Анотація:
Відставний капітан
першого рангу розлучається з дружиною і вирішує оселитися в успадкованій
батьківській садибі в селі. Приїздить до доньки в надії знайти жінку
для спільного проживання. Насторожується тим, що його онук б’є байдики.
Затіває акцію задля повернення його на правильний шлях. Однак у ході
філософського осмислення подій з’ясовується, що пошук сенсу життя
властивий кожному, а відтак, за висловом онука- Едика, всі ловлять кайф,
тільки він у різних людей неоднаковий.
Віктор Тарасенко
"КАЙФОЛОВИ”
Сучасна комедія на дві дії.
Дійові особи:
Микола Васильович - капітан першого рангу у відставці.
Світлана Миколаївна - його донька, вчителька.
Сергій Дмитрович - її чоловік, підприємець.
Едик - їхній син.
Лілія Яківна - сусідка Світлани Миколаївни, пенсіонерка за вислугою років.
Тамара Василівна - недавня співробітниця Світлани Миколаївни, вчителька-пенсіонерка.
Дія перша.
Кімната
у міській квартирі сім’ї вище середнього достатку. Диван, стіл,
стільці, красиві речі, на стінах - картини. Ліворуч - двері до іншої
кімнати, посередині задника сцени - вхідні двері з коридору. Увіходять
Микола Васильович, Світлана Миколаївна і Сергій Дмитрович. Сергій
Дмитрович ставить неподалік від дверей об’ємну валізу.
Сергій
Дмитрович. От ми і вдома. (До Миколи Васильовича). Влашто¬вуйтеся,
Миколо Васильовичу, як і належить капітанові першого рангу ,
відпочивайте з дороги.
Микола Васильович. Ото тільки звання - козаче, а життя - собаче.
Сергій
Дмитрович. Не скажіть. Все пізнається у порівнянні. Комусь треба
довгенько пометушитися, щоб заробити хоч яку-небудь пенсію, а ви ще
повні сил і вже маєте у цьому відношенні цілковиту впевненість.
Микола Васильович. У тому, що на березі мене ніхто не очікує?
Світлана Миколаївна. У нас вам буде і спокійніше, і затишніше.
Микола Васильович. Без жодної оглядки на штормові попередження?
Світлана Миколаївна. І на несподівані накази щодо якихось маневрів.
Микола Васильович. Я заспокоюся лише коли відчую, що обжився у себе в Антонівці.
Сергій Дмитрович. Військовому морякові, мабуть, не звикати до зміни місць?
Микола
Васильович. Але я не з тих, чия адреса - не дім і не вулиця, де би мене
не носили хвилі чи мотори, а душа завжди поривалася на малу
батьківщину.
Світлана Миколаївна. Відтепер будете там постійно. Вітри і шторми позаду, починається, як це по-вашому?
Микола Васильович. Штиль.
Сергій Дмитрович. От-от. Поживете, як хотілося, серед природи, у місцях свого дитинства.
Микола Васильович. Тоді вступ до нового життя хоча й бентежив, але почувався природнім.
Сергій Дмитрович. А зараз хіба не так?
Микола Васильович. Зовсім. За мого віку важкувато починати щось заново.
Сергій
Дмитрович. Придивіться уважніше, як це роблять інші пенсіонери. Зайдіть
до магазину, візьміть снасті для риболовлі або й мисливську рушницю.
Микола Васильович. Це ідея. Неподалік від батьківської садиби є якийсь невеличкий ставочок.
Світлана Миколаївна. То він після моря здався таким, а насправді його цілком вистачить і для купання, і для риболовлі.
Сергій
Дмитрович. Побіжу на свою фірму, бо мушу особисто простежити, щоби
зранку, як слід, завівся і запрацював механізм. (Підходить до дверей
Едикової кімнати, відчиняє їх.) Едику!
Едик (голос з-за дверей). Що?
Сергій Дмитрович. Сьогодні, нарешті, будеш?
Едик. Ні.
Сергій Дмитрович. Чому?
Едик. На мене очікуватимуть. Вчора домовилися.
Сергій Дмитрович. Ти вмієш досягати згоди з усіма, крім мене.
Сергій Дмитрович виходить.
Світлана
Миколаївна. Спатимете на оцьому дивані. Якщо хочете, щоби було
просторіше, розкладатимете. Постільні речі там під сидінням. Влаштовує?
Микола Васильович. Не турбуйся, донько, твій батько звик до переміни місць.
Світлана Миколаївна. А що, все таки, трапилося у вас з матір’ю?
Микола Васильович. Вона тобі нічого не написала?
Світлана Миколаївна. Ні.
Микола Васильович. Відбулося те, що й мало статися. Їй був потрібен не я, а моя морська заробітна плата.
Світлана Миколаївна. І що ж тепер?
Микола Васильович. У своєму листі я виклав тобі всю мою програму.
Світлана Миколаївна. Однак вона видалася ще менш зрозумілою за військово-морську термінологію.
Микола Васильович. Це ж чому?
Світлана Миколаївна. Ви написали, що приїдете до міста, щоб знайти сільську жінку.
Микола Васильович. Саме так.
Світлана Миколаївна. Чому не в селі?
Микола
Васильович. Ти не можеш собі уявити сучасного українського села. Там
вже нікого й нічого не лишилося. Якщо є кілька жінок, моїх ровесниць, то
вони заміжні.
Світлана Миколаївна. А яким чином сільська жінка може опинитися в місті?
Микола
Васильович. Дуже просто й скільки завгодно. По-перше, може приїхати на
зиму до дітей перебути у них негоду, а з настанням весни знову
повернутися. По-друге, могла лишитися одна, а самій у селі таки
важкувато. По-третє, трапляється, приїздять тимчасово побавити онуків,
поки ті менші, а потім вони підростають і вже бабуся не потрібна.
Світлана
Миколаївна. Все це логічно. Але як у такій безлічі людей вирізнити таку
жінку, та ще й безпомильно визначити, що вона підходить для спільного
життя?
Микола Васильович. Ех, донько! Якби літа вернулися, то й
дівчата горнулися. І цієї проблеми не було б. Не дарма у народі кажуть -
хто не посіє до Івана Богослова, той не варт і доброго слова.
Світлана Миколаївна. От за це я й боюся найбільше.
Микола Васильович. За що?
Світлана
Миколаївна. Бо у вашому віці то вже переборки. Котра дійсно чогось
варта, не буде одна, а такі, що нікому не до вподоби, і вам не
підійдуть.
Микола Васильович. Твоя правда - косу й жінку не вгадаєш.
Світлана Миколаївна. Та ще так, як хочеться. Щоби вирішити питання впродовж тижня - двох.
Микола Васильович. І ти зовсім ніде нікого не напитала?
Світлана
Миколаївна. Є у мене тут одна сусідка в під’їзді, Лілія Яківна, та ще
одна недавня співробітниця, Тамара Борисівна. Але ж вони не сільські.
Микола Васильович. Гаразд. Зустрінемося, поговоримо.
Світлана
Миколаївна. Тамарі Борисівні я зателефоную, домовимося, коли вона до
нас навідається, а Лілія Яківна вже навіть запитувала, чи приїхали.
Вона тут поруч, побачить, то й сама зайде.
Світлана Миколаївна виходить. З дверей до сусідньої кімнати увіходить Едик.
Едик. Здрастуйте!
Микола Васильович. Доброго дня.
Едик. Відпочиваєте з дороги?
Микола Васильович. Морякові на суші іншого не випадає: дістався берега - суши весла.
Едик. Кращого не може бути.
Микола
Васильович. Всьому - свій час. Мої весла перелопатили чималенько
морської та океанської води, поки нарешті заслужили спочинок.
Едик. І все одно він настав раніше, ніж для цивільних.
Микола Васильович. Якби не пішов після військового ще до пасажирського флоту, давно вже можна було освоїтися на березі.
Едик. А де краще?
Микола Васильович. Мені здається, ніби на березі дужче розхитує, ніж у морі.
Едик. Не може цього бути.
Микола Васильович. Ще й як!
Едик. З пасажирськими кораблями бували і в закордонних портах?
Микола Васильович. Звичайно.
Едик. Побачили світу.
Микола Васильович. А ти чому вдома?
Едик. Збираюся податися у місто.
Микола
Васильович (ніби навіть розгублено). Щось довгенько. Твій батько досі
на фірмі, але й при цьому бідкався, що затримується.
