Хутір Марченки розкинувся у глибокій долині, на дні її поблискувало озерце. Круті горби, густо порослі лісом, оточили озеро так тісно, що на перший погляд здавалося, саме тому тут і не могло розміститися більше, ніж півтора десятка хатин. Невеличкі двори , хатини, заваленв до димарів снігом, синь лісу, що шумить на горі, глибокиф яр біля хутора - ось що відкрилося нашим очам.
М. НАУМОВ
командир партизанського з'єднання про перебування в Марченках, 1943 р.

Літня  прохолода освіжала груди козацького сотника Андрія Марченка.

І він без зупинки з друзями на конях попрямував до узлісся, що виднілося вдалині. Розвідницькі завдання виконано, все навкруги спокійно, то можна годину-другу перепочити. Тут хлопці були вперше. Тож коли дісталися до високих і солідних дубів, то відразу були вражені навколишньою красою тієї місцевості. Внизу виблискувала чистою водою невеличка річечка, попід горою вона змійкою жебоніла  до ближніх кущів терну. Поодаль миготливо, наче зваблюючи, запрошували у свій світ білосвітлі ромашки, червоні сосонки, виструнчені зірочки. Тож як не спуститися вниз, щоб там перепочити, попити прохолодної водички. Та і коні козаків зрозуміли намір своїх наїзників і бентежно ступали по ніким  ще несходженій землі. Поміж берізок з’явилося знову невеличке підвищення, яке оточили молоденькі зарослі ліщини. Тут і зупинилися, поруч притихли коні, час від часу поглядаючи на гоподарів.

- Аж подих забило,- мовив, скуштувавши прохолодної води, А. Марченко.

- Та ми бачимо, що тебе заінтригувала ця місцевість,- звернувся до сотника молодий, дужий вояка, один з його друзів     

- Знаєте, хлопці, не бачив  раніше такої красивої місцевості. Отут би поселитися. Та й від  міста недалеко. Давайте сюди частіше навідуватися. Згода?

У козацькому полку, який дислокувався у Сумин-городку десь  більш  як за десять верст звідси, зацікавилися цією місцевістю, деякі військовики  подумали спробувати там оселити свої сім’ї. Адже займанщина їм дозволялася, а пізніше, можна й грамоту на неї отримати.  Невдовзі сюди, до улюбленого   Марченкового місця, покотило кілька підвід. Вони везли домашній скарб, за ними на прив’язі бігли кози. У ящиках сиділи кури, качки, кролі. Це були недавні  переселенці із  заходу, які знайшли  у нашому краї тимчасове пристанище, тікаючи від тамтешніх здирників.

Звідтоді почалося їх тут життя, поселення  назвали  іменем козака, який відкрив його для своїх земляків. Через  призму віків, а це було в середині XVII століття, можна і припустити, що так і виникло нинішнє село, яке було десь 350 років тому невеличким  хутірцем.  Кілька родин облаштували свої житла. Для цього було все: і деревина на хатки, і очерет ріс в улоговині, щоб вкрити їх. Вистачало і глини, щоб утеплити стіни примітивних будівель. А там і обгородити свої садиби, щоб ніякий сіромаха не заскочив, щоб поживитися курятиною, хоч і в лісі для них вистачало дрібної дичини.  Лісових звірів велося тут  багато: і вовки, і лисиці, і навіть водилися  , як згадують старожили,  ведмеді А про косуль, кабанів годі й говорити. І справді багатий був цей край. Дичини доволі, у річечці риба, у лісі ягоди, гриби, ростуть яблуні, груші, калина, все, що потрібно для прожиття. І згодом, коли до них забивалися перехожі, запитували, де ж це вони перебувають.

– Хутір Марченка з Сумського полку. Це він був його відкривачем,-відповідали їм. А облюбували цю місцину з вибалками, байраками, лугами люди з небідного середовища, переселенці були з хазяйновитих родин. У себе на батьківщині вони вже  набули досвіду господарювання, було  у них певне багатство, от і зарилися на це все татарські зайди- щоб поживитися працею, землею працьовитих людей.

