - Свої спогади я хочу розпочати рядками із власного вірша:
                                                                               Був Микола від щастя хмільний,
                                                                               Від людського тепла і добра...

         Так, ці рядки саме про нього - журналіста, який понад усе любив життя, людей і був не байдужим до їх печалей, бід, про що й писав - ні, не пером - гарячим серцем, залюбленим у цей неповторний і непростий світ вічного пошуку істин буття.
          - Він, звичайно, був романтиком, - веде далі Лідія Григорівна, - хоча й реалістом водночас, бо правда боліла йому, бо мріяв Микола Теницький, як і всі ми, про те, що все-таки випаде йому колись писати про справді щасливу долю трударя... Не судилося. Пам'ятаю, як повела Миколу Івановича до народної цілительки Людмили Костенко. Як, біліючи, мов полотно, вона накинулася на мене (Теницький уже сидів в автомобілі): "Чому ви, журналісти, такі байдужі до себе, свого здоров'я? Теницькому уже ніхто не зможе зарадити." Як я тоді не повірила їй, і з журналістом Григорієм Хвостенком ми помчали до обласної лікарні.
           Нічні дзвінки дружині Миколи Івановича... Ми збираємо кошти па недоступні тоді "Краплі Береша". Все марно.
Молодий. Завзятий. Красивий. Щирий. Добрий. Редактор Микола Теницький відрізнявся завжди з-поміж інших насамперед принадністю, щирістю. Він причетний до доль і професійного становлення багатьох нині провідних журналістів Сумщини. Він запалював особистим прикладом на... "приреченість" одній любові-журналістиці.
         -У моїй особистій долі роль Миколи Івановича Теницького незвичайна, - каже Л. Г. Рижкова. - Коли вирішувалася доля обласної організації журналістів та її голови, в області вже було багато видань, і Микола Іванович сказав: „Хлопці! Досить нам вже гратися в „по¬чесні". Рижкова працює відповідальним секретарем організації. Ми її з вами обрали па цю посаду. Довіру пашу вона виправдала. Я пропоную її обрати й головою обласної журналістської організації. Впевнений, що вона не підведе."
          Так у 1991 році з легкої руки Миколи Івановича Теницького я стала першою в Україні жінкою, яку було обрано на цю посаду. І він був першим, за кого мені разом з білопільськими журналістами й особисто Миколою Михайловичем Завгороднім випало клопотати про присвоєння Теницькому звання "Заслужений журналіст України". Одержав це звання Микола Іванович посмертно...
        ... Мені тривалий час доводилося спілкуватися з Миколою Івановичем. І в офіційній обстановці, і, як кажуть, у невимушеній... І щоб не повторюватися, скажу коротко: Людиною він був дивовижною. Журналіст-професіонал високого гатунку. Життєлюб. Трудоголік.
Не секрет, що в останні роки свого життя Микола Іванович відчував: недовго йому залишилося... І тоді, особливо після чарчини, він нерідко говорив: "Прийдеш, друже, на мою могилу, вип'єш за мій вічний спокій. Я буду вдячний за це. Я й на тому світі пам'ятатиму друзів...".
          Не хотілося в те вірити. Та сталося саме так - на п'ятдесят сьомому році життя Миколи Івановича Теницького не стало... І тепер на його могилу частенько навідуються колишні колеги, особливо ж - працівники газети "Білопільщина", якій вій віддав багато років, сил і здоров'я. Не забуваємо про Миколу Івановича й ми - сумські журналісти. Ось і недавно з Олегом Івановичем Гончаровим та Григорієм Івановичем Хвостенком навідалися в Білопілля, посиділи біля могили колишнього друга, поклали букет польових квітів, які він так любив і які завжди дарував іншим. І згадалися слова з улюбленої пісні Миколи Івановича:
                                                                                  Трое суток шагать,
                                                                                  Трое суток не спать
                                                                                  Ради нескольких строчек в газете...


Категорія: ПОСТАТІ | Додав: ales (23.12.2011)
Переглядів: 1745 | Теги: Букет польових квітів, Микола Теницький | Рейтинг: 5.0/2
Всього коментарів: 0
Ім`я *:
Email *:
Код *:
Київський час
Свята України
Календар свят і подій. Листівки, вітання та побажання
Статистика

Онлайн всього: 1
Гостей: 1
Користувачів: 0
Нас відвідали сьогодні
Наше опитування
Оцініть мій сайт
Всього відповідей: 22
Наші друзі
Архів записів
Пошук по сайту
Copyright MyCorp © 2017 Безкоштовний хостинг uCoz