Едик. Йому завжди кудись треба, то до офісу, то до клієнтів, до податкової чи ще якоїсь інспекції.
Микола Васильович. А ти чим займаєшся?
Едик. Сьогодні?
Микола Васильович. Взагалі?
Едик (гордо, з викликом). Ловлю кайф.
Микола Васильович. Що це означає?
Едик. Відчувати справжнє задоволення й насолоду від життя. Я помчав, бо на мене вже досі чекають.
Микола Васильович. Хто?
Едик. Друзяки.
Микола Васильович. Де?
Едик. Домовлялися зустрітися у парку.
Микола Васильович. Стривай, то ти байдикуєш?
Едик. Я ж сказав - ловлю кайф.
Микола Васильович. І це робота погодинна, чи від виробітку?
Едик. За інтенсивністю, скільки докладеш розуму та зусиль, стільки й матимеш.
Едик виходить у двері, що ведуть до коридору. Увіходить Світлана Миколаївна.
Світлана Миколаївна. То як проходить акліматизація на березі?
Микола Васильович. Починаю вже задумуватися, чи вона потрібна?
Світлана Миколаївна. Це ж чому?
Микола Васильович. Бо і тут на мене одне за одним звалюються штормові попередження.
Світлана Миколаївна. Про перше здогадуюся. То було вдома. А у нас їх не мало би бути.
Микола Васильович. Згоден.
Світлана Миколаївна. От бачите.
Микола Васильович. Але щойно одержав.
Світлана Миколаївна. Яке?
Микола Васильович. Що то за робота - ловити кайф?
Світлана Миколаївна (ухильно). То таке заняття.
Микола Васильович. Який його зміст?
Світлана Миколаївна. Почуватися комфортно і впевнено.
Микола Васильович. Де?
Світлана Миколаївна. У житті.
Микола Васильович. А де ваш Едик працює?
Світлана Миколаївна. Він - менеджер на Сергієвій приватній фірмі.
Микола Васильович. Це щось на зразок якого-небудь бакалавра?
Світлана Миколаївна. Ні. У нього за освітою кваліфікація дещо вища - спеціаліст. Едик закінчив університет з хорошими оцінками.
Микола Васильович. То добре . Але якби він ще й працював не гірше.
Світлана Миколаївна. Є реальна перспектива стати невдовзі старшим менеджером.
Микола Васильович. Навіть пропонують підвищення?
Світлана Миколаївна. Я вже десь з півроку нагадую про це Сергієві.
Микола Васильович. А він?
Світлана Миколаївна. Бачите який - все зайнятий та заклопотаний. Але зрештою це питання вирішиться.
Микола Васильович. Схоже на те.
Світлана Миколаївна. Адже хлопець розумний.
Микола Васильович. Не тому.
Світлана Миколаївна. Тоді чому?
Микола Васильович. Бо воно дебатуватиметься на домашньому камбузі.
Світлана Миколаївна. Яка в тому різниця, де те відбуватиметься?
Микола Васильович. Ой, донько, боюсь, що навіть дуже велика.
За дверима до коридору чути дзвінок. Світлана Миколаївна зраділа з того і поспішає до виходу. Повертається з Лілією Яківною.
Лілія Яківна (розглядає гостя). З приїздом .
Микола Васильович. Дякую.
Світлана
Миколаївна. Знайомтеся. (Показує на Лілію Яківну). Це наша сусідка й
давня добра знайома - Лілія Яківна, вчителька-пенсіонерка за вислугою
років. (Лілія Яківна нахиляє голову і відразу ж її піднімає). Та беріть
стільця, сідайте. (Лілія Яківна відставляє від столу стільця, сідає). А
це - мій батько, Микола Васильович, морський вовк, або, за військовим
статусом, капітан першого рангу у відставці. (Микола Васильович на якусь
мить нахиляє голову й знову її підводить).
Лілія Яківна. Скільки і як би не вколисували морські хвилі, а все одно колись та приб’ють до берега.
Микола Васильович. А тоді раптом роздивишся й помітиш, що його немає.
Лілія Яківна. Що там говорити: чоловік без жінки, як ніж без ручки.
Світлана Миколаївна. Сказано ж: не будь красивим, а будь щасливим.
Лілія
Яківна (обережно, напівкрадькома від Миколи Васильовича поправляє
зачіску). Е, як би там не було, а краса також не мало важить. Та не
журіться: то не парубок, якому в селі дівки нема.
Микола Васильович. Уявіть собі, що так воно і є. Інакше не приїхав би сюди.
Лілія Яківна. Світлана Миколаївна говорила, журилася.
Микола Васильович. І неспроста. Сільський побут таки багато складніший від міського. Треба, щоб поруч була помічниця.
Лілія Яківна. Жінка чоловікові подруга, а не прислуга.
Микола Васильович. Та й давати усьому лад краще, коли над тим думати удвох.
Лілія Яківна. І це так, хоч моя мати й казала, що один розум - добре, а два - багато.
Світлана Миколаївна. То коли два - множина, а якщо пара - тоді якраз.
Лілія Яківна (поправляється). І я про те. Як ладком, та у згоді, то воно й добре.
Світлана
Миколаївна. Ось Микола Васильович трохи спочине з дороги, заходьте,
поспілкуєтеся, бо ми більше по роботах, а він тут може занудьгувати.
Лілія Яківна. Та я у вас мало не щодня буваю, по-приятельськи та по-сусідськи.
Світлана Миколаївна. І правильно робите.
Лілія Яківна. Заходитиму.
Лілія Яківна виходить, Микола Васильович іде її провести, увіходить Едик.
Світлана Миколаївна. Скільки тебе вчу, в все самі "двійки".
Едик. Ти про що?
Світлана
Миколаївна. Говорила ж тобі, що можна кайфувати спокійно й тихо, щоб
на нас не показували пальцем, так ні - тобі треба неодмінно гучно,
напоказ.
Едик. А кому яке до того діло?
Світлана Миколаївна. Я ж,
мабуть, на педагогічній роботі. Декому починає здаватися, ніби чиїхось
дітей не зможу вивчити і виховати, коли свій син лише кайф ловить.
Едик. До того можуть мати претензії за місцем роботи.
Світлана Миколаївна. Яке співпадає з місцепроживанням?
Едик. Те вже кожен влаштовує, хто як може.
Світлана Миколаївна. Однак всі по-різному на це дивляться.
Едик. Наприклад?
Світлана Миколаївна. Мій батько кілька годин тому приїхав, а вже запитує, що то за робота - ловити кайф?
Едик. І ото він дослужився до такого високого звання, а цього не знає?
Світлана Миколаївна. Бо мало бував на березі.
Едик. Кайф можна ловити і в океані, в тому числі на кораблі, що перебував під його командуванням.
Світлана Миколаївна. Прошу тебе, стримуйся, хоч поки він тут.
Едик. Навряд, чи зможу.
Світлана Миколаївна. Невже це настільки важко?
Едик. Хоча б тому, що кайф підпільно - потайки не ловлять.
Світлана Миколаївна. Ти ж сам щойно стверджував, що кожен вирішує по-своєму?
Едик. Було.
Світлана Миколаївна. От і перебудовуйся хоча би на тиждень-два, поки батько у нас гостюватиме.
Едик. Це доконче необхідно?
Світлана Миколаївна. Передовсім у твоїх інтересах.
Чується
стук вхідних дверей з під’їзду. Едик поспішно заходить до своєї
кімнати. Увіходять Микола Васильович з Сергієм Дмитровичем.
Світлана
Миколаївна (Миколі Васильовичу). Я домовилася по телефону з Тамарою
Борисівною, тією своєю співробітницею, про яку говорила. Вона має
невдовзі завітати.
Микола Васильович. Скажи мені попередньо, хоч коротко, що вона собою являє?
Світлана Миколаївна. Нещодавно вийшла на пенсію, за кілька років перед тим овдовіла. Приємна, інтелігентна жінка.
Микола Васильович. Ніби все добре.
Світлана Миколаївна. Однак за тоном голосу чую - щось недоговорюєте.
Микола Васильович. То вже треба буде з’ясовувати з нею.
Світлана Миколаївна. Що саме?
Микола Васильович. Чи не стане їй на заваді мій розум, як твоїй Лілії Яківні?
Світлана Миколаївна. Про це вона має сказати сама.
