Книга «Зарницы» (в-во Мрія, Суми, 2011 рік), відомого журналіста Віктора Савченка вийшла у світ вчасно. Ті, хто її читали, можуть зі мною не погодитися, мовляв, там же зібрані публікації минулих (надто минулих!) років. І добре, скажу я у відповідь.  Дуже добре, що формуючи це видання на основі статей, які були видрукувані здебільшого в республіканській періодиці колишньої Української РСР, Віктор Савченко не вдався до кон’юнктурного «переосмислення» з огляду на теперішні часи.

По-перше, це засвідчує про правдивість написаного ТОДІ, а по-друге, відсутність страху перед ТЕПЕРЕШНІМ. Далеко не кожен журналіст може дістати з шухляди пожовтілі газети зі своїми статтями тридцяти-сорокарічної давнини й опублікувати їх зараз. Віктор Савченко це зробив!   Чому?  Дуже просто – правда не знає часових відрізків. Вона  і через століття залишиться правдою.

      «Зарницы» Віктора Савченка я рекомендував би прочитати передовсім, не стільки людям його покоління, скільки молодим, особливо тим, хто хоче пов’язати свою долю із журналістикою.

       За винятком деяких «соціалістичних прикрас», які в книзі виглядають наче проста радянська біжутерія – все інше – правда людського  життя.  У тій правді журналіст, ніби стоїть десь в тіні, збоку, мовчки споглядаючи за своїм героєм, вдячно занотовуючи кожну деталь, кожний порух…  

      Він виходить «на світло» і випрямляється на весь зріст лишень тоді, коли потрібно стати на захист свого героя перед глухонімим бюрократом. Іноді журналіст стає зі своїм героєм плече до плеча. Ні, не як адвокат, а як друг-товариш, що повірив йому і готовий іти з ним до кінця у відстоюванні справедливості («Раненые Соколы»). 

      Окрім журналістської відповідальності, співучасті та бійцівських рис, без якої журналістське ремесло є прісним, у Віктора Савченка варто повчитися початкуючій (та й активно пишучій братії)  майстерності побудови  публіцистичного твору. У Савченка переважна більшість статей  написана з використанням художніх форм – новели, оповідання… Тут є і «зав’язка», і «кульмінація», і розв’язка… Є випадки, коли невелика за обсягом стаття, складається з низки окремих мініатюр, які «виграють коштовними гранями» лишень усі разом («Марш Ракітіна").

      Окремо хочу наголосити на нарисі В. Савченка  «Лесные женщины». Це, як на мене, один із найбільш вдалих та яскравих публіцистично-художніх творів журналіста. Переконаний, що він це розуміє й сам. По перше, волею долі  йому дісталася ця тема про незвичайне, з точки зору звичайної людини, життя  поза цивілізацією (хоча, за великим рахунком, ця тема свого часу дуже яскраво  була змальована в повісті Купріна «Олеся», прекрасних публіцистичних подачах  Васілія Пєскова в «Комсомольской правде» у 80-х роках минулого століття… І все ж.   

      Віктор Савченко не побоявся теми, як такої.  Бо десь ТАМ вона  могла бути, але не ТУТ…   Маємо достатньо прикладів, коли подібні теми були «по плечу» лишень московським журналістам. Українська ж преса сто разів мала перестраховуватися. Але й не це головне. Савченко по-своєму підійшов до розкриття і філософського осмислення  долі Мотрі Кашиної та її двох доньок. Тому я поставив би його «Лесных женщин» в один ціннісний ряд з творами Пєскова, а ще  його земляка — прекрасного публіциста Анатолія Стреляного. Це – чесні професіонали. Чого так не вистачає нинішній журналістиці. Професіоналізм є. Чесності бракує.

     Тому, повертаючись до початку своїх роздумів, думаю, що цінною і своєчасною є книга Віктора Савченка, пронизана правдивістю, повагою (подекуди навіть любов’ю) до свого героя. Чи часто ви це зустрічали в сьогочасній журналістиці? Я не беру до уваги так звану «джинсу», коли за гроші тобі оббрешуть й рідного батька, а злочинця, возведуть в ранг  святих…

       Воістину журналістика початку 2000-х  років в більшості своїй позбавлена співзвуччя із життям простих людей. Вона «наближається» до них в разі катаклізмів та горя: вбили, отруїли, спалили… Цинічним є те, що наявність таких тем у ефірі телебачення чи на шпальтах газет викликана не бажанням допомогти справитися з лихом, а здобути на тому лихові рейтинг (тираж).  Новини центральних каналів телебачення починаються із репортажів про вбивства, пожежі, катаклізми… Парадокс у тім, що жахів від того не меншає, а – навпаки..

     Де журналістика правди? Де дієва, ефективна журналістика? Чому після виходу резонансної статі, де піднімаються кричущі, загальносуспільні проблеми, не має жодної реакції  владних чи правоохоронних органів?   Можливо, якби це було, то й журналісти відчували б свою реальну значущість у житті держави?! А так… лобом об стінку?

      Хоча після  прочитання книги В.К. Савченка   «Зарницы» все ж  більше схиляюся до того, що основна проблема все-таки не в обставинах і часі, а в нас самих. І журналіст, якщо він справжній, у будь який період знайде таку форму самовираження, щоб, не боятися і через десятиліття  опублікувати свої одкровення. Як це зробив журналіст за професією та  совістю  Віктор Кирилович Савченко. І дяка йому за це.