Ніхто не заперечить, що у минулому  однією з окрас українського пейзажу були вітряки і млини. Їх тепер бачимо здебільшого на картинах чи у музеях. Вони відходять у небуття. Так склалося, що свого часу біля цих споруд збиралися люди, які, окрім стеження за помолом збіжжя, обговорювали різні питання, сільські новини, відпочивали, співали пісні. Ці своєрідні «посиденьки» започаткували  в нашому краї переселенці , які з’явилися в основному у другій половині  ХVII століття. Тоді йшло масове прибуття з Правобережжя, інших регіонів людей, що тікали  від  тамтешньої кабали визискувачів, монголо-татарської навали і  поселялися у нас на необжитих територіях.

Прибулі відразу  ставали до роботи в полі чи  біля худоби, утворювали  для захисту від ворогів воєнізовані підрозділи і згодом увіходили до складу козацького полку. Для харчування треба борошно, крупи чи пшоно, але його була не достатня кількість. Для них було дивиною, що  для переробки зерна місцеві жителі використовують здебільшого ручні жорна та ступи. На попередньому місці проживання вони вже мали свої вітряки та млини, тож умільці почали виходили з просьбами до влади дозволити зводити власні мукомельні виробництва, щоб забезпечити  населення борошном, та ще й продавати його у містечку Суми. Без затримок  розпочали у міру можливостей будувати тут нові об’єкти згідно «соборным уложением». Вони не могли змиритися з тим, що «дотоле мололи хлеб в жерновых руками».

У цьому питанні  за прикладом варто звернутися до Миропілля, яке стало центром  козацької сотні і увійшло до складу Сумського полку. Переселенці з волинського містечка  розпочали  обробляти зерно з допомогою вітру і води. Перевагу, звісно, віддавали воді, бо для цього були всі можливості.  На той час річка Псел виходила навіть з берегів, була  зроблена гребля  біля гирла Удави, а ній з’явилися два «амбари», своєрідні комори, куди завезли  жорна, колеса-приводи  та інше обладнання.

Будівництво було не з дешевих, не кожному  вистачало снаги, коштів. Та  під силу було розпочати обладнувати  перший мукомельний об’єкт осадчому міста Суми, полковнику Герасиму Кондратьєву. Ним було встановлено три жорна і одну ступу для обробки крупи і  пшона. Борошно відразу завезли до  Сум, де свіжозмелену, запашну продукцію отримала родина  полковника. З цього борошна  відразу  виготовили смачні пиріжки, якими ласувала сім’я Кондратьєва.

Згідно з розрядним наказом  у наступному, 1672 році збудував водяний млин  і  миропільський отаман Л. Рожевець.У зведенні в обох випадках брали участь жителі містечка, а це в основному козаки. На греблі стрімкі води приводили в рух жорнова , які встановили  і В.Лебединський, К. Мельников, козак Архипов,  сумський священник Михайло. А всього тут запрацювало 6 млинів на 13 жорен і 4 ступи. Вони мали спуски з сильними потоками води, яка потрапляла на лопаті коліс і  процес обробки збіжжя був нестримним. Перед цим їх споруди перевірили представники влади, звертаючи увагу на те, щоб не трапилося підтоплень водою містечка, щоб не було інших бід.

Згодом непоодалік цих млинів водяні колеса життя приводили в рух і жорна , які встановили в обладнаних приміщеннях  жителі містечка Шуба, Степанов, Забуга, протопоп Мировицький. Вони утримували три млина на 9 жорен і 2 ступи. А от сумський  полковий осавул , раніше  миропільський сотник, Кіндрат Алфьоров  у 1732 році  на р. Вдалій купив млин у броварниці Антоніни Донцової. Його роботою він був задоволений. Не було проблем і з мірошником та його помічниками, які дбали про високу якість борошна. Млиновий промисел розширювався  і у зв’язку з тим, що певний час,  до ліквідації в 1765  році Сумського козацького полку,  діяв стимул –  ним займалися «безоброчно». Це було фанансово вигідно.

Бажаючих привести на помол зерно не бракувало. Його везли сюди не лише з Миропілля, а й з недалеких населених пунктів.  Люди збиралися на греблі, вітали один одного, чекали як мірошник покличе забирати продукцію. За роботу розраховувалися в основному борошном, необхідну його кількість заміряли традиційним мірчуком. Господарі млинів за отримані прибутки сплачували державі податки. Представники влади їх збирали періодично.

З кожним роком кількість млинів на річці Псел збільшувалася. Адже  в містечку продовжували знаходити притулок переселенці, всі потребували борошна. У 1785 році їх уже працювало більше двадцяти. Вони забезпечували також потреби козацького полку, борошно можна було купувати і населенню. Загачували греблі і на інших річках чи струмках нашого  регіону, відтак збиралася вода і там також гуділи жорна. Винахідливими у цьому були у Славгороді, Глибному, Мезенівці, Гречанівці тощо. Та вже на початку ХХ століття кількість млинів зменшувалася. Так, у Миропіллі, де були найсприятливіші умови для їх будівництва, напередодні першої світової війни діяло лише 2 два водяних і три парових млинів. Конкурентами їх ставали вітряні, які створювали й   окрасу населених пунктів. Господарями цих млинів  були також заможні земляки, вихідці з козацького середовища, які  уміло використовували корисну дешеву енергію. Крім сили вітру, який крутив жорна, для цього залучалася  худоба: коні або воли. Одними з перших  вітряки були побудовані на околицях Краснопілля, в Осоївці,Великому Бобрику, Рясному, Самотоївці і інших селах. Згодом вони з’явилися переважно в усіх населених пунктах. В с. Тимофіївка у 1730 році їх було більше десяти.  Вони височіли на околицях, де віяли «буйні вітри».

Нині цих витворів у нашому районі не побачиш. Лише старожили можуть показати ті місця, де стояли водяні млини чи вітряки. Є  і окремі світлини на яких зафіксовані будівлі млинарського промислу. Навіть на інтернетівських сторінках з’являлися фото вітряка , який  був у Краснопіллі у роки минулої війни. Довго знаходився у непривабливому стані млин у селі Грабовське, але його ніхто не зумів реставрувати. Звісно, для переробки борошна вже з’явилися нові, сучасні устаткування, які полегшили працю млинарів, поліпшили якість борошна. Але згадуючи про споруди тих  далеких років,  сповнюєшся гордістю за людей, які виходили  зі складних життєвих ситуацій і дбали про добробут своїх земляків.

О. КОЗИР