Микола Васильович. А ми почуємо.
Світлана Миколаївна виходить.
Микола
Васильович. Я вже не став продовжувати розмови при тій жінці. Але,
схоже, не поїду до своєї Антонівки, доки не з’ясуємо ваших точок зору.
Сергій Дмитрович. Власне, для мене проблема не в цьому.
Микола Васильович. Тоді в чому?
Сергій
Дмитрович. Схоже, Світлана лише задля годиться погоджу¬ється зі мною,
коли говорю їй про Едикове байдикування, а насправді потурає синові.
Микола Васильович. То вона що - не розуміє, чим все те рано чи пізно скінчиться?
Сергій Дмитрович. Не знаю. Але досі не відчуваю найменшої реальної підтримки з її боку.
Микола
Васильович. То вже погано. У нас на флоті заведено так, що, коли
котрийсь із катерів чи кораблів відхиляється від курсу, то інші члени
ескадри його поправляють.
Сергій Дмитрович. А якщо ні?
Микола Васильович. Тоді він загине.
Сергій Дмитрович. А коли інші також підуть за ним?
Микола Васильович. Може збитися з курсу й загинути вся ескадра.
Сергій
Дмитрович. Я вже думав над цим, Миколо Васильовичу. За нормальних
взаємовідносин можна було би відкрити в іншому кінці міста філіал і
доручити йому вести там справу.
Микола Васильович. Мав би власне підприємство, спинався на ноги, поки батько може чимось допомогти.
Сергій Дмитрович. Звичайно. То був би цілком доречний і прийнятний розвиток подій.
Микола Васильович. І він міг би мати гідне продовження.
Сергій Дмитрович. Готував би Едика на своє місце і згодом передав би йому фірму у спадок.
Микола Васильович. Це ж якщо тобі готувати, вчити, а йому - до всього того з толком-розумом увіходити.
Сергій Дмитрович. Зрозуміло.
Микола Васильович. А коли передаси сьогодні?
Сергій Дмитрович. Піде за вітром.
Микола Васильович. І я так думаю.
Сергій Дмитрович. Та тут і вгадувати нічого, інше не випадає.
Увіходить Світлана Миколаївна.
Сергій
Дмитрович. Ми з тобою, Світлано, вранці розбігаємося по роботах,
увечері повертаємося стомлені та мерщій лягаємо спочивати і все ніяк не
поговоримо про наше спільне найболючіше питання.
Світлана Миколаївна. Що ти маєш на увазі?
Сергій Дмитрович. Не що, а кого,нашого єдиного сина, Едика.
Світлана Миколаївна. На якого у тебе ніколи не вистачає часу?
Сергій Дмитрович. На жаль.
Світлана
Миколаївна. Але ж написати наказ про переведення на посаду старшого
менеджера можна за хвилину, а я тобі нагадую про це вже два чи три
місяці.
Сергій Дмитрович. Якби-то він поводився так, як діти в інших.
Світлана Миколаївна. Нехай ще вони спроможуться дати своїм дітям те, що ми змогли забезпечити Едикові.
Микола Васильович. Ти, як мати, задоволена ним?
Світлана Миколаївна. Цілком.
Микола Васильович. Це ж з якої такої аргументації?
Світлана Миколаївна. Закінчив університет, здобув престижну спеціальність.
Сергій Дмитрович. Моїми грошима.
Світлана Миколаївна. Не ми одні сплачували за навчання дитини.
Микола Васильович. А чому він не зміг вступити на бюджетне?
Сергій
Дмитрович. Або нехай би спробував повчитися так, як свого часу
закінчував інститут я. Вдень кахлюю на будівництві, на вітрі та на
холоді, а потім звідти, не заходячи додому, біжу на лекції.
Світлана Миколаївна. Зараз і на вечірньому доводиться платити, тільки менше, ніж на стаціонарі.
Микола Васильович. Але ж диплом здобувають для того, щоб потім обіймати певну посаду?
Світлана Миколаївна. Є у нього така.
Микола Васильович. Кайфолова?
Світлана Миколаївна. Менеджера.
Микола Васильович. Чому ж тоді він не працює?
Світлана Миколаївна. Запитайте про те у його керівника. (Пока¬зує на чоловіка).
Сергій
Дмитрович. (Миколі Васильовичу). Отак завжди! Тільки-но заводжу з нею
мову про Едика, вона відразу ж говорить - а чому ти не скажеш своєму
синові?
Микола Васильович. Справді, чому?
Сергій Дмитрович. Бо вона йому потурає.
З коридору чути дзвінок у вхідні двері. Світлана Миколаївна виходить.
Сергій Дмитрович. І отак щоразу. На словах ніби погоджується, а сама його прикриває.
Микола Васильович. Не може бути, щоби вона не розуміла, що завдає цим шкоди насамперед Едикові.
Сергій Дмитрович. Розуміти - одне, а робити - інше.
Микола Васильович. Але ж в усьому має бути логіка.
Сергій Дмитрович. Конструктивна.
Микола Васильович. На жаль, мушу відзначити, що досі вона не така.
Сергій Дмитрович. І я про те.
Микола Васильович. Скільки це триває?
Сергій Дмитрович. З часу заснування фірми він спромігся навідатися туди не більше п’яти разів.
Микола Васильович. Прикро.
Сергій Дмитрович. Але - правда.
Микола
Васильович. Беру до відома. Хоч вона у тебе й гірка, а все ж краща за
доньчину солодку брехню. На кораблі я звик знати все - від особового
складу і до наявності пального, боєприпасів та харчів.
Сергій Дмитрович. Допомагало?
Микола Васильович. Навіть ще не так - без цього взагалі не можна було приймати рішення.
Увіходять Світлана Миколаївна з Тамарою Борисівною. Тамара Борисівна і Микола Васильович розглядають одне одного.
Сергій Дмитрович (Світлані Миколаївні). Цього разу увечері неодмінно продовжимо розмову.
Світлана Миколаївна (ніби відмахуючись). Гаразд.
Сергій Дмитрович. Тим більше, що твій батько мене підтримує.
Микола Васильович. Цілком.
Світлана Миколаївна. Треба передовсім подумати, як допомогти.
Сергій Дмитрович. Саме так я й підходжу до цього питання.
Світлана Миколаївна. Щось я цього не помічаю.
Сергій Дмитрович. Це тому, що ти міркуєш інакше.
Сергій Дмитрович виходить.
Світлана
Миколаївна. Знайомтеся. (Показує на Тамару Борисівну). Це моя недавня
співробітниця по школі, нині пенсіонерка, Тамара Борисівна. (Тамара
Борисівна на мить нахиляє голову і знову підводить її). Сідайте, будь
ласка, до столу. (Тамара Борисівна відсуває стілець, сідає). А це - мій
батько, Микола Васильович, капітан першого рангу у відставці. (Микола
Васильо¬вич на мить нахиляє голову і знову підводить її).
Тамара Борисівна. Як-то мовиться, з корабля та на бал.
Світлана Миколаївна. Батько вирішив інакше - пожити у себе в селі, в успадкованій садибі.
Микола Васильович. Серед розкішної української природи.
Тамара Борисівна. Напевне, це дуже романтично?
Микола
Васильович. Навесні просто попід моїми вікнами співати¬муть солов’ї, з
подвір’я видно, як на луках походжають лелеки, увечері приходять їжаки.
Тамара Борисівна. І можна буде записати солов’їний спів на плівку?
Микола Васильович. Зізнатися, не думав над цим. Але, мабуть, справді можливо.
Світлана Миколаївна. Хіба солов’ї співатимуть у мікрофона?
Микола Васильович. Вони зовсім поруч. І до осичини по красного¬ловців від моїх воріт не більше ста метрів.
Тамара Борисівна. Ніколи не доводилося послухати зблизька живого солов’я, а гриби купувала на ринку.
Микола Васильович. Чи зовсім не жили в селі?
Тамара Борисівна (зітхає). Не доводилося.
Микола Васильович. А як до цього ставитеся?
Тамара Борисівна. Мені було би цікаво подивитися.
Світлана Миколаївна. Чи уявляєте собі сільський побут?
Тамара Борисівна. Скільки могла бачити по телевізору.
Микола Васильович. Малувато.
Тамара
Борисівна. Більше не було можливості. Народилася в місті, все життя тут
пропрацювала. І тільки коли вийшла на пенсію, відчула, настільки
одинокою може бути людина у сучасному мегаполісі.