На новому місці проживання західняки розпочали дбайливо господарювати. З дозволу влади заготовляли деревину, везли її на продаж. Чимало було замовлень на виготовлення діжок, різних предметів домашнього вжитку. А найпершими були ліжка, дитячі колиски та іграшки. Для цього використовували клен, ясен, яких росло в лісах доволі. Майстровиті пропонували людям цеглу-сирець, яка потрібна у домашньому господарстві.  Були спеціалісти і по виготовленню підвід, саней, які продавали на базарах, ярмарках у місті , сусідніх селах. А ще освоїли випалювання селітри, що потрібна була для військових підприємств, де виготовляли порох. Ще й тепер можна побачити біля греблі ставка  окремі залишки, які свідчать про процеси випалювальних робіт. Так само як пам’ятають  старожили місце проходження кордону між Харківською та Курською губерніями, який було встановлено у 70-роках XVIII століття. році. Хутір Марченки залишився належати до Сумського повіту, а Осоївка стала російського, Суджанського повітів. Вона перебувала у ньому до днів революційних, коли знову переглядали розмежування територій між Україною і Росією.

Багатовікова історія нинішнього села Марченки характерна тим, що цей населений пункт пройшов немалий  шлях пошуків і творінь. Минали дні і роки, а з ними виростали мужні люди. На початку XX століття  тут вже проживали праправнуки тих, першим поселився  у цьому краї. Рід Марченків поповнився іншими, з’явилися  Бондарі, Семенченки, Павлови…Всі вони осідали в основному навколо  улоговини, над ставком. Поселялися і думали про те, як влаштувати тут   змістовне життя. Щоб молоти збіжжя на околиці хутора заможні господарі встановили два млини. Ще довго після їх закриття можна було бачити на полі масивні жорнова. Та згодом і вони зникли. Чимало жителів тримали пасіки. Мед  реалізовували бажаючим, залишали частину для домашніх потреб, лікуванні застудних хвороб. Селяни, які мали вдома коней, їздили на заробітки до Стрілковського цукрозаводу. За певну плату перевозили зібрані цукрові буряки, а також крейду, дрова.

– Хутір згодом за радянських часів став  селом, воно було  красиве, - розповідає колишній його житель І.Марченко. - Люди трудилися у комуні «Марс», лісовому господарстві, місцевому колгоспі «Червоний пропор». За сумлінну працю орденом нагороджена  лісівник Поліна Павлівна Циндренко. У роки війни тут зупинялися перед виконанням бойових завдань воїни партизанського з’єднання під командуванням М. Наумова. Гордістю для нас були фронтовики Яків Григорович Бондар, удостоєний ордена Олександра Невського, Михайло Павлович  Павлов, який відзначений медаллю «За відвагу» та  інші. Тепер проживаю в Осоївці, але завжди згадую Марченки, його людей, мальовничі урочища Голубівщина, Молотова, Кам’яне. Хіба забудеться 1947 рок, коли колгосп придбав  у крамниці радіоприймач «Родина» і всі тоді вечорами у клубі слухали радіопередачі.  Враження  дитячих років не передати словами.

Настали нова доба, нові вимоги. Та чомусь непомітно зникали клуб, медпункт, зачинилися магазин і навіть початкова школа. Сумська газета «Плуг» писала про те, що жителі згодні взяти на себе  витрати на утримання навчального закладу,  зарплату вчителів, але  діти тривалий час не відвідували школу. Певний час тут була лише  виробнича дільниця колишнього колгоспу. Ніхто вже  не тримався за свій шматок землі. До хутора від Осоївки кілька кілометрів, не завжди доберешся, не дочекаєшся допомоги. У 70-х роках  тут було 45 хат, проживало 119 чоловік, а в 1980 році вже  стало 27 дворів, мешкало 57 сельчан, через десять років залишилося лише 12 дворів, проживало 15 чоловік,  середній вік яких був 65 років. Тоді ж тут створили мисливське господарство,у ліс запустили 80 фазанів, 20 бабаків, 40 благородних оленів.  За ними здійснювався дбайливий догляд. То було колись. Тепер  у селі мешкає одна родина, яка пов’язує долю з Марченками в зв’язку з роботою, яку надає підприємець, потребою заробляти їй гроші на існування. Літньої пори сюди приїжджають ще п’ять сімей, які тут зареєстровані. Як кажуть, жив, був хутір, хоча за адміністративним статусом нині це село Марченки. Воно мало славну історію у творенні щасливого життя, військових подіях другої світової,  у відбудовному періоді.