Світлана Миколаївна. Не робили спроби підібрати собі пару?
Тамара
Борисівна. Ні. На перший погляд, це може видатися дивним, але навіть не
думала про те, поки не вийшла на пенсію. А тепер самотність починає
пригнічувати.
Світлана Миколаївна. Ви ще молода, вам би краще жити удвох.
Тамара
Борисівна (зітхає). Донедавна так воно й було. Але чоло¬віка підвело
серце. Тобто, те, що він все сприймав так близько до нього. Іншому -
трава не рости, а його все зачіпало.
Микола Васильович. У сільській місцевості на людину позитивно впливає природа, там значно менше приводів для роздратування.
Тамара Борисівна. Справді?
Світлана Миколаївна. Он батько говорить, що там вже й дратувати нікому.
Микола Васильович. Так воно і є.
Тамара Борисівна. Мені якби поїхати, побачити своїми очима, щоб уявити все те.
Микола Васильович. Це можна.
Тамара Борисівна. А щоб у місті?
Микола Васильович. Скласти уявлення про село?
Тамара Борисівна. Ні, жити?
Микола Васильович. Тільки в Антонівці!
Тамара Борисівна. Треба подумати.
Світлана Миколаївна. Сходіть до театру, музею, відпочинете, поспілкуєтеся.
Тамара Борисівна. Це можна. Відпочиньте з дороги, потім зідзвонимося. До побачення.
Тамара Борисівна виходить.
Світлана Миколаївна. Як тобі мої знайомі?
Микола Васильович. Лілія Яківна не подобається.
Світлана Миколаївна. Чому?
Микола Васильович. Вона чимось нагадує мені бабу, котра хоче з одним яйцем побувати на всіх базарах.
Світлана Миколаївна. А Тамара Борисівна?
Микола Васильович. Ця більш підхожа, але ж зовсім не має уявлення про село.
Світлана
Миколаївна. Може, ви з нею роззнайомитеся, потоваришуєте, та й житимете
потім влітку у твоїй садибі, а взимку в її квартирі?
Микола Васильович. Ні, я пришвартовуватимуся в Антонівці.
Світлана Миколаївна. Дивіться, як знаєте, вирішувати вам.
Микола Васильович. Ми, моряки, за подібних випадків діяли за своїм перевіреним способом.
Світлана Миколаївна. Був такий?
Микола Васильович. І, мабуть, ще надовго лишатиметься.
Світлана Миколаївна. У чому він полягає?
Микола Васильович. Перед тим, як заходити до порту, уважно роздивлялися, який над ним майорить прапор.
Світлана Миколаївна. І що ж цього разу побачили?
Микола Васильович. Прапор Тамари Борисівни видається мені більш привабливим.
Світлана Миколаївна. То й спробуйте з нею заприятелювати.
Микола Васильович. Але за портовими облаштунками починається суша, а там вже порядки свої.
Світлана Миколаївна. Говорите загадками.
Микола Васильович. Бо так воно і є.
Світлана Миколаївна. Кажіть зрозуміліше.
Микола Васильович. На суші це звучатиме таким чином: перед тим, як постукати до когось у двері, подумай, чи ти там потрібний?
Світлана Миколаївна. Але ж вона прийшла знайомитися?
Микола Васильович. Однак її висновки від нашої зустрічі мені досі не відомі.
Світлана Миколаївна. І це проясниться.
Микола Васильович. Як і ще деякі ваші спільні питання.
Світлана Миколаївна. З Лілією Яківною чи з Тамарою Борисівною?
Микола Васильович. З вами трьома.
Світлана Миколаївна. Говоріть конкретніше: зі мною, Тамарою Борисівною й Лілією Яківною?
Микола Васильович. З тобою, Сергієм і Едиком.
Світлана
Миколаївна (поглядає на годинника на стіні). Мені треба йти на
батьківські збори. (Починає збиратися). Багато хто з батьків приходить
раніше, щоб окремо поговорити з вчителями. Маю поспішати.
Микола Васильович. Гаразд, іди. Але, поки я тут, мусимо провести батьківські збори і вдома.
Світлана Миколаївна. З вашим приїздом наша сім’я розкололася на два табори. Досі такого не було.
Микола Васильович. Значить, окреслилися позиції. Лишилося висло¬витися та дійти спільної думки.
Світлана Миколаївна. А, якщо кожен лишатиметься при своїй?
Микола Васильович. У такому разі перестане існувати спільнота.
Світлана
Миколаївна виходить до коридору. Микола Васильович проходжається
кімнатою, поглядає на годинника, звіряє зі своїм. Світлана Миколаївна
розчиняє двері з коридору і впускає Тамару Борисівну.
Світлана Миколаївна. Гостя не дасть нудьгувати до мого повернення.
Тамара Борисівна. Тим більше, що їй самій добре відомо, настільки те неприємно.
Світлана Миколаївна. Сподіватимося , це відчуття тимчасове.
Микола Васильович. Якби ж то!
Тамара Борисівна. Нудьга набридне й за один день.
Світлана Миколаївна. Це за того випадку, якщо з нею не боротися. А коли до цього підійти активніше, вона неодмінно відступить.
Тамара Борисівна. На кілька годин?
Світлана Миколаївна. Назовсім!
Тамара Борисівна. Хочеться тому вірити.
Світлана Миколаївна зачиняє двері з коридору. Тамара Борисівна проходить до дивана й сідає поруч з Миколою Васильовичем.
Микола
Васильович. Поки ми проводили двосторонні консультації, тут виникло ще
одне доволі важливе питання, яке вкрай треба вирішити до від’їзду.
Тамара Борисівна. Це надовго?
Микола Васильович. Навіть не знаю.
Тамара Борисівна. А чи не зможу я чимось допомогти?
Микола
Васильович. Навряд. Воно, по суті, сімейне. Мій онук, Едик, зовсім
відбився від рук, не хоче нічим серйозно займатися, як він сам говорить,
ловить кайф. Світлана йому потурає, вони удвох дурять Сергія, на чім
світ стоїть, і тому не вдається нічого змінити.
Тамара Борисівна. Зовсім пропащий хлопець?
Микола Васильович. Та, ніби, ні. Але умовляннями та напучуваннями тут вже справі не зарадити, слід якось його струхонути.
Тамара Борисівна. Думаєте, де допоможе?
Микола
Васильович. Мені доводилося бачити на флоті отаких лінькуватих та
прохолодних у повсякденній спокійній обстановці. А коли звучав сигнал
тривоги, вони миттю різко змінювалися.
Тамара Борисівна. Одні мої сусіди також довго не могли дати собі ради аж поки вона не подала на розлучення.
Микола Васильович. І яким же було продовження цієї історії?
Тамара
Борисівна. Батько з сином почали проситися, спершу відклали розгляд
заяви, згодом і зовсім забрали. Обидва полікувалися від алкоголізму, син
пішов працювати, все налагодилося.
Микола Васильович. То, може, й
нам спробувати вдатися до такого? Але ж якби десь знайти Едикові роботу,
щоб там йому влаштували суворий режим.
Тамара Борисівна. Є у мене
один випускник. Живе у сусідньому дворі, бачимося, розмовляємо. Він
якраз такий. Має свою фірму, добре платить, але й працювати примушує.
Микола Васильович. Побалакаєте з ним?
Тамара Борисівна. Хоч і сьогодні.
Микола Васильович. Якби лиш було у нього місце.
Тамара Борисівна. Фірма приватна, ці питання він ні з ким не погоджує, спробує мені допомогти.
Микола Васильович. Як я про те знатиму?
Тамара Борисівна. Зателефоную.
Микола Васильович. А ми паралельно готуватимемося.
Тамара Борисівна. Тоді не гаятиму часу.
Микола Васильович. Чекатиму дзвінка.
Тамара Борисівна виходить, розминаючись у дверях з Едиком. Едик навздогін розглядає її.
Микола Васильович. Зловив кайф?
Едик. А ви?
Микола Васильович. Що я?
Едик. Зловили? Чи цього разу втік?
Микола Васильович. Як ти можеш говорити про мене таке?
Едик. Можу, бо цього разу абсолютно впевнений, що говорю правду.
Микола Васильович. То, по-твоєму, я дійсно ловлю кайф?
Едик. Саме так.
Микола Васильович. Оце вже дід дожився, що онук зараховує його до кайфоловів.
Едик. Цілком аргументовано.
Микола Васильович. Та ще й береться підвести під те наукову основу.
Едик. Хочете, доведу, що сказав правильно?
Микола Васильович. І не пробуй.
Едик. Це ж чому?
Микола Васильович. Хіба моя поведінка схожа на твою?
Едик. Напевне, вони різняться.
Микола Васильович. І навіть дуже.
Едик. Згоден.
Микола Васильович. От бачиш? Коли ми люди з різною соціальною орієнтацією, то вже я аж ніяк не можу бути кайфоловом.
Едик. Це тільки здається, а насправді ще й як можете.
Микола Васильович. Але ж ти щойно сам визнав, що ми навіть дуже неоднакові?
Едик. І все одно ловите кайф.
Микола Васильович. Я - ловлю кайф? Так ти щойно сказав?
Едик. А чи ні?
Микола Васильович. Лише зовсім сліпий не помітить, наскільки несхожі наші заняття.
Едик.
І все одно ви, діду, ловите кайф. (Микола Васильович мовчить, здивовано
дивиться на Едика. Едик витримує погляд). І всі ловлять. Тільки у
кожного він свій. Ось у чому, власне, різниця!
Завіса.
Кінець першої дії.
Дія друга.
Сценічна
обстановка та ж, що й у першій дії. Світлана Миколаївна з Миколою
Васильовичем сидять на дивані. Сергій Дмитрович перебирає ділові папери,
поглядає на годинника. Починає шукати щось на полиці або у столі
(залежно від сценічної обстановки).
Світлана Миколаївна. Лілія Яківна заходила?
Микола Васильович. Не було.
Світлана Миколаївна. Це вже щось довгенько. Напевне, образилася?
Микола Васильович. Не знаю.
Світлана Миколаївна. З вашим характером важко знайомитися й заводити стосунки.
Микола Васильович (зітхає). Мабуть. (Пауза). Особливо з такими, як вона.
Світлана Миколаївна. Чим погана? Ще порівняно молода вродлива жінка.
Микола Васильович. Це - так. Але ж...
Світлана Миколаївна. Оті "але" сьогодні є у кожного, кого не візьміть, без них не обійтися.
Микола Васильович. Багато ще залежить від їхнього змісту.
Світлана Миколаївна. Невже думаєте, що у когось їх не буде?
Микола Васильович. Звичайно, не без того.
Світлана
Миколаївна. От бачите? Треба м’якше до цього ставитися. Люди
десятиліттями миряться з вадами одне одного й живуть у мирі. А ви
відразу (зам’ялася), не підберу слова...
Микола Васильович. Відшвартувався.
Світлана Миколаївна. Тоді як можна було стриматися, продовжити спілкування, й, можливо, зрештою дійти згоди.
Микола Васильович. Хіба з кимось іншим.
Світлана Миколаївна. Та й з іншими поводитеся так само.
Микола Васильович. Назови приклади?
Світлана
Миколаївна. Хоча би й з Едиком. Що вам зробив ваш онук, що
законфліктували з ним з першої зустрічі? І він тепер сторониться вас.
Микола Васильович. То погано.
Світлана Миколаївна. Звичайно.
Микола
Васильович. На кораблі - одна палуба. А тому довго уникати зустрічей
ніяк. У мене такі, як він, швидко змінювали поведінку.
Світлана Миколаївна. Але ж це не корабель.
Микола
Васильович. Помиляєшся, дочко. Увесь світ загалом і кожна його частинка
зокрема - кораблі. І то тільки на перший погляд здається, ніби вони
стоять на місці. Насправді перебува¬ють у русі.
Світлана Миколаївна. Певну частину року чи доби, поки не сплять і не відпочивають?
Микола
Васильович. І уві сні - також. Тому щодня, щохвилини мусять бути
готовими твердо й впевнено відповісти собі на запитання, чи туди
рухаються?
Світлана Миколаївна. У вас все переводиться на морські філософствування.
Микола
Васильович. На загальнолюдські. Мабуть, не випадково підвалини
філософії заклали саме греки, котрі були водночас і вдатними
мореплавцями.
Світлана Миколаївна. Можливо.
Світлана Миколаївна виходить.
Микола Васильович. Новий день віщує нові клопоти?
Сергій Дмитрович. Швидше, продовження старих.
Микола Васильович. Якщо мати на увазі сімейні неполадки з Едиком, то я тепер, схоже, знаю, як тобі допомогти.
Сергій Дмитрович (облишує збиратися, обертається до тестя). Справді?
Микола Васильович. Здається, так.
Сергій Дмитрович. І все оте кайфування припиниться?
Микола Васильович. Перейде у пошук сенсу буття.
Сергій Дмитрович. Щось мені мало в те віриться.
Микола Васильович. Чому?
Сергій Дмитрович. Бо скільки не б’юсь, а віз на місці.
Микола Васильович. Це тому, що його досі ніхто не попхнув.
Сергій Дмитрович. З крутої гори?
Микола Васильович. З насидженого місця. Умовляннями та напучуван¬нями на разі вже не допоможеш.
Сергій Дмитрович. Тоді - чим?
Микола Васильович. Мій флотський досвід підказує, що його слід раптово й солідно струсонути.
Сергій Дмитрович. Тобто?
Микола Васильович. Поставити перед необхідністю різкої зміни способу життя.
Сергій Дмитрович. Яким чином?
Микола
Васильович. Якби ти твердо заявив, що не будеш більше з ними
панькатися, подаєш на розлучення і нехай собі кайфують, як знають.
Сергій Дмитрович. Ну, то й що? Думаєте, він почне працювати?
Микола Васильович. Ще й як!
Сергій Дмитрович (невпевнено-недовірливо). Це – не для Едика.
Микола
Васильович. Зрозуміло, настільки розпатланих мені на флоті не
траплялося. Однак за сигналом полундри вся ота розхристаність куди й
дівалася.
Сергій Дмитрович. А що - це ідея. Тільки як її здійснити?
Микола
Васильович. Скажу тобі поки що по секрету: напевне, ми з Тамарою
Борисівною завтра-післязавтра вирушимо до Антонівки. Але, щоби мені
поїхати зі спокійною душею, вона підшукала Едикові непогане місце для
проходження карантину.
Сергій Дмитрович. Знову вживаєте малозрозумілі для мене морські терміни.
Микола Васильович. Це не суто морський, більше загальновійськовий, тож цілком підходить і для суші.
Сергій Дмитрович. Що він означає?
Микола
Васильович. Мається на увазі нехай і важкуватий, але, разом з тим,
необхідний і виправданий перехід до життя в режимі певної дисципліни.
Сергій Дмитрович. Де про кайф взагалі не йдеться?
Микола Васильович. Саме так.
Сергій Дмитрович. Для нього те не було би зайвим.
Микола Васильович. Добре, що наші думки дедалі частіше співпадають.
Сергій Дмитрович. Тільки як його вкинути до того режиму?
Микола
Васильович. У нашому відомстві те вирішувалося простіше - військкомати
набирали контингент і розподіляли його до військових частин.
Сергій Дмитрович. А як бути нам?
Микола
Васильович. Треба зробити так, щоб він отримав трудову книжку з
відміткою про звільнення. І щоб потім потрапив до стороннього
вимогливого керівника, який не давав би йому ані найменшої поблажки.
Сергій Дмитрович. Спробуємо.
Увіходить Світлана Миколаївна.
Сергій Дмитрович. Оце тільки зараз починаю вірно орієнтуватися у причинах і наслідках.
Світлана Миколаївна. Стільки вже ведеш справи у фірмі, а лише тепер діходиш істини?
Сергій Дмитрович. Я не про те.
Світлана Миколаївна. Тоді про що?
Сергій Дмитрович. Маю на увазі сімейну ситуацію.
Світлана Миколаївна. Тут давно все було зрозуміло.
Сергій Дмитрович. Тобі, може, й так, мені ж лише зараз розвиднилося.
Світлана Миколаївна. А досі було оповито туманом?
Сергій Дмитрович. І доволі густим, на який здатна тільки ти.
Світлана Миколаївна. Дивись, чи не запізнюєшся?
Сергій Дмитрович. З цим, звичайно. І дуже. Мав би вирішити значно раніше.
Світлана Миколаївна. Я – про час. Тобі, напевне, пора бути на фірмі?