І інші невеличкі населені пункти навколо Осоївки жили, будували, йшли з вірою у краще завтрашнє. Одним із серйозних випробувань для жителів Осоївки був той час, коли  російський прем’єр-міністр П. Столипін проголосив  у  1906 році  курс на реформування аграрного сектору. Планувалося зруйнувати  селянські общини, надати селянину шляхом купівлі-продажу через Селянський поземельний банк  землю у приватну власність або переселитися у малозаселені регіони країни і своєю працею, прикладом  внести вклад у піднесення ефективності сільського господарства. Жителі насторожено поставилися до такого нововведення, все ж  знайшлися сміливці вийти з громади і розпочати жити на так званому відрубі, отримати землю . Та їх були одиниці. Першим бажаючим  давалася можливість наблизитися до перерозподілу поміщицьких земель, але безуспішно.

Осоївські «переселенці» зробили лише перші кроки у цьому напрямку. Як розповіла колишній голова сільради В.В.Заїка,  розпочинали  нову справу 8 сімей.  Оселялися на околиці села, що у напрямку до Миропілля, у надії на позитивне  вирішення своїх сімейних справ Боярки, Заїки, Шевцови, Гордієнки, Брюхані. Їм виділяли землю, але не в кращому місці, заболоченому. Та селяни Брюхань, Боярко ті інші вже скупляли її у бідняків за безцінь – по 30-80 карбованців за десятину при ринковій ціні 250. Не всі розпочали навіть зводити власні обійстя. На перешкоді ставали й земляки, які не схвалювали їх рішення, скептично ставилися до цього, а інші розуміли, що можуть втратити свою землю, тож стали вороже ставитися до першопрохідців. Виявилося   недостатнім і державне фінансування цього реформування, яке мало на меті у ХХ столітті здійснити перетворення  в аграрному секторі. Та окремі їх ідеї частково втілюються у практику лише більш як через століття – нині відкрито шлях до приватного селянського землеволодіння. А про той час тепер нагадує лише назва місцевості - Відруб.

На відміну від Тимофіївки, де були поширені хутірські поселення, у їх сусідів  осоївчан відомий лише один – Романівський. Він був невеличкий, господар відставний поручик Іван Романов належав  до  козацької верхівки. У 1767 році він утримував кількох  підданих, які не менш трьох днів повинні працювати в його володіннях. За хутірське майно все сперечалися члени родини Романових. Тож їх справи неодноразово розглядалися у судах. Усі  вони були  заможні, але відхопити зайвий шматок багатства були не проти, навіть у рідних людей.

Відособлено від інших вулиць села жили люди на Багмуті, а також було кілька хат на Холодному яру. Тепер звідти віє пусткою, лише вдалині видніються мальовничі місця цього краю. Хутори у минулому були частиною життя сотень сельчан. Тут народжувалися, ростили дітей, писали сторінки своїх біографій, проводжали в останню путь. У їх занепаді, звісно, відіграли роль відомі революційні події,  кампанії на укрупнення сіл, непереспективність малих населених пунктів. Після них вони зникали з обліку, лише  два хутори-красені дожили до наших днів. Нині тільки мають інші промовисті назви- тепер їх ймення  вулиця Червоні Стрілки і не хутір, а … село Марченки.

                        О. КОЗИР