Сергій Дмитрович. Ще навіть встигну висловити тобі, коли не всі, то багато з наболілих думок.
Світлана Миколаївна. Про сенс життя-буття?
Микола Васильович. Едик пояснив мені, що то поняття тотожне з його кайфом.
Світлана Миколаївна. І ви погодилися із ним?
Микола Васильович. Абсолютно! Коли вести мову за законом про великі числа.
Світлана Миколаївна. Дивно. Якщо не помиляюся, саме за ним проходять найбільші розмежування.
Микола
Васильович. У нас виходить навпаки: обидва згодні, що сенс буття може
бути у кожного свій, але я категорично проти його конкретного вибору.
Сергій
Дмитрович. І я – також. Всі недоліки Едикової поведінки пояснюються
насамперед твоїми впертими потураннями. Якби ти не прикривала його, а
допомагала мені позитивно вплинути на нього, цього ніколи б не було. Він
ловив би свій кайф на роботі.
Світлана Миколаївна. Дитина закінчила університет.
Сергій Дмитрович. І байдикує з такими ж сумнівними компаньйонами.
Світлана Миколаївна. Едик жодного разу не потрапляв до міліції.
Сергій Дмитрович. Лише цього не вистачало.
Світлана Миколаївна. Я до того, що ти заговорив про сумнівну компанію.
Сергій Дмитрович. Більше не маю жодних сумнівів, вони розвія¬лися разом з твоїм туманом.
Світлана Миколаївна. Тоді навіщо говориш про це?
Сергій Дмитрович. Напевне, вдамся до рішучіших дій.
Світлана Миколаївна. Це ще яких?
Сергій Дмитрович. Я ж тільки-но сказав про це.
Світлана Миколаївна. Мені дорікаєш за туман, а сам тут же його напускаєш.
Микола Васильович. І все одно закінчиться тим, що всі тумани розвіються.
Світлана
Миколаївна направляється у бік Едикової кімнати, Сергій Дмитрович - до
виходу. На дзвінок до вхідних дверей поспішає й Микола Васильович.
Микола Васильович (Сергієві Дмитровичу). Тож давай-но вирішимо це питання, поки я тут і підготовлене місце пришвартування.
Сергій Дмитрович. Доведеться спробувати, хоч і не маю цілкови¬тої впевненості.
Микола
Васильович. А мені без неї не можна було й за набагато складніших
обставин. До того зобов’язувала посада командира корабля.
Сергій Дмитрович. То ж бойова обстановка.
Микола Васильович. І цей бій ми мусимо неодмінно виграти.
Сергій Дмитрович з Миколою Васильовичем виходять. Світлана Миколаївна відчиняє двері до Едикової кімнати, той виходить до неї.
Світлана Миколаївна. Ти, мабуть, сходи сьогодні на фірму.
Едик. Що я там робитиму?
Світлана Миколаївна. Можна й нічого.
Едик. Навіщо тоді йти?
Світлана Миколаївна. Щоби тебе хоч там побачили.
Едик. І що мені з того?
Світлана Миколаївна. Тобі - нічого, а твоєму батькові - привід для заспокоєння.
Едик. І це, дійсно, може вплинути?
Світлана Миколаївна. Повинно.
Едик. Я все одно збирався кудись піти.
Світлана Миколаївна. З яких міркувань?
Едик. Бо нам не можна лишатися вдома удвох із дідом.
Світлана Миколаївна. Це ж чому?
Едик. Ми дратуємо один одного.
Світлана Миколаївна. Тобі слід було повестися обачніше, аби цього не сталося.
Едик. Він все одно не пропустив би нагоди причепитися до мене.
Світлана Миколаївна. То ще хто знає.
Едик. До речі, скільки він розраховує у нас побути?
Світлана Миколаївна. Якщо ти його заспокоїш, поїде швидше.
Едик. Яким чином?
Світлана Миколаївна. Щоби у нього склалося враження, ніби ти пожартував з кайфом.
Едик. Хіба з таким серйозним ділом жартують?
Світлана Миколаївна. Хоч би не показував цього настільки наочно.
Едик. Кайф або є, або його нема. За першого випадку його не сховаєш, а за другого - не покажеш.
Світлана Миколаївна. Можна було стишити прояви.
Едик. Якби знав, ходив би кудись з дому мовчки.
Світлана Миколаївна. То було би краще.
Едик. Для кого?
Світлана Миколаївна. І для тебе, й для мене.
Едик. Хто ж відав про те?
Світлана Миколаївна. А тепер куди й подівся спокій.
Едик. Спокійне життя можливе для всього колективу, хтось один серед інших не зможе його зберегти.
Едик виходить. Входять Микола Васильович з Лілією Яківною.
Лілія Яківна. Доброго ранку!
Світлана Миколаївна. Здрастуйте!
Лілія Яківна. А я оце вже все приготувала для обіду, подивилася, що ставити рано, то вирішила зайти.
Світлана
Миколаївна. І правильно зробили. Ми з Едиком зараз розбігаємося по
роботах, а ви тим часом не дозволите нашому гостеві занудьгувати.
Лілія Яківна. Та невже Микола Васильович справді до того схильний?
Микола Васильович (Світлані Миколаївні). Ти щойно розмовляла з Едиком, чи мені почулося?
Світлана Миколаївна. Виряджала його на роботу до фірми.
Микола Васильович. Давно треба було. Нічого байдики бити. Я у його роки командував катером.
Лілія Яківна. Хіба можна прирівняти наше покоління до теперішньої молоді?
Микола Васильович. На разі оцінювати гуртом не годиться, завжди були різні люди до нас і після нас також не будуть всі однакові.
Лілія
Яківна. Я й не говорю, що зовсім, але багато схожого. Ось Світлана
Миколаївна сьогодні нарешті відправила Едика до фірми, а мій Богдан
місяць тому розрахувався й не поспішає кудись влаштовуватися.
Світлана Миколаївна (подає знак Лілії Яківні, щоб та переводила мову на інше). Зараз це не так просто зробити.
Микола Васильович. То невже треба було неодмінно полишити місце?
Лілія Яківна. Говорить, там доводилося дуже пнутися, та ще й начальник трапився сварливий.
Микола Васильович. Може, справді було за що виказувати?
Лілія Яківна. Ніяких особливих гріхів за ним не значилося, десь вийде покурити, перемовиться з кимось...
Микола Васильович. А начальник вже й тут, як тут?
Лілія Яківна. Отож.
Микола Васильович. Тоді вважайте, що той начальник вашого сина дуже на мене схожий.
Лілія Яківна. Хіба ви бачили його?
Микола Васильович. Ні.
Лілія Яківна. Чому ж тоді так впевнено говорите?
Микола Васильович. На кораблях, якими мені довелося командувати, ніхто ніколи не огинався без діла.
Лілія Яківна. І відпочити ніяк?
Микола Васильович. У вільний від вахти час - будь ласка.
Лілія Яківна. Але ж військовий корабель - одне, а цивільні відносини - інше.
Микола Васильович. Скрізь має бути порядок.
Світлана Миколаївна (подає знаки жестами Лілії Яківні). Головне, щоби робота була до душі.
Лілія Яківна. Знайде собі щось таке, що його влаштовуватиме.
Микола Васильович. Вірю. Бо останнім часом порядок змінюється не на краще.
Лілія Яківна. Це ж добре, коли так, як от хоч би й Едикові - свої люди пожаліють, і не нападатимуться.
Микола Васильович. І можна колись не піти зовсім?
Лілія
Яківна. А що? Минеться. (Помітила заперечливу реакцію Миколи
Васильовича, починає поправлятися). Ну, не часто, а якщо там колись...
Микола Васильович. То й нічого?
Лілія Яківна. Свої зрозуміють.
Микола Васильович. Думаю, розходження наших поглядів у цьому питанні доволі принципові. Вважатимемо позиції з’ясованими.
Лілія Яківна виходить.
Микола Васильович. Прояснилося все, що треба було.
Світлана Миколаївна. І до якого дійшли висновку?
Микола Васильович. Яка кішка, таких і кошенят водить.
Світлана Миколаївна. Отже, Лілія Яківна не підходить?
Микола Васильович. Що ні, то ні.
Світлана Миколаївна. Мабуть, справді у місті знайти сільську жінку буде важко.
Микола Васильович. Схоже на те.
Світлана Миколаївна. Хтось з таких може тут знаходитися, менше чи довше, але знайти буде не легше, ніж голку в копиці сіна.
Микола Васильович. Тепер я вже бачу це.
Світлана Миколаївна. І що вирішили?
Микола Васильович. А - нічого.
Світлана Миколаївна. Який бачите вихід?
Микола Васильович. Не відмовлятимуся від попереднього задуму.
Світлана Миколаївна. Але як його здійснити?
Микола Васильович. Не знаю.
Світлана Миколаївна. А як з Тамарою Борисівною?
Микола Васильович. Розмови були, а домовленості поки що не досягнуто.
Світлана Миколаївна. Ви так виразно виділили оте "поки що".
Микола Васильович. Флот навчив мене говорити коротко, точно і зрозуміло.
Світлана Миколаївна. Може, в Антонівці те влаштувалося би швидше?
Микола Васильович. Там немає моїх ровесниць.
Світлана Миколаївна. Нехай би й трохи старша.
Микола Васильович. І таких немає.
Світлана Миколаївна. Навіть не віриться.
Микола
Васильович. Не дарма мовиться - не зівай, Хомо, поки ярмарок! А я свого
часу припустився такої помилки, за віщо й розплачуюся тепер цієї
неярмаркової пори. Ті, що мене влаштовува¬ли би, повиходили заміж за
інших. Лишилися такі, котрим і не судилося іншої долі.
Світлана Миколаївна. Якби знаття, може, хоч би зарані дали об'яву до газети.
Микола Васильович. І що з того могло бути?
Світлана Миколаївна. Також важко передбачити, але принаймні хтось би відгукнувся.
Микола Васильович. Тоді з'їздити удвох до Антонівки...
Світлана Миколаївна. Або вказати в об'яві тамтешню адресу.
Микола Васильович. І що?
Світлана Миколаївна. Бажаючі могли би написати чи навіть приїхати.
З коридору чується дзвінок у двері. Світлана Миколаївна виходить. Повертається з Тамарою Борисівною.
Тамара Борисівна. Здрастуйте!
Микола Васильович. Доброго дня, Тамаро Борисівно!
Тамара Борисівна. Коли вони вже будуть такі? Все більше сум та смуток.
Світлана Миколаївна. Значить, слід змінити спосіб життя.
Микола Васильович. Як говорить мій онук, Едик, зловити кайф.
Світлана Миколаївна. Починаю підозрювати, що вам подобається це слово.
Микола Васильович. Слово - так, але не його зміст.
Світлана Миколаївна. Навіть за законом великих чисел?
Микола Васильович. Коли за ним, то воно мені цілком підходить. Я вже говорив про це.
Тамара Борисівна. Щось я не вповні розумію, про що мовиться?
Микола Васильович. Про чи не найголовніше у цьому житті - пошук сенсу буття.
Тамара Борисівна. А при чому тут числа?
Микола Васильович. Малі, чи великі?
Тамара Борисівна. І ті, й ті?
Микола
Васильович. Закон великих чисел відіграє на разі значення філософської
категорії, себто, принципу, а мале число означає його конкретний прояв.
Тамара Борисівна. Тобто?
Микола
Васильович. Людина повинна неодмінно знайти свій сенс буття - це
загальне правило, а яким вона собі його уявляє – то вже різновиди
поняття.
Тамара Борисівна. Особисто я хочу бути потрібною комусь і щоби те було взаємним.
Світлана Миколаївна. І не матиме значення, де знайдете таке поєднання, у селі, чи у місті?
Тамара Борисівна. Ані найменшого.
Світлана Миколаївна. Чай питимете?
Тамара Борисівна.Дякую. (Проходить далі до кімнати, присідає скраєчку на дивані неподалік від Миколи Васильовича).
Микола
Васильович (Світлані Миколаївні). Займайся своїми справами, ми заваримо
й поп'ємо самі. (Повертається до Тамари Борисівни). Спробуємо?
Тамара Борисівна. На газовій плиті я це зумію.
Микола Васильович і Тамара Борисівна виходять. Увіходить Едик.
Світлана Миколаївна. Що там на фірмі?
Едик. Порядок!
Світлана Миколаївна. У тому я не сумнівалася.
Едик. Навіщо тоді запитуєш?
Світлана Миколаївна. Як ти там побував?
Едик. Піду завтра.
Світлана Миколаївна. Але ж ми домовлялися, що сходиш сьогодні? (Едик мовчить. Пауза). Чому ти там не був?
Едик. Дійшов до перехрестя зі світлофором, зустрів Ярослава, заглянули до інтернет-кафе, пограли у комп'ютерні ігри.
Світлана Миколаївна. Такий самий, коли не кращий, комп'ютер є на фірмі, до того ж, там за нього не треба платити.
Едик. Але туди ніяк було піти з Ярославом, а він знав, як відкрити той сайт.
Світлана
Миколаївна. Те можна було зробити й пізніше, а сьогодні я тебе просила
побути на фірмі. (Едик мовчить, пауза). Так було? (Едик мовчить. Пауза).
Я тебе запитую?
Едик. Пізніше можна сходити й на фірму.
Світлана
Миколаївна. А от і ні! Твій дід починає справляти відчутний вплив на
батька. Це може викликати небажані загострен¬ня та ускладнення. Ось
незабаром все скінчиться, він поїде до Антонівки, тоді знову ловитимеш
свій кайф хоч і від ранку до вечора.
Едик. З чого це він береться командувати на вашому кораблі?
Світлана Миколаївна. Запитай про те у нього. Мене дуже непокоїть батькова позиція.
Едик. Він час від часу робив аналогічні заяви й раніше, але ж все те не мало жодних наслідків.
Світлана
Миколаївна. І зараз їх не буде, якщо у нас вистачить кмітливості
пом'якшити обстановку, пришвидшити від'їзд мого батька. А вже потім
повернешся до свого кайфування.
Едик. Це більше залежатиме від тебе.
Світлана Миколаївна. Але май на увазі, що все одно надалі з отим кайфом доведеться бути обережнішим.
Відчиняються
двері до кімнати з коридору. Едик поспішно заходить до своєї кімнати.
Увіходять Микола Васильович з Тамарою Борисівною.
Світлана Миколаївна. Почаювали?
Микола
Васильович. Доволі смачно. Я тільки зараз подумав, що можна і в
Антонівці поставити газову плиту, привозити обмінні балони.
Світлана Миколаївна. І зручніше, й менше мороки з дровами.
Микола Васильович. А коли топитимемо у грубці, то можна готувати там.
Світлана Миколаївна. На газовій плиті готувати однаково, що вона від мережі, що від балону.
Микола Васильович. Атож.
Світлана Миколаївна. Це ж ще не поїхали, та вже ідея з'явилася, а скільки їх прийде, коли будете на місці?
Світлана Миколаївна виходить.
Микола Васильович. Так ми пройшлися містом, поговорили.
Тамара Борисівна. Увечері подумки повернулася до тієї розмови...
Микола Васильович. І вирішили, що у місті буде зручніше та спокійніше, ніж в Антонівці?
Тамара Борисівна. Я аж ніяк не могла того зробити.
Микола Васильович. Це ж чому?
Тамара Борисівна. Бо як можу порівнювати, коли жодного разу там не була?
Микола Васильович. Те легко поправити.
Тамара Борисівна. І я тієї думки.
Микола Васильович (обертається до Тамари Борисівни). То поїдемо?
Тамара
Борисівна. Дуже набридла самотність. Навіть на людній вулиці пригнічує.
Сотні, тисячі проходять повз тебе, але всі кудись поспішають, у кожного
свої справи, й від того стає ще сумніше.
Микола Васильович. І тому важко зарадити.
Тамара
Борисівна. Мені нарадили завести котика. Послухала, взяла. Мій
пухнастий Маркіз дещо розважає, все розуміє, але ж він не говорить.
Микола Васильович. Краще жити удвох у селі, аніж одній у місті.
Тамара
Борисівна. Не знаю. (Схиляє голову донизу). Але давайте спробуємо.
(Обертається до Миколи Васильовича). Ви не подумайте, я ніколи не
боялася ніякої роботи, але сільський побут мені зовсім не знайомий,
нехай хтось покаже, навчуся. (Пауза). Може, не відразу... (Рішучіше).
Але зрештою вмітиму все, що й інші жінки роблять у селі.
Микола Васильович. Щось і я допоможу.
Тамара Борисівна. Удвох якось господарюватимемо.
Микола
Васильович. Тепер нам якби владнати, як то мовиться, на місцевому
рівні, з Едиком, а поки те діятиметься, паралельно готуватимемося, щоби
не відкладати до від'їзду.
Тамара Борисівна. Я ще одне думала, але ми
про це поговоримо потім, у селі. Може, влітку на природі в Антонівці, а
взимку - у мене в місті?
Микола Васильович. Мені здається, що ми дійдемо згоди в усьому.
Увіходить Світлана Миколаївна.
Микола Васильович (Тамарі Борисівні). То сповістимо про домовленість моє сімейство?
Тамара Борисівна. Давайте, мабуть, скажу про це я.
Микола Васильович. Так воно буде навіть краще.
Тамара Борисівна. Світлано Миколаївно, ми домовилися їхати в Антонівку.
Світлана Миколаївна (радо). От й добре! Почнемо збирати речі, заготовимо продуктів, Сергій відвезе машиною.
Микола Васильович (Тамарі Борисівні). Завтра заглянемо удвох до магазинів, підкупимо чогось для господарювання.
Тамара Борисівна. Заодно візьмемо кошики щоби ходити по гриби, й до них все складатимемо.
Микола Васильович. Кошики знадобляться також для огірків, помідорів, слив, груш та яблук.
Тамара Борисівна. На них вистачить і пакета чи тарілки.
Микола Васильович. То так було, поки вони бралися на базарі, а у мене дві груші, чотири яблуні, кілька слив, абрикоси...
Тамара Борисівна. Я люблю консервувати, але ж на базарі багато не купиш.
Микола Васильович. А в селі все те буде своє, скільки завгодно.
Світлана Миколаївна. Я вам допоможу.
Тамара
Борисівна. То було би дуже доречно, бо я зовсім не уявляю собі
сільський побут, можу не зорієнтуватися, що там знадобиться.
Микола Васильович. І я давно не жив у селі, а до цього на кораблі побутові питання вирішували мічмани.
Світлана Миколаївна. І можна було їм довіряти?
Микола Васильович. Цілком! Вони досконало опанували свої обов'язки.
Тамара Борисівна. І ми освоїмося не гірше.
Світлана
Миколаївна. У тому ніхто й не сумнівається. Головне, щоби була злагода.
(Тамарі Борисівні). Скажу по секрету, я вже починала говорити Миколі
Васильовичу, що у місті у нього нічого не вийде. А воно он як все
влаштувалося.
Тамара Борисівна. Про все поки що стверджувати рано, але в принципі можна сподіватися на те.
Світлана Миколаївна. Головне - вирішити в принципі, а в деталях потім щось уточнюватиметься мало не щодня.
Тамара Борисівна. Навіть так?
Світлана Миколаївна. Пригадайте, скільки разів переставляли у квартирі меблі, міняли завіски, крани чи замки?
Тамара Борисівна. Цього вистачало.
Світлана Миколаївна. І в Антонівці, тим більше, матимете для того чимало приводів.
Увіходить Сергій Дмитрович.
Світлана Миколаївна. Шось сталося?
Сергій Дмитрович. Чому ти так вирішила?
Світлана Миколаївна. Ти ніколи не приходив з роботи так рано.
Сергій Дмитрович. Я сьогодні взагалі не був на фірмі.
Світлана Миколаївна. А де?
Сергій Дмитрович. В суді.
Світлана Миколаївна. То щось таки відбулося?
Сергій Дмитрович. Те, що й мало бути - подав заяву про розлучення.
Всі мовчать. Пауза.
Світлана Миколаївна. Але ж, наскільки я знаю, до того не йшлося?
Сергій
Дмитрович. Ваша поведінка не могла призвести до чогось іншого. (Пауза,
всі дивляться на Сергія Дмитровича). Ми давно не розуміли одне одного й
по-різному ставилися до Едикового кайфу. Тепер я розібрався, нарешті,
хто винен в усьому.
Світлана Миколаївна. Хто?
Сергій Дмитрович (Світлані Миколаївні). Ти!
Світлана Миколаївна. Я?
Сергій
Дмитрович. А хто? Це з твого потурання син закайфував ще зі школи, коли
не навіть ще раніше, й ви обоє свідомо налаштовані, щоби те
продовжувалося до скону. А я більше не можу жити в сім'ї, де мене щодня,
щохвилини мають за дурня.
Світлана Миколаївна (підходить до Сергія
Дмитровича, улесливо). Хто тобі сказав таке? Ми з Едиком шануємо й
поважаємо тебе, як главу сімейства, годувальника...
Сергій Дмитрович.
Не відчуваю з вашого боку ані пошани, ані поваги, тільки тепер збагнув,
що ви вбачаєте в мені джерело достатку. Але знайте - воно не бездонне. І
я не миритимусь надалі з вашими хитрощами.
Світлана Миколаївна (підходить до дверей Едикової кімнати, відчиняє їх, гукає). Едику!
Едик (увіходить до кімнати). Що тут?
Світлана Миколаївна. Батько вирішив нас покинути.
Едик. Як?
Світлана Миколаївна. Подав заяву про розлучення.
Едик (батькові). Ти нас лишаєш?
Сергій Дмитрович. Так. Мені набридло ваше кайфування.
Едик. Відтепер мені доведеться ходити на роботу?
Сергій Дмитрович. Мабуть.
Едик. Я забув, де вхід до фірми. Будинок пам'ятаю, знаю, що із двору, але де саме - другі чи треті двері?
Сергій Дмитрович. Тепер тобі це ні до чого.
Едик. Але ж ти щойно сказав...
Сергій
Дмитрович (перебиває). Не все. Працювати тобі доведеться в іншому
місці, не в моїй фірмі. (Пауза, всі дивляться на Сергія Дмитровича й
Едика). Ось твоя трудова книжка, там зроблені всі відповідні записи.
(Подає Едикові).
Едик. Як тепер буде з кайфом?
Світлана Миколаївна. Едику, на мої вчительські заробітки прожити ще якось можна, але щоб кайфувати...
Микола Васильович. На яке число призначено слухання справи?
Сергій Дмитрович. Про це суддя повідомить під час бесіди зі сторонами.
Микола Васильович. А орієнтовно, виходячи з їхнього завантаження?
Сергій Дмитрович. На жаль, раніше, як за два місяці не розглянуть.
Микола Васильович. А у позові не зазначено інших мотивів для розірвання шлюбу?
Сергій Дмитрович. Ні.
Микола
Васильович (Світлані Миколаївні й Едикові). У такому разі, вам,
відповідачам, належить негайно усунути причину, за якою позивач
наполягає на розірванні шлюбу.
Світлана Миколаївна. Ніяк не прийду до тями, нічого не второпаю.
Микола
Васильович. На разі вже мусите те зробити. Едикові слід негайно
працевлаштуватися. І неодмінно до такого місця, де до нього не буде
жодних поблажок чи знижок.
Світлана Миколаївна. Зараз взагалі важко знайти хоч яку-небудь роботу.
Тамара Борисівна. А хто він за спеціальністю?
Едик. Менеджер-економіст.
Тамара Борисівна. Здається, можу спробувати вам допомогти. Але там, справді, доведеться напнутися.
Сергій Дмитрович. Саме такий кайф йому й потрібен.
Микола Васильович. Карантин!
Тамара
Борисівна. Ось візитка того підприємця. (Подає Едикові). Якщо прийти
вранці і про все домовитися, то вже можна буде відразу й почати
працювати.
Світлана Миколаївна (Сергієві Дмитровичу). А ти підеш забереш заяву?
Сергій
Дмитрович. Того дня, на який призначать справу слуханням, відкличу її в
судовому засіданні, якщо, звичайно, не буде для неї причини.
Світлана Миколаївна (підходить до Едика, бере у нього візитку, роздивляється). Це зовсім поруч.
Микола Васильович (Сергієві Дмитровичу). А нас з Тамарою Борисівною аби завтра по обідові відвезти в Антонівку.
Тамара Борисівна (благально дивиться на Миколу Васильовича). І мого Маркіза візьмемо? Я вже звикла до нього.
Микола Васильович. Звичайно! Не лишати ж Вашого вихованця самого.
Сергій Дмитрович. Це зробимо.
Завіса.
Кінець другої дії.
|
